Гора Кальварія в Ужгороді відома тим, що на ній розташований один із найдавніших цвинтарів міста. Заснований він був, за припущенням краєзнавиці Людмили Сахарової, у середині чи в кінці XVIIIстоліття, на його території поховані безліч відомих людей, котрі творили історію міста. На жаль, історія некрополя поки що докладно не вивчена і не описана, адже архіви цвинтаря не збереглися – за одним даними, згоріли у 1950-х роках, за іншими, зникли невідомо коли. Відкрию вам секрет: група поважних авторів у ці дні якраз працює над книжкою про Кальварію, тож незабаром ми зможемо більше дізнатися про історію кладовища та відомих людей, які там поховані. Поки ж чекаємо на цю працю, розкажу вам про одне поховання, яке ранить душу щоразу, як доводиться бувати на Кальварії – родинний склеп Теленді.
Про склеп родини Теленді місцеві журналісти та краєзнавці писали й знімали сюжети не раз – надто вже загадковим є цей об’єкт, понівечений часом і людьми. Якщо ви блукали колись римо-католицькою частиною кладовища (варто знати, що здавна воно було розділене: праворуч від дороги ховали римо-католиків, ліворуч – реформатів, на вершечку гори біля нинішнього ритуального будинку – греко-католиків і православних), то бачили у задній його частині закинутий склеп. Нині його вигляд справляє вкрай гнітюче враження: дверей і вікон немає, купол завалився, штукатурка обсипалася. Всередині панує суцільний безлад, спричинений вандалами. Гадаю, ужгородці не раз задавалися питаннями, чому цей красивий (навіть у такому вигляді) склеп – такий занедбаний і хто там був похований? Нині спробую відповісти вам на це питання.
Почну з того, що поштовхом до написання цієї статті стали знайдені у фондах Державного архіву Закарпатської області документи: прохання вдови Онтола Теленді про дозвіл на побудову фамільного склепу на Кальварії та додані креслення майбутнього об’єкту будівництва. «Шановна міська радо! На унґварському цвинтарі Кальварія, на окресленій вже роками раніше ділянці, я маю намір побудувати сімейний склеп, на який надаю проєкт відповідно до міського правила §2. Прошу шановну міську раду дати мені дозвіл якнайскоріше, оскільки будівництво хочу розпочати ще цього року», – писала у зверненні до ради міста «будинко- і землевласниця», вдова Онтолне Теленді 6 липня 1895 року.
Чому вона так поспішала розпочати будівництво склепу? Бо хотіла встигнути закінчити спорудження до 3-ї річниці смерті свого чоловіка – аптекаря Онтола (Антала) Теленді. На той час на Кальварії була похована уже вся сім’я цієї бідолашної жінки: чоловік, син та донька. Саме над їхніми похованнями вдова хотіла звести красивий склеп – мабуть, аби увічнити пам’ять про родину, гілка якої після її смерті мала назавжди обірватися. Саме це ми зараз і спостерігаємо: родина зникла, пам’ять про неї стирається, склеп над похованнями дедалі швидше руйнується.
А між тим колись дворянська сім’я Теленді була в нашому місті дуже відомою, хоча, на жаль, багато інформації про неї мені знайти й не вдалося. Деякі дослідники цієї теми вважають, що Онтол Теленді був сином головного лікаря комітату Береґ Лойоша Теленді, котрий помер у 1867 році в селі Нодьбереґ (нині – Великі Береги). Я не знайшла цьому підтвердження, однак таке припущення є цілком можливим і по часу, і по тому, що Онтол Теленді мав стосунок до Нодьбереґа, оскільки перед його прізвищем додавалося дворянська позначка «nagyberegi». Дивно, але у письмових джерелах, серед доволі добре описаних угорських немеських (немешських, тобто дворянських) родин, немає згадки про нодберезьких Теленді, тож невідомо, коли вони отримали немешство і якою є історія їхнього роду.
