Костел св. Юрія в Ужгороді є місцем особливим, пов’язаним із багатьма віхами історії міста. Карой Мейсарош у книзі «Історія Унґвара від найдавніших часів до сьогодення» писав, що римо-католицька громада існувала в місті вже у 1332 році. Звісно, тоді церкви на звичному нам нині місці ще не існувало – її побудували для потреб реформатської громади у 1611 році, а у 1695-му новий власник міста граф Міклош Берчені передав її римо-католикам.
Завдяки старим картам можемо побачити, що спершу храм, хоч і розташовувався на нинішній локації, проте інакше – уздовж вулиці. Докорінно його перебудували у 1762-1766 роках. Карой Мейсарош, цитуючи парафіяльну збірку протоколів, писав, що наріжний камінь нового храму була закладено у день св. Георгія (Юрія), який відзначається 23 квітня. Там же про інтер’єр нової церкви значиться, що ікону для великого вівтаря тодішній парох замовив «у відомого митця на ім’я Краккер, що мешкав у Моравії».
Чергова перебудова споруди проводилася у 1831 році – після того, як її майже повністю знищила велика пожежа. Церква тоді була значно меншою, ніж зараз. Її розширили, добудувавши бічні частини, у 1880-1881 роках за сприяння плебана Ондраша Будіша та під керівництвом місцевого будівельника Ондраша Турнера. Та якщо про ці роботі відомо більше, то про те, як змінювався інтер’єр храму, інформації є значно менше. Ми зібрали її по крихтах із різних джерел і повідомлень у книжках та газетах. Тож нині спробуємо розповісти, що всередині костьолу св. Юрія залишилося з давніх часів, а що звідти, на жаль, зникло.
У 1925 році газета «Határszéli Ujság» у статті Бейли Мочарі-мол. з використанням даних др. Шандора Фібіґера надрукувала статтю про історію римо-католицької церкви св. Юрія, згадавши, що після розширення споруди, у 1884 році, почалися інтер’єрні роботи. Центральну фреску тоді лише частково оновили, ще три були розписані здібним художником фратером Конрадом з ордену францисканців. Він же написав олійні вівтарні полотна й він же, з допомогою двох помічників-столярів, виготовив усі вівтарі, кафедру, провів роботи з позолочення та пофарбування стін. Виходить, що найдавнішими зображеннями в інтер’єрі храму (тобто тими, що бути там до реконструкції 1884 року) є розписи стелі у вівтарній частині. Навпроти них, над органом, нині ще можна побачити цифру MDCCLXVI (тобто 1766) – рік перебудови церкви, однак невідомо, чи вона пережила пожежу 1831 року чи була нанесена вже пізніше.
Після смерті о. Ондраша Будіша плебаном став Карой Гегелайн. За роки його роботи церква поповнилася двома скульптурами, які замовили у відомого на той час скульптора і вчителя місцевої ремісничої школи Яноша Петрідеса. Влітку 1893 року газета «UNG» написала, що Янош Петрідес на базі школи виготовив з теракоти дві дуже вдалі скульптури, які будуть незабаром передані римо-католицькій церкві, – Діву Марію Лурдську та Ісуса Христа. В угорському журналі «Művészi Ipar» за той же рік вдалося знайти додаткову інформацію, мовляв, скульптура Христа має висоту 1.80 м, а його обличчя – цікавого східного типу. Щодо скульптури Марії, то відзначалося, що її висота – також 1.80 м, вона ще не є випалена; образ, можливо, занадто молодий, однак обличчя вийшло дуже милим. Там же подано і фотографію скульптури – справді дуже вдалої (Лурдською її називали через те, що була подібна на скульптуру Жозефа-Юґо Фабіша, встановлену в 1864 році у французькому Лурді).
Ці дві скульптури Петрідеса помістили десь в інтер’єрі храму, але нині жодної з них там немає. Скульптуру Пресвятого Серця Ісуса перенесли до каплиці біля монастиря Братів-францисканців, що розташований на вулиці Заньковецької (поблизу озера Кірпічка). А скульптуру Богородиці на самому початку 2000-х встановили у ніші на подвір’ї римо-католицької церкви св. Юрія, де вона знаходиться і нині. На жаль, робота Яноша Петрідеса була тоді не надто вдало розфарбована. Різниця між оригіналом і нинішньою версією є дуже разючою, ви можете її оцінити самі, порівнявши роботи на фото.
