Хтозна, можливо, це цинізм, може, й справді публічна “обгортка”, а може, реальне усвідомлення лідером однієї з найбільших країн світу того, що воювати з сусідньою країною, та ще й братньою, не варто, бо нічого доброго з того не вийде.
“Чиста” правда
Володимир Путін заявив, що війни з Україною не буде. Це відбулося в четвер, під час так званої “прямої лінії” між ним та російським народом. Хоча теза про те, що Путіну не можна довіряти, є однією з ключових для нинішніх керівників України, у даному випадку навіть вони навряд чи почнуть щось коментувати в такому плані, адже “меседж” був адресований, скоріше, не їм.
Лідер РФ дав зрозуміти, що за будь-яких обставин не визнає Росію воюючою стороною, а можливості й далі проводити ту гібридну війну, що триває вже понад рік, у Кремля завжди знайдуться. Інше питання: як довго це триватиме?
Питання, мабуть, риторичне, адже вже зрозуміло, що саме політичний “дрейф” України в бік НАТО та ЄС став найбільш неприємним сюрпризом для Путіна та його оточення. Відтак вони поставили собі за мету не допустити поглиблення інтеграції нашої країни з ЄС та НАТО. Як відомо, за наявності на території держави збройного конфлікту (громадянська то війна чи ні – це вже не важливо) вона апріорі не може долучитися до жодного з вищеназваних об'єднань. Отже, хочемо ми того чи ні, в найближчій перспективі всі розмови про інтеграцію, безвізовий режим тощо можна сприймати як чисту профанацію.
Загалом після зміни влади в України та подій на Майдані для РФ з'явилася реальна загроза того, що Україна в найближчій перспективі може таки отримати відповідний статус у ЄС та, що особливо хвилює сусідів, у НАТО. У зв'язку зі зміною політичної конфігурації всередині країни й, фактично, мінімізації лобі Росії на різних рівнях влади в Україні єдине, що залишалося, – це створити умови, які б унеможливили інтеграцію України будь-куди.
Крим став першим етапом цієї операції, і цілком можливо, що в разі початку бойових дій на півострові ситуація на Донбасі була б нині зовсім іншою, хоча й не факт, що повністю спокійною. Фактично, нині стан, у якому перебуває Україна, цілком влаштовує Москву, через що Путін цілком відверто заявляє: воювати з сусідньою державою не буде.
А що ж наші?
У той же час виникає логічне запитання щодо подальших дій української влади в такій ситуації. Нинішнє керівництво держави опинилося “біля керма” завдяки саме обіцянкам про інтеграцію, перемогу та реформи. Перемоги як такої немає, а відтак нема й інтеграції, та ще й реформи гальмуються через те, що треба воювати. Виходить якесь замкнуте коло.
З іншого боку, незважаючи на різного роду заяви, нині Україна співпрацює з Росією в енергетичній галузі, й досить успішно. Не здивуюся, якщо через якийсь час ми дізнаємося, що й низка українських підприємств, навіть стратегічних, також співпрацює з російськими партнерами. Список можна продовжувати. Але що найголовніше – за кожним із напрямів є відповідний міністр, який не може не знати, що відбувається в його галузі. Відтак варто припустити, що знає, але не афішує. От і виходить, що на словах воюють, а на практиці – не завжди.
На сьогодні для України є критичним перейматися не стільки інтеграцією чи війною, а саме внутрішніми перетвореннями. Лише за умови успішних реформ ми станемо цілком конкурентними на світових ринках та зможемо створити умови для підвищення якості життя наших громадян. І події останніх двох років, фактично, є своєрідним другим шансом для України. Перший ми втратили в 1991-му. Сьогодні суспільство дійсно готове “затягти паски” і пройти шлях реформування не тільки економіки, а й освіти, соціальної сфери, медицини тощо. Що найголовніше, нині не варто ділити державу на різні регіони, за політичними уподобаннями тощо. Головним критерієм має стати бажання жити й працювати заради України, вкладати в її економіку кошти, сили, а не просто балакати. За рік купа молоді, що цілком налаштована проукраїнськи (принаймні на словах), залишила країну. Хтось тікав від мобілізації, хтось, розуміючи сумні перспективи найближчих років, вирішив не гаяти час і податися до Європи, хтось цілком втратив віру в спроможність українців обирати якісну владу.
У кожного свої мотиви, але ж однією з головних функцій політичної еліти, влади і є створення умов, щоб люди бажали жити в країні, сплачувати податки, ростити дітей. У нас же зі стимулами з боку влади ой як складно… Чи хтось мені може назвати хоча б кілька конкретних реформ, реалізованих протягом останнього року, які реально спричинили підвищення рівня життя?..
Ну, і на завершення: лідер сусідньої великої держави заявив, що сталінізм кращий за фашизм. “При всій потворності сталінського режиму, при всіх репресіях, при всіх виселеннях цілих народів, усе-таки мети знищення народів ніколи сталінський режим перед собою не ставив”, – зазначив Путін.
Власне, цього достатньо, щоб зрозуміти, що для Кремля немає особливого значення, скільки людей загине під час того чи іншого конфлікту, в тому числі й росіян. Якщо хтось думає, що таку логіку можна перебороти аналогічною, то він помиляється. Воювати з Росією не вийде. А от створити альтернативу такому підходу й показати громадянам сусідньої держави, що жити можна інакше, – цілком реально. Справа лише в тому, аби цього насправді бажали й українські керманичі – українці ж точно цього хочуть, бо вже давно знають, що “Україна – не Росія”. І це не залежить від того, в ЄС ми, чи ні. А залежить саме від відчуття держави, за яку боролося вже не одне покоління українців і бореться нинішнє.
Віктор ЛАЗОРИК , Закарпатська правда
