Ужгородка Галина Малик одна з найвідоміших сучасних письменниць України. Її літературний стаж вражає, адже писати почала в дитинстві, а перший її вірш був надрукований у газеті ще в 1966 році. Активна, життєрадісна, дуже прямолінійна. То який же стиль життя успішної письменниці – дізнавався «Про Захід».
– Пані Галино, як людині слова, вам, мабуть, буде не важко описати свій стиль життя. Який він?
– Та нема у мене ніякого стилю життя! Хіба коли подорожі вважати за стиль, бо я дуже люблю подорожувати, завжди в русі, не можу всидіти на місці. Це у мене з дитинства. Ми жили у Бердянську біля залізниці і чомусь мене дуже тягло туди. Я виходила гуляти на рейки і мене ця ритмомелодика рейок і шпал так зачаровувала, що я йшла і йшла ними. Ловили мене не раз аж біля центру міста. Вперше був із того дуже великий переполох у сім’ї, а потім уже знали, що «Галочка, мабуть, знову пішла на залізну дорогу». На щастя, поїзди в той час ходили рідше, ніж зараз.
– Може, ця ритміка допомагала вам і перші вірші писати?
– Ну, не буду порівнювати себе з великими, бо ж ви, мабуть, знаєте легенду про те, що сліпий Гомер писав гекзаметром, який за ритмомелодикою відповідав шуму морського прибою. Може, й у мене так було, Бог його знає. Але я пишу і ямбом, і хореєм, і амфібрахієм, тому ритміку можу по-різному передати. І сподіваюся, що й інші ритми життя до цього доклалися!
– Як часто ви подорожуєте?
– Коли мені ще дозволяло здоров’я, то бувало, що кожного місяця кудись їхала. Об’їздила свого часу всю Україну з виступами. Коли впала завіса і стало можливим виїжджати за кордон, почала активно відкривати для себе Європу. Бувала трохи в Африці, в Азії, ще мрію потрапити до Англії, США, країн Бенілюксу.
– З вашої сторінки у соцмережах я бачу, що ви часто буваєте у Болгарії, відпочиваєте там влітку, навіть перекладаєте з болгарської. До цієї країни маєте особливу любов?
– Так. Я самотужки вивчила болгарську мову, володію нею доволі добре (а від того розумію близькі сербську, хорватську, і македонську). Щороку я проводжу літо у болгарському місті Созопол. Це дивовижне місто заснували свого часу греки (Грецію я теж дуже люблю) і поєднання грецької та болгарської культур створило дещо унікальне! Там немає двох однакових будиночків, кожен створений з неймовірною увагою, фантазією і любов’ю. Я їжджу туди з 1981 року і кожного разу цим містом захоплююся. Живу там у грекині Ані, якій уже під 80 років. Але яка вона красуня, яка ставна – наче, все життя ходила на тренування чи балетом займалася!
– Ви там пишете чи якраз навпаки – намагаєтеся відпочити від роботи?
– Коли хочеться – пишу, коли не хочеться – не пишу. Не можу сказати, що я туди їду, отак сідаю і націлено щось пишу. Ні, найбільше я плаваю. Цілими днями, з ранку до вечора плаваю.
– Чи можна сказати, що ви професійна письменниця, котра живе лише з того, що пише?
– Зараз уже можна так сказати. Після того, як моя багаторічна співпраця з видавництвом «Знання» перейшла на договірну основу, я справді живу лише з літературних хлібів. Багато моїх книжок перевидаються, і гроші, які платять видавництва за перевидання (так звані роялті) і тримають мене на плаву. Наприклад, у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» на часі вже 10 перевидання трьох повістей про пригоди невтомної мандрівниці світами дівчинки Галі – «Незвичайні пригоди Алі».
– Я знайшла інформацію, що загалом у вас вийшло понад 70 книжок. Можна сказати, що «Незвичайні пригоди Алі» – найуспішніша з них?
