Затримки у фінансуванні, дефіцит для будівельників, нереалізовані плани
Два гігантські куби-будівлі на природному підвищенні, що проглядаються з різних оглядових точок обласного центру, − це тільки частина задуму радянських будівничих, що зводили академмістечко тодішнього Ужгородського державного університету.
Виш, заснований у 1945-му році комуністичною владою, до початку 70-х років значно збільшив свої потужності і потребував нових сучасних приміщень для кількатисячної громади студентів та викладачів. “Про Захід” дізнався, як відбувалося одне з наймасштабніших будівництв обласного центру. Першу частину матеріалу про ужгородський БАМ читайте тут.
Будівництво, на якому попрацювало “пів Закарпаття”
На будівництві науково-лабораторних корпусів УжДУ попрацювала замалим не половина представників різних районів Закарпаття. Сергій Бурмей, який працював на будівництві бамівських корпусів геодезистом, розповідає, що кожного дня людей звозили на роботу автобусами, як з ближніх сіл − Коритняни, Оноківці, так і з мукачівських − Зняцева чи Завидова, а також з прилеглих районів: “У нас працювала ледь не вся Перечинщина та Березнянщина”.
Усі робітники мешкали вдома: їх кожен день привозили на роботу і відвозили назад. Саме тому на місце водія здебільшого брали місцевих чоловіків. Адже ввечері вони залишали транспорт у себе в дворі, а зранку знову їхали в Ужгород. Студенти ж, які були задіяні на будівництві, працювали по-різному. Сергій Бурмей пояснює, що, наприклад, влітку вони трудилися цілими днями, а от в навчальний період було й таке, що студенти вдень працювали у будівельних загонах, а вже у ввечері йшли на пари. Втім робота була оплачуваною, тож ніхто не скаржився.
“Коли я тільки закінчив навчання у технікумі та заступив на роботу, то отримував десь 80 карбованців зарплати. Крім того, мав ліжко-місце у гуртожитку на вулиці Івана Франка. І нічого − нормально жилося. А, як пізніше став працювати геодезистом на будівництві БАМу, то вже отримував близько 135 рублів. Але, врахуйте, що, крім того, були премії, квартальні відзнаки, 13-та зарплата тощо. До того ж, коли підходив строк здачі черги об'єкту, і робота “горіла”, то люди працювали довше. То було й таке, що робітники приходять і кажуть: “Ми за таку зарплату більше годин працювати не будемо”. Тож доводилося, закриваючи наряд, дописувати людям якісь надбавки. А за це тоді могли і в тюрму посадити”, − розповідає Сергій Бурмей. 
Своєю чергою, інженер Василь Миколайович Стецик розповідає, що коли він працював начальником дільниці на БАМі у кінці 70-х, то мав зарплату вже близько 230 карбованців. Але і звичайний будівельник отримував не надто менше.
“Насамперед були певні норми виробітку, в які ти мав вкластися. Але для того, аби підігнати зарплату, ми окремо преміювали людей. Хоча, звісно, в цей час гроші не грали такої великої ролі як зараз. А от що було справді важливо − то це строки. У нас бували планерки у 2-3 години ночі, якщо ми не встигали з роботою. Скажу так: за весь час моєї роботи мене жодного разу не покарали за якість, але карали за строки. А от економія нікого не цікавила: свою першу подяку я отримав, це за те, що поламав 30 плит і закопав у землю”, − розповідає Василь Стецик.
Синя птиця
Чоловік пояснює, що, приміром, для звичайного будівельника не було жодної різниці працює він на будівництві БАМу, чи іншого об'єкту: “Не було якихось особливих амбіцій, в тому, що ти зводиш університет. У виконроба могло одночасно бути 20 різних об'єктів в роботі, між якими він “носився” цілими днями. Це була просто чергова робота”.
Натомість для радянської влади об'єкт був дуже важливим. “Будівництво БАМу для керівництва партії та тодішніх керманичів Закарпатської області таки було визначним. Адже такі речі тоді мали політичне підґрунтя. Наприклад, ми доволі часто перетиналися з першим секретарем обкому партії Юрієм Ільницьким, який приходив подивитися, як йде будівництво. І от він йшов, роздивлявся об'єкт і питав робітників: “Ну як? Все у вас є, чи чогось не вистачає?” А робітники скаржилися, що немає, приміром, цвяхів, або клинців. То він одразу давав вказівку: “Занотуйте − немає цвяхів”. І вся та свита, яка за ним йшла, кидалася записувати у блокноти: “Немає цвяхів”, − сміючись розповідає Сергій Бурмей.
Крім того, будівельники на БАМі мали й інші преференції. “Якщо був дефіцит, і бракувало якихось товарів: м'яса, ковбаси чи кришталевих виробів, то для будівельників все привозилося. Тобто спеціально виділялися дефіцитні товари, наприклад, пижикові шапки чи килими. А ще була така, як ми її називали, “синя птиця” − курячі тушки синюшного кольору. То профспілка раз на тиждень привозила нам ці кури, а ще масло, варену ковбасу тощо”, − каже Сергій Васильович.
