Втрачений Ужгород Соціум

Втрачений Ужгород: меблева фабрика і футбольний клуб Іштвана Бегуна

Минулого разу “Втрачений Ужгород” вже розповідав про ужгородську родину Бегунів, точніше, про взуттєвого майстра Яноша Бегуна, котрий виготовляв взуття, відзначене золотими медалями кількох промислових виставок. Нині же продовжимо розповідь історією про рідного старшого брата Яноша – засновника меблевої фабрики та голови спортивного товариства “UMTE” Іштвана Бегуна.

Колись на розі вулиць Перемоги (Капушанської) та Ковача (колишня вулиця Белінського), просто на тому місці, де нині паркуються автомобілі біля супермаркету “Вопак”, стояв будинок та магазин найбільшого ужгородського виробника меблів Іштвана Бегуна. Добротний дім був свідком розквіту меблевого бізнесу Іштвана, а потім і його занепаду. Радянської розбудови Ужгорода не пережив ані цей красивий будинок, ані сама будівля фабрики, яка розміщувалася за ним, ані стадіон спортивного товариства “UMTE”, який діяв на місці нинішнього ринку “Білочка”. Але давайте почнемо спочатку.

Іштван Бегун народився в Ужгороді 1894 року. Його батько, теж Іштван, був кушніром, тобто працював зі шкірою, а мама, Анна Новак, займалася вихованням шістьох дітей. Проживала сім'я старшого Іштвана Бегуна у провулку, який нині з'єднує вулицю Митрака і початок вулиці Руської. Звідти малий Іштван ходив до школи, а по її завершенні – на навчання до майстра-столяра. У кого саме він навчався професії – невідомо, але знаємо, що навчання і роботу підмайстром він мусив перервати, бо почалася Перша світова війна.

На війну 20-річний Іштван Бегун пішов у складі 11 гонведського пішого полку. Воював на російському та італійському фронтах, отримавши за службу кілька поважних відзнак, зокрема дві дуже престижні в Австро-Угорщині військові нагороди: “Срібну медаль за хоробрість” першого ступеня (її ще називали “Великою срібною”) та “Срібну медаль за хоробрість” другого ступеня (так звану “Малу срібну”), які давали право на високу довічну державну пенсію. Крім цього, за бойові заслуги Іштван отримав ще й німецькі та болгарські медалі.

Повернувшись із війни з почестями та у званні сержанта, Іштван став свідком розвалу держави, за яку воював кілька років. Однак і в нових умовах він не розгубився, а навпаки – у 1919-му вирішив спробувати почати власну справу. У нащадків Іштвана нині зберігається два фото, на яких він зображений разом із колективом своїх працівників. На першому фото, зробленому на початку 20-х років, тих працівників всього кілька. А от на другому, датованому 1929-им, бачимо величезний колектив. У книзі “Ungvár és Ung vármegye” за 1940-ий рік, зокрема, значиться, що фабрика Іштвана Бегуна електрифікована, і працює на ній 40-45 працівників та 14 помічників (тобто, молодих хлопців-підмайстрів, котрі проходили навчання). За нинішніми мірками, це, звісно, важко назвати повноцінним заводом, але тоді підприємство, на якому працювали півсотні людей, вважалося великим і потужним.

Що ж виготовляли на заводі Іштвана Бегуна? В одній із тогочасних реклам підприємства значилося, що на заводі виготовляють не лише меблі для дому, а і шкільні, “склепові” (тобто стелажі для магазинів) та канцелярські “урядження”. Газети за 1927-ий рік, описуючи дуже багату експозицію меблярів на Першій промисловій виставці на Підкарпатській Русі в Ужгороді, згадували і про три гарнітури від заводу Іштвана Бегуна. Зокрема, писали, що цей майстер представив одну вітальню та дві спальні кімнати, виконані у стилі бідермаєр (стиль міщанського романтизму, який у меблях характеризується гнутими елементами та яскравою оббивкою). А газета “Prágai Magyar Hirlap” взагалі писала, що такі ніжні і красиві меблі стали би кращими навіть на світовій виставці.

Вочевидь у наступні роки стиль меблів Бегуна трохи змінився. У його нащадків зберігся каталог фірмової продукції, з якого можна побачити, які меблеві гарнітури пропонували клієнтам у 40-х роках минулого століття. Судячи з моделей, на заводі тоді виготовляли легкі модерні меблі. Цікаво, що деякі з представлених у каталозі гарнітурів навіть зараз виглядають цілком сучасно.