– Це як подивитися. Якщо врахувати тиражі і те, що її взяли до шкільної програми, то так – Аля найуспішніша. Але більше суперечок, уваги та критики припало на долю «Злочинців з паралельного світу» (минулого року було 20 років із часу виходу першої книжки цієї дилогії).
– Пригадую, в «Злочинцях з паралельного світу» був такий герой цікавий – крутий кіт Рата. Чи мав цей образ якийсь стосунок до одіозного політика з таким же прізвиськом?
– Аякже. Знаєте, я певний час думала, що у мене через це можуть навіть виникнути проблеми, чекала їх, адже образ Рати – негативний аж до шаржу! Але Рати, що закономірно, не читають художньої літератури, тим більше для дітей. А щодо місцевих подій чи персонажів, то в моїх творах взагалі є багато закарпатського: містечко «У» в повісті «Абра&Кадабра», в якому легко впізнається наше місто, його сквери, пам’ятники, Новий район; у трилогії про вуйка Йоя і ЛишИню – наш скансен, у якому живе мій вуйко Йой; місцеві діалектизми, які можна надибати як у прозових, так і в поетичних творах.
– Пані Галино, коли є такий великий літературний досвід, як у вас, писати з кожним роком стає легше?
– Мене часто питають в інтерв’ю про те, чи легко мені писати. Бог його знає, чи легко, воно просто пишеться. Коли пишеться, я пишу, коли не пишеться – я його не вичавлюю. Були такі періоди, коли нічого не писалося і рік, і два. Не треба себе примушувати, треба цей період просто перечекати. Можливо, це запас емоцій закінчується, людина може вигоріти, втомитися, може іншими клопотами займатися. Я колись на запрошення журналу «Пізнайко» була в «Артеку» і там був один письменник, якого навіть письменником назвати не хочеться, швидше записним ідеологічним «негром». Сталося так, що ми з ним разом виступали перед одним загоном. І він почав з того, що, засунувши, як Сталін, руку за кітеля, розповів, що має за правило писати щодня двісті рядків. Я тоді, щоправда, одразу прокоментувала, мовляв, хто ж ці 200 рядків буде щодня читати? Діти з того дуже реготали.
– Я читала, що ви є авторкою першої української інтерактивної дитячої книги для iPad. Ваші «Забавлянки» можна не лише прочитати і прослухати, а ще погратися ними: оживляти картинки, пересувати їхні деталі тощо. Чи для вас важливо йти в ногу з розвитком технологій?
– Я не підлаштовуюся під зміни і не біжу за технологіями. Літературу створюють не технології. Вони можуть слугувати лише допоміжними засобами для вираження письменницького задуму. Не має значення, чи живе героїня Кіплінга в печері, чи живе моя Аля в сучасному мегаполісі. Головне – ЯК і ЧОМУ вона живе, які проблеми вирішує, які питання ставить собі і світові. Насправді люди не міняються, головне не міняється, тому те, що написано століття тому є актуальним і досі. А основні теми – моральні цінності, кохання, смерть тощо – залишаються незмінними.
– Чи читаєте ви нині дитячу літературу?
– Так, бо цікаво ж, що автори пишуть. Дуже люблю твори Сашка Дерманського, Григорія Фальковича, Володимира Рутківського, який недавно пішов від нас. Читати їх – це така насолода і водночас гордість від того, що у нас, в Україні, є такі письменники і така сильна дитяча література! Також я багато читаю, як член експертної ради всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Тому досить добре знаю про усі новинки галузі.
– І що скажете: є нині на чому рости українським дітям?
– Однозначно є. Просто треба орієнтуватися, бо разом із перлами є у нас і багато сміттячка, яке понавидавали видавництва-одноденки.
– Яке головне завдання літератури для дітей?
– Їх два: тримати моральні орієнтири і виховувати літературний смак.