А от чи не найбільшими повноваженнями на будівництві володів власне автор проекту академмістечка УжДУ. Сергій Бурмей пояснює, що університет запроектував харківський університет “Дніпровуз”. І навіть зараз, без узгодження з проектантами, ніхто не може вносити якісь зміни у будівлю: авторське право. Існував графік того, скільки раз автор проекту мав приїхати на будівництво. Крім того, був спеціальний журнал і, якщо проектант приїхав і побачив якісь порушення чи зміни, то вписував все в цей журнал, і виконроб мав виконувати його вказівки без будь-яких розмов.
Через те, що будівля проектувалася як типова, без якихось архітектурних “надлишків”, згодом сплили й певні прорахунки у самому плануванні. Наприклад, пояснюють будівельники, тільки з часом стало зрозуміло, що на Закарпатті, у зв'язку з частими опадами, не можна було робити рівний дах, а потрібно було встановити скатну покрівлю.
Також, через особливості планового будівництва, виникали певні казуси пов'язані з системою постачання матеріалів. Василь Стецик, розповідає, що генеральним підрядчиком будівництва університетського комплексу була фірма “Будівельне управління “Промжитлобуд” − це був основний координатор робіт.
План академмістечка
“Але тоді як працювала система: за кожну окрему ділянку відповідали різні підрядчики. От, наприклад, всі конструкції для залізобетонного каркасу замовлялися за два роки наперед. Потім вони згідно плану надходили, а вже підприємство “Стальконструкція” приступало до монтажних робіт. А тоді ж якихось серйозних затримок у постачаннях не було, навпаки − матеріали привозили чітко за графіком. Відповідно виникали цікаві ситуації: на університет прийшли за планом алюмінієві вікна, а грошей їх встановити вже не було. То вони потім довгенько на складі лежали”, − пояснює чоловік.
Своєю чергою, Сергій Бурмей каже, що вікна так довго не використовувалися, що навіть встигли морально зістаритись. “Ми їх згодом встановили на другому корпусі. Це досить паскудні, скажу я вам, вікна: вони без камер, тобто холодні, і взимку ними стікає конденсат. Але ж, коли їх привезли, то вони були сучасними”.
Однак варто віддати належне радянським будівничим у питанні сейсмостійкості будівлі. Василь Стецик пояснює, що тоді до цього ставилися дуже серйозно: спеціальні деформаційні шви, способи кріплення плит, сейсмічні пояси тощо − УжНУ має витримувати землетруси амплітудою 7 балів: “А будівля тодішнього Ужгородського відділення Інституту ядерних досліджень, думаю, може витримати і всі 10 балів”.
Ні стадіону, ні бібліотеки
У рік свого 35-ти річчя будівництво корпусу завершилося. Його вартість становила 3 мільйони 787 тисяч карбованців. На той час у ньому розмістилося 5 загальнонаукових кафедр суспільних наук, кафедра педагогіки і психології та 5 факультетів − історичний, філологічний, математичний, заочний і факультет романо-германської філології. До речі, на початку будівля вишу була світло-сірою, майже білою: для оздоблення використовувався білий цемент і мармурова мучка. Однак згодом потьмянів через дощ, пилюку, вихлопні гази тощо.
1-го вересня 1980-го року відбулося пишне відкриття нової будівлі. В день першого дзвоника під стінами свіжозведеного корпусу пройшов масовий святковий мітинг, який відкрив секретар парткому університету В.Галла. Будівельники урочисто передали ректору символічний ключ від університету, а червону стрічку перерізав перший секретар обкому партії Юрій Ільницький.
Сергій Бурмей розповідає, що у 1980-х роках вже почалося недофінансування, і постало питання пошуку грошей для зведення другого − лабораторно-наукового корпусу. І навіть, якщо гроші виділяли, то їх з'їдала інфляція. “Тоді шукали різні варіанти, аби зберегти, хоча б законсервувавши, цей корпус. Якби Союз не розвалився, то його б добудували за півтора-два роки, а потім будівництво затяглося на десятиріччя. Будівлю відділення Інституту ядерних випробувань ще змогли закінчити десь в 90-х роках, на це грошей вистачило, а новий корпус вже ні”, − зауважив фахівець.
До речі, як пояснив Сергій Миколайович, обидва корпуси мали бути з'єднані між собою: “Це і зараз можна зробити, бо між ними наразі є тільки тимчасова стіна, яку можна розібрати, і буде перехід. Тобто всі яруси будівель можуть з'єднуватися між собою.
Так мав виглядати корпус бібліотеки
Окрім того, що другий корпус здали значно пізніше, ніж запланували, левову частку задуманого так і не вдалося зреалізувати. Адже протягом 10-ї п'ятирічки передбачалося створення цілого академмістечка з низкою різних об'єктів. Зокрема на тодішньому Генплані міста від вулиці Собранецької збоку обласної санепідстанції мала простягтися велика вулиця, яка б виходила аж на самісінькій верх до вишу. Трохи нижче науково-лабораторних корпусів мали звести велетенський корпус університетської бібліотеки. Збоку Інституту ядерних випробовувань мав постати медичний факультет.
На місці природної ями-котловану між вишем і гуртожитками збиралися звести справжній, повноцінний стадіон з трибунами. “Там такий рельєф − чаша, трошки було попрацювати з технікою і вже пів справи зроблено”, − пояснює Сергій Миколайович. Крім того, зверху і знизу запланували котеджі для викладачів та навіть збиралися закласти ботанічний сад. Однак всі задуми так і залишилася на папері через відсутність фінансування.
Лариса РОМАНЮК, “Про Захід”