Про Онтола Теленді (угорською – Telendy Antal)достеменно відомо те, що він у 1868 році вже працював в Унґварі лікарем та аптекарем (його ім’я згадує зокрема аптекарський тижневик «Gyógyszerészi Hetilap»). Де була його аптека, з’ясувати точно не вдалося, оскільки продав він її ще у 1879 році. Разом із ліцензією її придбав аптекар зКошши (Кошице) Мігай Франкел. Можливо, цей крок у житті Онтола Теленді був якось пов’язаний із подією, що трапилася роком раніше, у 1878-му. Місцеві газети писали, що влітку того року в сім’ї Теленді сталося страшне горе – помер єдиний син подружжя Золтан, що навчався на той час у другом класі унґварської гімназії. У щорічнику гімназії ця подія теж згадується, причому хворіти хлопчик мав довго, оскільки у річному звіті за попередній рік (тобто коли він навчався у першому класі гімназії) замість оцінок навпроти його прізвища стоїть позначка «хворів». Хтозна, можливо, аптека потрібна була родині, аби мати безперешкодний доступ до ліків, які підтримували життя хворої дитини (повторюся, це – лише припущення).
В Онтола Теленді та його дружини Марії Ласлоффі (Lászlóffy Mária) була ще одна дитина – донька Юлія (Юлішка). Вона вийшла заміж за помічного суддю Ґейзу Сабо й переїхала до нього в Епер’єш (Пряшів). Юлії було всього 18-ть, коли 24 грудня 1883 року вона народила сина (при хрещенні він отримав одразу чотири імені: Імре, Ґейза, Онтол, Еде). Пологи, ймовірно, були важкими й дали ускладнення, бо не минуло й кількох тижнів, як Юлія померла. Це стало повторним страшним ударом для подружжя Теленді, яке ще не оговталося від втрати сина.
Онтол та Марія залишилися в Унґварі самі. Вони мали в центрі міста, на жвавій Великомостовій вулиці, гарний великий будинок (нині ви можете його побачити на Корзо, 13 – колись там працював дегустаційний зал «Променисте», зараз у підвалі діє ресторан «Вертеп»), нижні поверхи якого здавали в оренду під магазини; мали виноградник над вулицею Собранецькою зі ще одним будинком (з 2-ма кімнатами, кухнею, коморою, підвалом і великою верандою); мали землі та багато грошей, однак не мали головного – дітей, котрим могли усе це залишити. У ті роки Марія повністю присвятила себе благодійності, була головою жіночого товариства, яке робило багато добрих справ. У 1884-му, у рік смерті своєї доньки, Теленді, як меценати і члени римо-католицької громади міста, частково профінансували роботи з розпису інтер’єру римо-католицької церкви св. Юрія (св. Георгія) після її перебудови. А Онтол Теленді доклав багато зусиль для відновлення пошкоджених філоксерою унґварських виноградників – на своїй ділянці одним із перших почав щепити виноград на американську лозу, експериментував і добився гарних результатів, ділячись своїм досвідом в угорських газетах. Про рівень статків цієї родини може сказати той факт, що у 1891 році вони були 26-ми у списку найбільших платників податків комітату Унґ. Це автоматично робило Онтола Теленді вірілістом, тобто депутатом комітату та міста.
Аж ось 25 вересня 1893 року 65-річний Онтол Теленді помирає від інсульту, що розбив його за кілька днів до цього. Його згорьована дружина залишається у своєму великому будинку геть одинокою – й саме у цей період бере на виховання 15-річну дівчину Морішку Легоцкі (Легоцьку).Морішка була родом із села під Ніредьгазою, можливо, не мала батьків або батьки її були дуже бідними. Віддавати дітей на виховання багатшим бездітним родичам у ті часи було практикою непоодинокою – так десь воно сталося й у випадку Морішки.
Але давайте повернемося ще до теми фамільного склепу, який Марія Теленді вирішила побудувати через два роки по смерті свого чоловіка. На жаль, на кресленнях, представлених удовою міській раді, не значиться, хто був архітектором цієї споруди. Дозвіл на будівництво вдова Теленді отримала, та варто зазначити, що зробили це, вочевидь, «заднім» числом. Бо інакше як пояснити те, що 6 липня 1895 року вона звернулася до міської ради за дозволом, а вже 12 липня місцева газета «UNG» писала про те, що на Кальварії триває будівництво, стіни й купол каплиці, мовляв, уже готові? Варто зазначити, що ця газетна замітка взагалі була доволі критичною. «Всі ми знаємо про ласку вдови, та від того ще прикріше, що 20-25 поховань навколо каплиці було вщент знищено робітниками – хрести поламані, транспорт їздить через могили, а територія навколо каплички настільки забруднена, що рідні та близькі похованих не можуть підійти і вклонитися своїм покійним. Хтоце припинить, хто приведе в порядок спаплюжені могили?», – зазначалося у замітці.