Нащадки мебляра також розповіли, що Іштван Бегун був дуже спокійною і доброзичливою людиною, дуже легко знаходив із клієнтами та працівниками спільну мову. Працівники заводу його дуже поважали, перш за все, через прекрасне до них ставлення, бо він ніколи не дозволяв собі ні на кого підвищувати голос, чи ображати. Приймаючи нового працівника на завод, Іштван завжди запрошував його на обід до свого дому. Сім'я Бегунів та гість разом обідали, а Іштван тим часом придивлявся до того, як їсть його потенційний працівник. Якщо той був енергійний і веселий, їв з апетитом і не боявся осоромитися перед сім'єю заможного власника заводу, Іштван його одразу приймав. Крім такої традиції, дотримувався він і правила подяки. Перед різдвяними святами купував кілька свинячих туш і ділив їх за гарну роботу між усіма працівниками заводу. Таким чином навіть найбідніші з його робітників могли ситно відсвяткувати Різдво.

Щодо громадської діяльності, то тут Іштвана Бегуна знали в місті, як одного із засновників і багаторічного голову спортивного товариства “UMTE”. Нині нащадки не знають, чи сам Іштван коли-небудь займався спортом, але те, що він був затятим футбольним уболівальником – беззаперечний факт. Разом зі своїм братом Яношем та ужгородцями Іштваном Діосегі, Ференцем Готтлібом, Ференцем Дьордем, Абрахамом Ротом, Йожефом Розенбергом та Вілмошем Вайнвурмом він заснував “UMTE” у 1920-му році. Спортивний клуб мав секції з футболу, боротьби, боксу та велоспорту. “Фірмовими” кольорами команд були червоний і чорний.

Як розповів нам дослідник історії футболу на Закарпатті Михайло Рущак, Іштван Бегун був головою і найбільшим меценатом товариства, починаючи з 1927 року. Оскільки у ті часи футболісти обов'язково мали якусь основну роботу, Іштван, запрошуючи у команду “UMTE” талановитих немісцевих гравців, завжди влаштовував їх працювати до свого меблевого заводу.

“Гравці футбольної команди “UMTE” за доволі короткий час здобули популярність і за межами Ужгорода. Вже у перший рік свого існування команда виборола звання першого чемпіона Закарпаття серед угорських клубів. Згодом чемпіоном краю команда ставала ще двічі: у 1932-му та 1933-му роках, – розповідає Михайло Рущак. – Серед найвищих досягнень клубу був вихід у фінал першості Словаччини серед угорських команд 1932 року, де ужгородці поступилися СК “Лігеті” (Братіслава), а також титул  кращої угорської команди Словаччини у 1933 році, коли “UMTE” двічі переграв СК “Донауштадт” (Братіслава)”.

Тоді ж, на початку 30-х років, у житті футбольної команди “UMTE” сталася ще одна приємна подія – спеціально для неї завели власний стадіон. Рівно десять років це спортивне товариство займалося на стадіонах інших клубів, частіше за все використовуючи майданчик на Фюзеші, тобто, на нинішній Православній набережній. Однак у кінці 20-х міська управа вирішила розпарцелувати доти малозаселений Фюзеш, поділити його на ділянки і розбудувати там новий квартал. Тож перед спортивними товариствами постала нагальна потреба знайти інше місце під спортивний майданчик.

“UMTE”, об'єднавши зусилля меценатів, почало будувати власний стадіон, який відкрили у серпні 1930-го року. Газета “Prágai Magyar Hirlap” досить детально описувала цю подію. Вже тоді зазначали, що головним меценатом будівництва виступив саме Іштван Бегун. На відкриття стадіону, який розміщувався за меблевим заводом Іштвана Бегуна і вміщував 800 вболівальників, приїхала відома угорська команда “Vasas”, котра мала зіграти на новому стадіоні з господарями поля. Саме на завершення урочистостей, коли мав початися матч, і стався невеличкий конфуз. Поважні гості вже виголосили промови, коли на поле запросили голову товариства Іштвана Бегуна. Спортсмени винесли стільчик, на який посадили Іштвана, і почали високо його підкидати на знак подяки і вітань. Після цього Іштван мав теж сказати з трибуни кілька вітальних слів, його промову, як “господаря” поля лишили наостанок. Однак щойно Іштвана після привітань на стільчику пішов до трибуни, головний суддя змагань дав свисток і футбольний матч розпочався. Так Іштван Бегун і не зміг виступити на відкритті “свого” стадіону, але, як писала газета “Prágai Magyar Hirlap”, не сталося нічого страшного, бо усі присутні і так знали, кому вони завдячують цій прекрасній події.    

