У тривожні часи початку березня 2014 року на одному з ужгородських Віче до мікрофона неквапливим кроком підійшов чоловік у військовому однострої і виголосив палку промову. Її суть зводилася до того, що, попри усі потуги режиму Януковича знищити українську армію, вона існує і захищати рідну землю від окупанта є кому. Цей виступ, виголошений тоді підполковником, заступником Закарпатського обласного військового комісара з виховної роботи Петром Марком, вселяв оптимізм і надію у серця закарпатців, адже у повітрі уже витала зловіща тінь кремлівської агресії.
«Буквально на моїх очах ставленики Януковича у Міністерстві оборони України під гаслами «війни ніколи не буде», «військкомати – гнізда хабарників» знищували систему призову на військову службу, – розповідає нині полковник Петро Марко. – Отож, коли російська агресія в Україну стала доконаним фактом і перед вторгненням «зелених чоловічків» у Крим РНБО мала ухвалити рішення про призов резервістів, з’ясувалося, що займатися призовом немає кому! Нам довелося форсованими темпами розгортати військкомати на місцях і починати роботу з призовом.
Згодом, коли бойові дії розпочалися на Донбасі, я написав рапорт про направлення мене у бойову частину ЗСУ, оскільки вважав, що мій багатолітній досвід служби у морській піхоті, десантно-штурмовій бригаді, миротворчому контингенті в Іраку – знадобиться на передніх рубежах захисту Вітчизни. Однак задовільнили мій чи не десятий рапорт і спрямували в 51-у бригаду заступником командира уже після трагічних подій під Волновахою, де бригада понесла значні втрати.
Хочу наголосити, що на той час українські ЗС не були готовими до війни. Техніка, «броня» і боєприпаси були, стріляти і як діяти у відповідній обстановці офіцери і солдати добре знали, а от стріляти на ураження по ворогу психологічно не були готові. Тільки після перших серйозних втрат і шквальних ворожих обстрілів прийшло усвідомлення, що це справжня війна, на якій або ти вбиваєш ворога, або він тебе.
З 1 5 червня 2014 року ми уже вели запеклі бойові дії в Луганській області – особливо за Сєверодонецьк, де нас нам а г а л и с я заманити у «вогневий мішок» і нанести враження. Ми вчасно зрозуміли, що нам готують пастку. Там противник застосовував проти нас артилерію, механізовані і танкові підрозділи – зрозуміло, що це були не місцеві «ополчєнці».
Згодом, після звільнення Лисичанська, нас направили в Донецьку область. Розмістилися ми неподалік Мар’їнки – передмістя Донецька і з боями швидко просувалися вперед. Ворог був морально подавлений, у нього уже не було сил і засобів вести бойові дії і українські війська до кінця вересня реально могли завершити розгром цих формувань, які складалися з російських найманців та місцевих сепаратистів. Однак саме у той період – близько 20 серпня – Росія ввела на Донбас 6 батальйонно-тактичних груп власної регулярної армії. До тих пір вони лише забезпечували сепаратистів технікою, озброєнням, боєприпасами, командирами і найманцями. А тоді вони відкрито ввели на українську територію свої кадрові військові частини, чого майже ніхто не очікував.
У Мар’їнці,ведучи вуличні бої, 2 серпня ми ввійшли у місто і потрапили під перехресний вогонь. Там я і зазнав контузії – десь неподалік розірвався снаряд і 10 серпня мене вже відправили в госпіталь».
Нині ветеран українсько-російської війни полковник Петро Марко працює викладачем на кафедрі військової підготовки УжНУ, передає свій багатий досвід військової науки молодій генерації захисників Вітчизни.
«Якщо з молодими людьми говорити щиро і відверто, вони із вдячністю вбирають ту інформацію, якою ділишся з ними. І дуже швидко розпізнають фальш і неправду. А найкращою наукою слугує передавання власного досвіду, здобутого на полях боїв за рідну землю», – каже Петро Марко.