Я не знаю, як вдалося залагодити цей скандал, адже наступного разу про склеп газета «UNG» згадала через рік, 27 вересня 1896-го, коли будівлю освячували. Провели церемонію якраз на третю річницю смерті Онтола Теленді, освятив її священник Карой Гегелайн. Каплицею цей склеп, вочевидь, називали у газетах через те, що всередині вона мала невеличкий вівтар, наявність якого означала, що там можна проводити богослужіння. Оскільки будівля була зведена на сімейному похованні Теленді, можна вважати, що першою, хто знайшов спочинок вже у самому склепі, була вдова Марія Теленді.
На початку 1914-го вона ще встигла видати заміж свою 36-річну названу доньку Морішку за капітана 66 піхотного полку Міклоша Козановіча. А вже влітку того року 76-річної Марії Теленді не стало. Названа донька Морішка Козановіч стала спадкоємицею майна родини Теленді. Частина коштів за заповітом була передана на благодійність, зокрема досить солідні на той час 2000 крон Марія Теленді заповіла в якості стипендії бідним учням гімназії, де колись навчався її покійний син Золтан.
На цьому зрозуміла частина історії фамільного склепу Теленді завершується і починаються суцільні загадки. У переписі населення 1921 року значиться, що будинок Теленді на Великомостовій вулиці (нагадаю, той, де нині працює ресторан «Вертеп» і ряд інших торгових закладів) належить вдові Марії Козановіч. Тобто сімейне щастя Морішки було явно недовгим, можливо, її чоловік загинув під час Першої світової війни, що почалася того ж року, коли Козановічи одружилися. Чи були у них діти – невідомо, але припускаю, що ні. Хто ж тоді та дівчина Марока, чиє фото єдине збереглося на стіні всередині фамільного склепу Теленді? Дуже дивно, та біля фото дівчини немає її прізвища, навіть ім’я, підозрюю, вона мала інше («Ciróka-maróka» – це угорський дитячий віршик, схожий на українську «Сороку-ворону», тобто «Maróka» було, скоріше за все, не ім’ям дівчини, а пестливим звертанням до неї матері). «Моя Марока, поки ти жила, я тебе обожнювала, доки житиму, буду тебе оплакувати», – йдеться в епітафії. Поруч – роки життя дівчини: 1915-1936. Можна було би припустити, що Марока була донькою Марії Козановіч, адже народилася вона якраз через рік після весілля Козановичів. Однак епітафія на плиті у склепі підписана «Твоя названа мати» («Мати, що виховала»), що означає, що Марока була своїй матері (припускаємо, що Марії Козановіч) не рідною. Схоже на те, що овдовіла Марія Козановіч, не маючи власних дітей, взяла на виховання дівчинку, як колись Марія Теленді взяла на виховання її саму. А коли названа донька у 1936 році померла, вона поховала її у фамільному склепіТеленді, залишивши надмогильну плиту з текстом, зрозумілим тільки їй (бо ж склеп був зачинений і доступ до нього мала лише родина).
Нині у склепі немає ані поховання Марії Теленді, ані Мароки, чиє прізвище та ім’я так і залишається невідомим. Заглиблення у підлозі, спроєктоване, аби до нього опускати труну, є порожнім, без слідів і залишків колишніх поховань. Все свідчить про те, що хтось перепоховав Марію Теленді та Мароку в іншому місці. Коли це сталося і хто це міг зробити? Єдиний варіант, який спадає на думку, що зробила це Марія Козановіч у післявоєнні роки. Можливо, не бажаючи жити в Радянському Союзі, вона вирішила виїхати. А не знаючи, чи зможе вона повернутися до Ужгорода знову, вирішила забрати звідси тіла людей, яких вона любила – названої матері Марії Теленді таназваної доньки Мароки. Можливо, ця теорія є неправильною, тому я дуже прошу своїх читачів відгукнутися і допомогти встановити, як же все було насправді. Щодо склепу, то його неодмінно треба врятувати. Бо ж навіть якщо родини Теленді вже нема, історія їхня мусить жити.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
