Кожна людина в поезії Василя Симоненка – це незбагненна, таємнича особистість. І найдивовижніше, найфантастичніше, що вона вміє робити – це кохати.
“Ну скажи – хіба не фантастично” – вірш, який було написано ще в далекому 1962 році, і який виявився на всі часи.
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть Горді Ти.
Як це все буденно! Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою… Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
Василь Симоненко прожив неповних 29 літ, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті.
Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: « Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Саме ці знамениті слова викарбувані на пам’ятнику В. Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею, і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.
Поезію “Ну скажи – хіба не фантастично” теж було покладено на музику. Уже в наш час це зробив музичний гурт “KOZAK SYSTEM“.