Наступним настоятелем церкви став Йожеф Бенкьо, за час служіння якого було проведено ряд змін в інтер’єрі. Наприклад, саме він запропонував нанести на арочну стелю перед вівтарем напис латиною «VERE HIC EST DOMUS DEI ET PORTA COELI Gen. XXVIII 17». Напис, що зберігся донині, означає: «Це – Божий дім і брама небесна». Так от, на його місці колись були зображені два янголи, та оскільки виконані вони були з певним несмаком, плебан Йожеф Бенкьо вирішив за доцільне їх закрити іншим зображенням. Оскільки цей священник служив вже на початку ХХ століття, виходить, що напис з’явився значно пізніше за інші розписи храму.
Йожеф Бенкьо зробив ще багато чого: провів до храму електричне освітлення, придбав 27-регістровий орган фірми братів Ріґер й замовив виготовлення перших кольорових віконних вітражів (вони збереглися обабіч центрального вівтаря). На правому вітражі зображено легенду про св. Ласло (угорського короля, котрий правив у 1077-1095 роках), за якою, аби напоїти свою армію, король помолився, вдарив списом об скелю – і з неї потекла вода. Вітраж із правого боку зображує св. Єлизавету (угорську принцесу, котра жила у 1207-1231 роках), відому своєю благодійністю та служінню знедоленим.
Згодом після того у церкві встановили й бокові вітражі. Два з лівого боку профінансував канонік Імре Шолтес. Один із них зображує св. Імре – побожного молодого королевича, котрий загинув у 1031 році на полюванні. На цьому вітражі досі видно монограму Імре Шолтеса («S.I») й роки – «1856-1906». Що означають ці роки – не зовсім зрозуміло, можливо, це роки служіння каноніка. Другий вітраж зображує благовіщення – звістку Марії про те, що вона непорочно зачне від Святого Духа і народить сина. Під цим вітражем монограми вже немає, однак є дві дати: «1833-1856» та «1906.ІІІ.25». Якщо з другою датою усе зрозуміло, бо відомо, що цей вітраж був встановлений у 1906 році, то перша знову-таки є таємницею.
З правого боку будівлі теж є два вітражі. Один із них зображує явлення Христа черниці Маргариті Марії Алякок (жила у 1647-1690 роках), його встановлення профінансував гімназійний вчитель і духівник Шандор Фібіґер. Сталося це теж у 1906 році, ця дата разом із монограмою «F.S» досі видніється на вітражі. Друге вікно покрили вітражем у 1911 році, кошти на це подарував колишній плебан церкви Йожеф Бенкьо, котрий на той час був уже сотмарським каноніком. Вітраж зображує смерть Йосипа. У нижній його частині видно монограму «B.J» – тобто Бенкьо Йожеф.
У 1906 році (за даними статті у газеті «Kárpáti Magyar Hírlap» за грудень 1935 року, автором якої був тодішній заступник ужгородського мера Іван Ґаар) всередині церкви встановили залізну огорожу. Гроші на це (кожен по двісті крон) пожертвували о. Шандор Веспремі та невідомий благодійник. У той період почастішали випадки пограбування церков, тож огорожа була необхідна для того, аби римо-католицький костел міг завжди бути відкритим для бажаючих помолитися. Користуються нею у храмі й нині.
На початку ХХ століття за плебана Йожефа Бенкьо в інтер’єрі з’явилися невеличкі скульптури св. Анни (нині стоїть на підвищенні в лівій частині храму) та св. Антонія з Падуї (розташований напроти Анни у правій частині храму). З ним пов’язана й історія двох старовинних монстранцій (дароносиць), які нібито були подаровані церкві Другетами та Міклошем Берчені. У статті 1935 року йдеться про те, що Йожеф Бенкьо, ставши каноніком, у 1911 році відвіз монстранції до Будапешта, де фахівці їх відреставрували. У лютому 1914-му старожитності повернулися до церкви й зайняли свої місця на головному вівтарі. Однак нині, як розповідає настоятель о. Мирон Петенко, у церкві зберігається лише одна з цих монстранцій, датована 1650 роком. Друга, більша – зникла, можливо, її забрали з церкви у радянські часи.
Тепер, прочитавши цю статтю, ви будете знати, з яких років походять усі вітражі, скульптури та розписи церкви ужгородської св. Юрія. Тож зайдіть туди за нагоди, огляньте її уважніше, аби пізнати та краще відчути релігійну історію Ужгорода.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