– А чи погоджуєтеся ви з тою думкою, що нині діти читають мало?
– Так, це факт – діти читають менше, ніж раніше. Мене багато разів про це питали, тож я чимало думала на цю тему. І дійшла такої думки: кількість тих, хто читає, нині є меншою, але якість читання, його глибина – зросла. Якщо вже дитина нині читає, то робить це обдумано і глибоко, закладає в собі звичку читати на все життя. Бо в радянські часи ми всі в дитинстві читали, а потім чогось у дорослому віці цю хорошу звичку закидали.
– Пані Галино, розпитуючи про ваш стиль життя, спитаю про кулінарні успіхи, якими ви час від часу ділитеся у соцмережі. Рум’яні хлібчики і булочки виходять у вас такими красивими, наче пекарство – ваш основний фах.
– Я сама від себе цього не очікувала. Звісно, як мама і бабуся, я готую все життя, але захоплення випічкою почалося в мене під час карантину. Коли його оголосили вперше, я намагалася менше виходити з дому. І раптом в інтернеті побачила рецепт чіабати. Мені, в першу чергу, сподобалося саме слово «чіабата» – так воно звучало приємно. А коли я спекла цей хліб, діти просто ахнули. І з тих пір я почала пекти. Рецепти шукаю в інтернеті, але завжди додаю до них трохи свого. І уявіть: в мене жодного разу не було невдач (що мене саму дуже дивує). Тепер я печу все: хліби чорні й білі, батони, булочки, багети. Головний секрет – пекти з любов’ю, прагнути вразити. От мені дуже хочеться вразити своїх дітей і онуків – тому й виходить все.
– А поділитеся з нами перевіреним рецептом від Галини Малик?
– Записуйте рецепт дуже смачного хліба. У 380 мл. теплої води додаєте 2 ложки цукру, 2 ложки олії і 6 грамів сухих дріжджів. Розмішуєте до розчинення цукру. У 550 грамів борошна додаєте чайну ложку солі, а потім висипаєте у воду. Вимішуєте дерев’яною ложкою, руками не торкайтеся. Додаєте ложку оцту, ще раз перемішуєте, накриваєте ємність кришкою чи харчовою плівкою та ставите її до мікрохвильової печі. Звісно, піч не вмикати! Туди ж можна стакан теплої води поставити. Залишаєте на 45 хвилин-годину. Потім викладаєте на стіл, рясно посипаючи борошном. Розтягуєте на чотирикутник і загортаєте з усіх боків конвертом. Притрушуєте знову борошном, перекидаєте на інший бік і повторюєте ще раз. Потім ще раз перекидаєте і формуєте кульку. Цю кульку я ставлю у круглий казанок (на дно не треба лити олії, лише присипати борошном), накриваю рушником і залишаю на 20 хвилин, аби ще раз підійшло. Тоді змащую тісто зверху молоком, роблю надріз і ставлю до духовки на годину (температура – 210-220 градусів). Бажано також на дно духовки поставити тацю гарячої, аж до кипіння води – з півлітра – вона допоможе хлібу гарно піднятися.
– Дякую дуже, вже хочеться спробувати. Але наостанок ще спитаю вас, над чим працюєте зараз?
– Я не люблю про це говорити. Знаєте, чому? Одного разу я отак журналістам сказала, а потім два роки не могла тієї роботи довести до кінця. Я не забобонна, скоріше за все, тут спрацювало те, що я пообіцяла і тепер мушу це виконати. А я дуже не люблю себе змушувати. Можу зараз сказати лише те, що я працюю, маю багато проєктів в роботі. А коли вони здійсняться – один Бог знає. Бачите, як вийшло з отим ковідом. У мене в ювілейний рік (у 2021 році Галина Малик відзначала 70-ліття – ред.) мало вийти вісім книжок, але й половини зробити не вдалося. Тому тепер я краще промовчу.
Розмовляла Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
