Росіянин Валерій Аксенович мандрує з раннього дитинства. Він народився у Макіївці, жив у Тольятті, потім на Сахаліні, навчався у Владивостоці, працював у Японії, а потім об'їздив задля задоволення чи не всю Америку, Європу та Азію. Нині цей мандрівник, байкер і рок-музикант зупинився в Ужгороді. Тут він з родиною облаштовує будинок, в який хоче повертатися після чергових подорожей.
– Валерію, чому саме Ужгород?
– Вперше я побував тут минулого року. Повертався з Європи і вирішив заїхати, бо багато чув про це місто. Колись друзі розповідали, що це цікаве, старовинне і затишне місто. Нам з подругою воно теж дуже сподобалося, здалося таким андеграундним, хоча помітили ми, звісно, і недоліки. Наприклад, дуже шкода, що в Ужгороді мало дбають про старовину. Більшість фасадів у жахливому стані, дороги дуже погані, місто виглядає недоглянутим. Але то дрібниці, які, сподіваюся, поступово виправлять. Загалом же Ужгород має для нас дуже зручне розташування. До Європи близько, до того ж ми, як громадяни Росії, і наш син, як громадянин США, можемо перебувати тут 90 днів.
– Ви подорожуєте з дитиною?
– Син ще маленький – всього 6 місяців, але вже мандрівник з досвідом. За 5 місяців свого життя об'їздив уже 12 країн світу. Мені здається, що це може бути навіть рекордом Гіннеса. Дорогу він переносить чудово, тому обов'язково подорожуватиме з нами й надалі.
– А свою першу подорож ви пам'ятаєте?
– У мене всі дитячі спомини пов'язані з дорогою. То ми кудись летимо і мене болять вуха, то кудись на потязі їдемо. Пам'ятаю, як дві доби провів в аеропорті Хабаровська, коли ми чекали літака до Сахаліну. А сам вперше подався у мандри в шкільному віці. Ми з хлопцями знайшли моторний човен, який прибило до берега. І одного дня подалися на ньому в плавання по річці. Спускалися течією 5 днів, ловили рибу, запікали її на вогні. Цікаво було.
– Батьки з міліцією вас не шукали?
– Тоді ні, бо ми їх, здається попередили. А от коли я був менший, міліція таки мене шукала. Ми ще тоді жили в Тольятті, і я собі одного дня вирішив піти подивитися на Волгу. Йшов, йшов, аж поки мене не піймали.
.JPG)
– До речі, про міліцію. Ви вже і в Ужгороді примудрилися підняти на вуха всі служби. Адже це ваш автомобіль з російськими номерами запідозрили у можливому теракті?
– Так, мене вже тут всі міліціонери знають. А все через іграшку Сіда з “Льодовикового періоду”, яку я ставлю на переднє сидіння автомобіля. Вона велика, красива, у Європі завжди тільки усмішку в людей викликала. Річ у тім, що руль в моїй машині знаходиться з правого боку. А на ліве сидіння я ставлю цю іграшку. Коли водії їдуть назустріч, вони не одразу це розуміють, думають, що це іграшка за кермом. Ви би бачили їхні обличчя!
Ну і одного разу я залишив машину з Сідом на площі Петефі і пішов у справах. Повертаюся і бачу, що мій автомобіль очеплений, приїхали і пожежна, і “швидка”, а міліціонер вже готується скло вибивати. Комусь, бачте, здалося підозрілим, що у припаркованому авто з російськими номерами знаходиться велика м'яка іграшка. Словом, міліція мого гумору не оцінила, записала мої пояснення, номер мобільного й поїхала.
– Чим тут плануєте займатися?
– Якщо прийде муза, буду писати пісні. Зараз же працюю над своїм будинком, а ще оформлюю альбом з пісень, котрі в останні роки записував по всьому світу.
– Про що ваші пісні?
– Теми різні. Альбом, над яким зараз працюю, зокрема, складається з двох частин: світлої і темної сторони землі. У світлій стороні – пісні про кохання і взаємини між людьми. У темній стороні – більше політики, гострих соціальних питань. Є навіть пісня-присвята Майдану.
– Ви були на Майдані?
– Так, був. Приїхав туди на початку лютого минулого року, оселився у готелі “Козацький” прямо на майдані Незалежності. Можна сказати, бачив, усе що відбувалося, просто з балкону свого номера. Мушу визнати, що Майдан мене приємно вразив. Там такий дух відчувався, така єдність, братерство – не можу навіть передати. Я поїхав на Майдан спеціально для того, аби перевірити, чи правду говорять по російському телебаченню. Бо нас лякали бандерівцями, а насправді я казав, що росіянин, і бачив лише доброзичливість і толерантність.
– Коли ви захопилися байкерством?
– Перший мотоцикл мені ще тато у спадок залишив. Потім я поїхав до Америки і там дуже захотів “Harley-Davidson”. Брав кожну модель на два дні покататися, аби відчути, що мені найбільше підходить. Одного разу на повороті впав з мотоциклу, а позаду якраз їхала на старенькій машині американська бабуся. Вона виявилася старою байкершою: показала, як правильно мотоцикл підняти (він важкий дуже) і порадила, яка модель “Харлея” мені найкраще підійде. Я справді купив собі саме той мотоцикл, який порадила бабуся. Коли повертався з США, запакував його з машиною в контейнер і відправив морем до Росії. Через 2 місяці я вже катався на ньому по Сахаліну.
– Чим ви займалися у США?
– Я жив там рік: грав музику, подорожував, знайомився з новими людьми, вивчав англійську. З багатьма відомими музикантами там познайомився. Загалом у мене багато відомих друзів з кола музикантів, бо я разом зі своїм рок-клубом займався організацією концертів та фестивалів на Сахаліні, маю дружні зв'язки з Ігорем Ніколаєвим, Володимиром Кузьміним, Костянтином Нікольським, Борисом Гребенщиковим та групою “Акваріум”, Дмитром Варшавським та групою “Черный кофе” тощо.
А повертаючись до теми Америки, скажу, що ця країна мені ще близька тим, що там народився мій син. Але жити там постійно я би не хотів.
– Чому росіяни так не люблять Америку?
– Не знаю, це важко пояснити. Навіть мої друзі не так давно розчарували: грають кантрі, а на словах Америку сварять. Коли я спитав чому так, вони мені не змогли зрозуміло пояснити. Є певна частка людей, котрі вважають американців ворогами чи конкурентами. Я ніколи не відчував ненависті до Америки. Це дурниці. Ми маємо взяти від них позитивний досвід, наприклад, у протидії корупції. Я принциповий у цьому, ніколи не даю хабарів. При цьому мені вдавалося успішно вести бізнес в Южно-Сахалінську.
– Ви розглядаєте можливість повернутися жити в Росію?
– Не знаю навіть. Якщо в Росії все й далі розвиватиметься за тим політичним сценарієм, який є зараз, то не повернуся. Ситуація значно загострилася після вбивства Нємцова. Він був єдиний, хто не боявся бути в опозиції і жити при цьому в Росії. Зараз у влади ще більше руки розв'язані, вона може далі нарощувати агресію проти України. А я не хочу брати в цьому участь.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