За даними дослідника історії закарпатського футболу Михайла Рущака, навесні 1942 року сталося так, що “UMTE” ультимативно запропонували об'єднатися з іншим угорським клубом міста “UAC”. Керівництво “UMTE” відмовилося від такої пропозиції, тож 5 травня 1942 року угорське королівське міністерство культури та освіти прийняло рішення про розформування клубу. А ще через рік, 23 травня 1943 року, з аукціону розпродали і його невеличке спортивне майно. Очевидно, відтоді занепав і стадіон товариства. Ще довгі роки потому на його місці було рівне поле, потім, вже у радянські часи, на ньому звели ринок “Білочка”.

Що ж до особистого життя Іштвана Бегуна, то він був одружений на дівчині з Дебрецена Розі Еклі. Роза походила з багатої угорської сім'ї, навчалася у закритій школі у Відні, прекрасно куховарила, вишивала, грала на роялі. Як познайомилися Роза та Іштван – невідомо, нащадки лише знають, що одружилися вони вже у дорослому віці, бо для Рози це був другий шлюб (вона розповідала, що перший чоловік одружився на ній з розрахунку, тож вони розлучилися), а Іштван у молоді роки повністю віддавався роботі.

Саме Роза, яка мала прекрасний смак, займалася облаштуванням сімейного будинку на Капушанській вулиці. Вона привезла з Дебрецена у якості приданого розкішні різьблені меблі та запросила з Відня художників, котрі розписали стелю у великій вітальні. Ця стеля з намальованим Едемським садом, янголами і птахами прикрашала будинок Бегунів до самого дня знесення будинку.

У подружжя Бегунів народилося троє дітей: у 1934-му – Єва, у 1939-му – Іштван і у 1940-му – Дьордь. Роза, крім того, що виховувала дітей і займалася господарством, ще й вела бухгалтерію меблевого заводу чоловіка. Допомагала їй у господарстві служниця, котра проживала на цокольному поверсі будинку, де мала свою кімнатку і окрему кухню. Загалом сім'я жила скромно, дітей тоді балувати було не заведено, а серед розваг подружжя були хіба відвідини Розиних батьків у Дебрецені і сімей брата та сестер Іштвана в Ужгороді.

Після Другої світової війни ситуація в їхньому житті змінилася кардинально. Радянська влада одразу націоналізувала меблеву фабрику Іштвана Бегуна та забрала ще два його будинки, залишивши сім'ї лише той, у якому вони проживали на вулиці Капушанській. Власне, навіть його залишили частково, бо ту частину дому, де працював меблевий магазин Іштвана, забрали у державну власність, відкривши там пізніше магазин з продажу субпродуктів. А “маленьких робіт”, на які забирали після війни угорців та німців, Іштван уник лише тому, що у чехословацькі часи був членом Комуністичної партії Чехословаччини.

Нині нащадки Іштвана кажуть: він був дуже сильною людиною. Навіть утративши все, він не зламався і не соромився знову повернутися до роботи звичайним столяром. Ще кілька років до виходу на пенсію Іштван Бегун ремонтував меблі у невеличкому цеху “Реммеблів” на нинішній площі Петефі. Там же потім працювали і обидва його сини, яким Іштван колись мріяв передати у спадок сімейну справу.

Мабуть, на щастя, не дожив мебляр до того часу, як бульдозером знесли його будинок на тоді вже вулиці Перемоги. Він помер у цьому домі від інфаркту у 1964 році. А через кілька років його дружині та синам сказали, що вони мусять звільнити дім до 1968-го. Того року одразу позаду будинку вже зводили п'ятиповерхівку, яка стоїть там і нині. Будували її в'язні, котрих таким чином примушували відбувати покарання. Саме їх сім'я Бегунів підозрює у грабунку будинку. Оскільки переїзд звідти відбувався повільно (замість будинку сім'ї виділили земельну ділянку для зведення приватного будинку та тимчасову квартиру), Бегуни вивозили свої речі частинами. Одного же дня прийшли до будинку і побачили, що двері всередину виламані, а з приміщень винесли красиві люстри та деякі інші дрібні елементи інтер'єру.

Коли будинок Бегунів у 1969-му зносили, подивитися на це збігся цілий натовп ужгородців. Більшості було цікаво подивитися на розписану стелю, бо багато чули про її красу. Та якщо зі стелею бульдозер розправився швидко, то фундамент будівлі розбити ніяк не могли. Дім був такий добротний, що з тим фундаментом робітники мучилися дуже довго. Та врешті від нього не залишилося і сліду. Як стерлася з роками і пам'ять про колись відомого мебляра і щедрого мецената Іштвана Бегуна.  

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

55 + = 65