Ця історія не сталася в Ужгороді, але має до міста певний стосунок, адже йтиметься у ній про корабель «Ungvár», залишки якого й досі лежать на дні Чорного моря біля Чорноморська. Там же у намулі, може, лежать і якісь частинки картини Адальберта Ерделі, що прикрашала їдальню корабля і зображувала краєвиди міста. Там же зникли тіла 12-ти моряків, котрі служили на судні, а ще 28-ми німецьких і румунських військовослужбовців. Що ж сталося із «Ungvár»-ом і як його можна побачити у наші дні – читайте далі.
Про корабель «Ungvár» писали багато – надто вже гучною свого часу була трагедія вантажного судна, який став першим втраченим у Другій світовій війні угорським кораблем. Він не призначався для війни і міг би багато років спокійно перевозити вантажі Дунаєм. Однак доля виділила цьому кораблеві дуже коротке життя: від спуску на воду – до загибелі минуло всього 10 місяців.
А починалося все дуже красиво. 27 лютого 1941 року, у четвер пообіді, до острова Нейпсіґет у Будапешті, де працювало суднобудівельне підприємство «Ganz», приїхало багато поважних гостей. На воду мали спускати новісінький корабель «Ungvár», будівництво якого тривало 5 місяців. Він був завдовжки 71 метр, завширшки 10 метрів, місткістю 1200 тонн, мав два дизельних мотори по 400 кінських сил кожен. На борту були 4 великі склади, комфортабельні каюти, ванна кімната, салон, кухня з електроенергією, гостьова каюта тощо. Загалом «Ungvár» був п’ятим угорським кораблем, пристосованим для мореплавства, й країна ним дуже пишалася, бо виготовили його виключно з угорських матеріалів й оснастили приладами угорського виробництва. Церемонія спуску на воду супроводжувалася також освяченням, яке за тодішньою традицією передбачало участь у процедурі «хресної матері». В її ролі виступила дружина регентського комісара Підкарпаття (під такою назвою територія нинішнього Закарпаття тоді входила до складу Угорського королівства) Міклоша Козми.
Фото – журнал «Tolnai Világlapja», 1941
Від Ужгорода на церемонію приїхав тодішній мер міста Імре Пелчарський. Найімовірніше, саме тоді він і подарував команді судна велике полотно Адальберта Ерделі, яке згодом повісили у їдальні.
Фото – з газети «Kárpáti Hiradó», 1941
У квітні 1941 року «Ungvár» вирушив у своє перше плавання, але перевезеннями вантажів він займався не довго. Вже влітку 1941 року корабель почали готувати до виконання бойових завдань: перефарбували у сірий колір, встановили зенітні кулемети, укріпили обшивку тощо. Участь «Ungvár»-а у війні в угорських джерелах пояснюється тим, що його власник – угорське королівське акціонерне товариство «Дунайське пароплавство» – здав його в оренду німецькому флоту.
Перший вихід у море для «Ungvár»-а став і останнім. На початку листопада екіпажу дали завдання завантажити у порту румунського міста Браїла на борт боєприпаси (кажуть про 916 тонн авіабомб) та паливо. За спогадами одного з офіцерів Шандора Фінкеї (він був одним із семи членів екіпажу, кому вдалося вижити), надрукованих у статті «Трагедія «Ungvár»-а» («Az „Ungvár” tragédiája» MARTHA JÓZSEF, Hidrológiai tájékoztató, 2011), там же на корабель піднялися німецькі та румунські військовослужбовці, піхотинці, більшість із яких не вміли навіть плавати. Саме тому команда подбала про додаткові заходи безпеки і рятувальні плоти.
Дунаєм корабель дістався до румунського порту Тульча, а звідти у супроводі ще одного угорського судна «Tisza» Сулинським каналом 8 листопада ввечері рушив до Чорного моря. Вранці на борт піднялися ще кілька військовослужбовців вищого рангу (в інших джерелах ідеться про те, що одним із них був командувач німецької дунайської флотилії Фрідріх Петцель), тож всього на «Ungvár»-і 9 листопада 1941 року було приблизно 44 людини. Доправити вантаж «Ungvár» мав до Миколаєва, однак рухатися треба було обережно, оминаючи численні мінні поля. Шандор Фінкеї згадував, що для пересування колони начебто мали розмінувати коридор, однак погода почала псуватися й сильний бічний вітер міг збити кораблі з того коридору. Він описував, що перед «Ungvár»-ом рухалися три тральщики, вишукуючи міни, за ними слідував «Ungvár», який з обох боків захищали два торпедних катери (з інших джерел відомо, що це були румунські катери «Viforul» і «Vijelia»), далі на відстані приблизно 300 метрів рухався корабель «Tisza», а зверху над ними ще й кружляли два літаки супроводження.
