Яким був Ужгород рівно 100 років тому, восени 1925-го? Чим жили тоді ужгородці, які проблеми мали та які питання обговорювали в місцевій пресі? «Втрачений Ужгород» продовжує невеличку подорож у часі, щомісяця показуючи, як змінилося життя міста за 100 років.
Вересень в Ужгороді 100 років тому був, передовсім, місяцем, коли починалися заняття в школах. Батьки були обтяжені тим, аби придбати або відремонтувати взуття, шкільну форму, навчальне приладдя дітей. Глибоко хвилювала всіх новина, що в деяких школах доведеться навчатися в другу зміну, адже дітям тоді довелося би повертатися додому вже в сутінках. Особливо активно обговорювалася ця тема мешканцями Фюзеша (район нинішньої Православної набережної) й Радванки, яка хоч і була ще тоді окремим селом, все ж деякі діти звідти ходили на навчання до ужгородських шкіл. А все тому, що на початку вересня до ділянки біля Ужа між Ужгородом і Радванкою прибули кочові роми, котрі розклалися біля залізничної колії й почали облаштовувати свій нехитрий тимчасовий побут просто неба. До місцевих газет тоді написали чимало листів-скарг, мовляв, роми сваряться й б’ються, чіпляються до перехожих, тож люди бояться ходити тією дорогою і тим більше бояться за своїх дітей, котрі повертаються ввечері зі школи. Не встигли ужгородці посва«вапняних печей» (на жаль, цю локацію нині важко встановити точно).Тож у наступних листах до газет містяни просили, аби поліція заборонила кочовим ромам селитися в межах Ужгорода й Радванки, як це робили в той час у інших населених пунктах.
Поки кочові роми пили й гуляли в корчмах Ужгорода, в іншій локації міста люди голодували, причому робили це добровільно, а точніше на знак протесту. До таких заходів вдалися пацієнти венеричного відділення міської лікарні, в стінах якої нині працює обласна лікарня імені А. Новака. 100 років тому саме Андрій Новак був головним лікарем цієї лікарні й відповідав за її стан. А він був важкий через брак коштів і приміщень, зокрема пацієнти чоловічого венеричного відділення були такі незадоволені якістю їжі, що оголосили голодування. Чоловіки відмовилися від обіду й вечері у п’ятницю, а тоді ще й від сніданку в суботу. Тож того дня опівдні до палат прийшли місцеві лідери комуністичної партії, котрі оглянули палати й відвідали головного лікаря, аби висловити йому скарги пацієнтів. Однак коли Андрій Новак повів політиків до кухні і показав страви, якими годують пацієнтів, ті погодилися, що їжа є «їстівною та безпечною». Після того пацієнти припинили голодування і в лікарню повернувся спокій.
У вересні 1925 року преса активно обговорювала тему виселення з міста колишнього греко-католицького єпископа Антала (Антонія) Паппа. За рік до цього Чехословаччина звинуватила єпископа в антидержавній діяльності й доклала зусиль, аби позбавити його посади, яку натомість прийняв Віктор Гебей. Антонію Паппу дали час до 10 вересня 1925 року, аби покинути територію Чехословаччини, однак переїзд затягнувся, бо Угорщина не поспішала надати дозвіл на в’їзд колишнього єпископа. Нарешті всі формальності були залагоджені – й на початку вересня ужгородці спостерігали за тим, як до будівлі резиденції під’їжджали вантажні автомобілі, до яких пакували меблі, книжки й речі Антонія Паппа. 11 вересня колишній єпископ покинув Ужгород в автомобілі разом із мамою та сестрою. В подальшому він уже не повертався до міста, а служив і проживав у Мішкольці.
У понеділок, 14 вересня, до Ужгорода прибув румунський кронпринц Кароль. Оскільки напередодні місцева преса написала, що прибуття кронпринца очікують в обідню пору, в цей час сотні людей вийшли на вулиці, аби побачити якщо не поважного гостя, то хоча би його кортеж. Вулиці Ужгорода прикрасили прапорами, поліцейські були одягнені в парадну форму. Спершу вулицею проїхав автомобіль керівника поліції Воглідала, котрий виїхав назустріч кронпринцу. Далі з’явився кортеж автомобілів, в яких їхали військові й дипломати. У другому авто пересувався Кароль. Кортеж переїхав Великий міст і зупинився перед будівлею колишнього губерніума (нині це приміщення ліцею №1 на набережній Незалежності). На сходах кронпринца зустрічав віцегубернатор Підкарпатської Русі Антонін Розсипал, котрий представив гостю керівника поліції Воглідала, керівника жандармерії Путну та нового командувача 12-ї дивізії Прхалу. У приміщенні для високого гостя приготували обід, який минув у дружній атмосфері. Після того кронпринц сів до авто і виїхав із міста у напрямку Кошице.
А тепер звернемо увагу на людину з попереднього повідомлення – нового командувача 12-тою дивізією Льва Прхалу. Ця людина також була в центрі обговорень у вересні 1925 року, оскільки щойно прибула до міста, замінивши французького генерала Паскаля Кастеллу. Кастелла на той час був знаним у місті, преса писала, що він брав активну участь у культурному житті, привніс в нього французьку шляхетність. У 1925 році було вирішено, що центр військового командування округу буде перенесено з Ужгорода до Кошице, тож Кастелла попрощався з офіцерським корпусом та елітою міста й поїхав геть. Командувати 12-ю дивізією до Ужгорода прислали Льва Прхалу, котрий в наступні роки разом із красунею-дружиною Люцією теж став важливим та активним членом громади, її соціального та культурного життя.
Напередодні приїзду кронпринца Румунії Кароля до Ужгорода, в неділю, 13 вересня, в місті відкрили публічну бібліотеку, на яку так давно чекали городяни. Бібліотека була за нинішніми мірками дуже скромна, налічувала всього 1506 томів різними мовами. Розмістили її на першому поверсі будівлі мерії (нині це приміщення торговельно-економічного коледжу на початку вулиці Капітульної). З правил, опублікованих у пресі, знаємо, що книжки тоді видавали безкоштовно лише зареєстрованим мешканцям Ужгорода за наявності посвідчення особи; на одне посвідчення можна було взяти додому не більше трьох томів; книжки видавалися максимум на 14 днів (якщо за цей час не встигли прочитати, можна було прийти й подати повторний запит); за несвоєчасне повернення на користувача накладали штраф, а за грубе й систематичне порушення правил позбавляли можливості користуватися бібліотекою; цінні й непереплетені книжки, а також словники додому брати не дозволяли, з ними можна було працювати лише в приміщенні бібліотеки; якщо в домівці читача с
До слова, про хвороби. Лише влітку Ужгород пережив чергову епідемію тифу, аж тут у вересні лікарі знову зафіксували кілька випадків хвороби: у дорослої жінки з вулиці Собранецької, у робітника лісопильні на Радванці, у студента духовної семінарії та двох дітей. Лікарі через пресу заспокоювали містян, мовляв, в усіх випадках тиф був привезений з-за меж Ужгорода, вчасно зафіксований та ізольований, тож про нову епідемію не йдеться. Однак містом прокотилися чутки про те, що на додачу до тифу люди почали хворіти ще й малярією. Лікарі підтверджували, що хворі з симптомами, схожими на малярію, дійсно є, однак чи це справді вона – сказати точно не могли.
Ще однією новиною вересня рівно 100 років тому був продаж готелю-ресторану «Корона» новому власнику. Ним став ужгородський підприємець Жиґмонд Вассерманн, котрий не був новачком у цьому бізнесі – вже керував «Короною» в довоєнні роки (йдеться про Першу світову війну), а тепер повернувся, підсилений допомогою сина Ерно Воша. Газети писали, що Вассерманн із сином планують підняти «Корону» до її колишнього рівня. Але почали вони з того, що зробили ресторан доступнішим для відвідувачів – збільшили розмір порцій на 20 % та знизили їхню ціну на 20 %. Першокласне меню з чотирьох страв коштувало тепер лише 14 чеських крон, а винна карта поповнилася найкращими винами з Середнього та Чертежа. «Вправні офіціанти під керівництвом головного офіціанта Ковача зроблять усе можливе, щоб публіка отримала розваги столичного рівня. За кілька днів розпочнуться й п’ятичасові чаювання, які, безумовно, стануть найпопулярнішим місцем зустрічі публіки», – писали в газетах.
Але звісно, далеко не всі ужгородці могли собі дозволити скуштувати першокласне меню з чотирьох страв у «Короні». Якщо ви думаєте, що цупити з кладовищ металеві огорожі й хрести – це реалії лише нашого складного часу, то знайте, що 100 років тому таке від безгрошів’я практикували теж. Так, у пресі писали, що одного дня Іштван Гороштяк, доглядач кладовища на Кальварії, помітив, що колишній його працівник Мігай Ліпецкі тягне зі цвинтаря до міста огорожу та залізні хрести. Гороштяк простежив за ним і разом із детективом Балогом заарештував злодія на вулиці Капушанській. Припускали, що Ліпецкі вже не вперше пошкоджував могили, адже останнім часом до наглядача кладовища надходило багато скарг на вандалізм.
Закінчимо ж ми цю статтю сумною історією, що трапилася на іншому міському цвинтарі – єврейському. Наприкінці серпня в Ужгороді ховали раптово померлу молоду жінку. Під час процесії під ногами людей весь час крутилася маленька чорна собачка, яка була улюбленицею померлої. Преса писала, що оскільки єврейські традиції суворо забороняють присутність тварин на цвинтарі, собаку піймали й закрили за воротами. Але після поховання вони якимось чином зуміла потрапити всередину, бігала навколо свіжої могили, жалібно виючи. Наглядач кілька разів намагався вигнати собаку, але вона весь час поверталася. Потім її вже пробували погодувати, однак тварина лише лежала й сумувала, не приймаючи їжу. Врешті газети написали, що собачка так і померла знесилена на могилі своєї господарки. Мовляв, люди думали, що такий приклад вірності буває лише в книжках, однак самі переконалися, що в реальному житті такі історії теж трапляються.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