На борту «Ungvár»-а, фото – Fortepan (Fortepan/ Magyar Műszaki és Közlekedési Múzeum / Történeti Fényképek Gyűjteménye / Ganz gyűjtemény)
Був насправді той розмінований коридор чи ні – невідомо. Факт у тому, що біля берегів тодішнього Іллічівська (угорські джерела дуже по-різному передавали цю важку назву, але йдеться про нинішнє місто Чорноморськ) колона потрапила на ділянку, всіяну замаскованими підводними плавучими мінами. Кораблі притишили хід, тральщики намагалися знешкодити перші дві міни попереду. Аж тут «Ungvár» носом зачепив ще одну непомічену міну. Почувся вибух, стінки палуби деформувалися, стався розкол і корабель почав повільно тонути. Шандор Фінкеї згадував, що стояв у ту мить на верхній палубі й одразу отримав від капітана Лойоша Мілашшина наказ спустити рятувальну шлюпку, відвести членів екіпажу на «Тису» і повернутися за військовослужбовцями, котрі не вміли плавати і керувати рятувальними плотами. Офіцер наповнив рятувальну шлюпку членами екіпажу і військовиками й рушив до корабля «Тиса». Та не встиг далеко відплисти, як пролунав другий вибух – набагато потужніший за перший. Ймовірно, тонучи, корабель зачепив ще одну, глибшу, міну, від вибуху якої здетонували боєприпаси на борту. Вибух був такої сили, що потопив обидва торпедні катери й усі рятувальні шлюпки. Офіцер Шандор Фінкеї дивом вижив, оскільки добре плавав і зняв під водою одяг, що тягнув його на дно. Випірнувши, він дочекався рятувальної шлюпки з «Тиси», яка загалом знайшла всього сімох поранених, але живих членів екіпажу «Ungvár»-а. Усі військовослужбовці, що були на борту корабля, загинули (загалом у джерелах ідеться про 28 німецьких та румунських солдатів, 5 офіцерів і командувача німецької дунайської флотилії Фрідріха Петцеля, однак невідомо, чи в цю статистику потрапили екіпажі торпедних катерів).
Загиблі члени екіпажу «Ungvár»-а, фото – з журналу «Hidrológiai tájékoztató», 2011
Цікаво, що ужгородські газети, які так широко висвітлювали спуск на воду «Ungvár»-а, вважаючи його до певної міри «своїм», про знищення судна написали дуже коротко, а деякі газети й взагалі не згадали. Хоча не можна сказати, що про трагедію в Угорщині замовчували. Провідна преса написала про цей випадок 19-20 листопада – після офіційного повідомлення «Дунайського пароплавства». Тоді ж опублікували імена загиблих членів екіпажу, у церквах відбулися молебні, а незабаром стало відомо, що кораблю та загиблим хочуть присвятити меморіал.
Урочисте його відкриття відбулося у травні 1942 року в порту Чепель у Будапешті. Меморіал являв собою постамент із якорем і пам’ятною мармуровою дошкою, на якій були висічені імена 12-х загиблих членів екіпажу корабля. Деякі газети написали, що на постаменті був якір від «Ungvár»-а, однак це навряд чи було можливо, адже в розпал Другої світової війни ніхто не займався би тим, аби піднімати з дна Чорного моря посеред мінного поля якір затонулого судна. На відкриття меморіалу від Ужгорода поїхав тодішній мер Ласло Меґої. Місцева преса писала, що в оздобленні пам’ятника під час урочистостей одне з центральних місць займав великий герб міста. Через рік на постаменті відкрили ще одну пам’ятну дошку – з іменами моряків, котрі загинули у страшній пожежі від влучання торпеди у корабель «Коложвар». Але нині ми цей пам’ятник уже побачити не зможемо – його знесли у 1948-му, бо він опинився на ділянці, через яку планували збудувати лінію залізниці.
Фото – з журналу «Tolnai Világlapja», 1942
Зате можемо побачити корабель «Ungvár», точніше, те, що від нього залишилося. Ми поспілкувалися зі засновником ГО «Український центр морських експедицій» Владленом Тобаком, дайвером з Одеси, адже це саме він із колегами у 2007 році провів експедицію з історичною розвідкою, використовуючи сучасні гідролокаційні засоби на місці загибелі кораблів «Ungvár», «Viforul» і «Vijelia». Владлен Тобак розповів, що про цю локацію було відомо вже давно, оскільки подія була гучною в період Другої світової війни. Виявляється, «Ungvár» затонув всього на відстані півтори милі від берега. Глибина в тому місці сягає 16-17 метрів. Про величезної сили вибух свідчить глибока воронка діаметром 160 метрів.
На її краях розкидані металеві уламки корпусу, ілюмінатори – це все, що залишилося від «Ungvár»-а. Торпедні катери супроводження вціліли більше, їх вибухом відкинуло в різні боки, так, що уламки розкидані на ділянці в 400 метрів. Міни, до слова, там і досі є, одна «рогата» лежить на дні. Усе це свідчить про те, що «Ungvár» із кораблями супроводження потрапив на щільне мінне поле і, мабуть, не мав шансів вийти з нього неушкодженим.
Так виглядає під водою катер «Vijelia»
До нинішньої повномасштабної війни підводні екскурсії до «Ungvár»-а й катерів були звичною справою. Відновити їх Владлен Тобак обіцяє після перемоги, хоча сам, у першу чергу, бажає потрапити на підводну екскурсію до затонулого крейсера «Москва». Тож, хто бажає, готуйтеся.
Фото – Fortepan (Fortepan/ Magyar Műszaki és Közlekedési Múzeum / Történeti Fényképek Gyűjteménye / Ganz gyűjtemény)
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
