Культура Регіональні Новини

Як журналістка Тетяна Літераті розповідає про життя Ужгорода початку XX століття

П’ять років тому Тетяна розпочала цикл краєзнавчих матеріалів «Втрачений Ужгород», який перетворився на журналістський проект. Історії, які вона знає про архітектуру й мешканців, є результатом її історичних розвідок. Вона проводить екскурсії Ужгородом та може розповісти чи не про кожну вуличку і будинок, навіть про людей, які жили в них століття тому. Містяни слухають, сперечаються та згадують свої історії.

«Втрачений Ужгород. Мандрівка старим містом» ― так називається одна із книжок Тетяни, яку укладено із матеріалів однойменного циклу. У книзі зібрані не просто історії про заснування міста, його архітектуру, бруківку чи окремі будинки, у ній зібрані історії про людей, які в цих будинках жили, про людей, які відкривали крамниці, пекарні та кав’ярні, влаштовували прийоми та створювали міську історію. Перший текст Тетяна опублікувала у 2014 році в локальному інтернет-виданні «Про Захід». Тодішній редактор Юрій Лівак запропонував назву для циклу.

«Золотий ключик» від історії міста

Тетяна хотіла розповісти ужгородцям про місто, яке вони втратили, показати Ужгород, яким він був раніше, і яким вже не є. Щотижня на шпальтах «Про Захід» виходить нова історія від Тетяни, однак п’ять років тому, коли вона розпочала роботу над матеріалами, то ні вона, ні редактор сайту, не уявляли, що цей проєкт буде регулярним та настільки тривалим.

«Почалося все із «Золотого ключика» ― кав’ярні, яку багато хто пам’ятає. А потім я вирішила, що не хочу писати ту історію, яку всі пам’ятають, але кожен трактує по-своєму. Після виходу першого тексту розгорілася невелика дискусія: одні мені казали, що там була чи не найсмачніша у світі кава, інші стверджували, що то була забігайлівка, в яку страшно зайти, але іншої не було, тому всі туди й ходили. Люди навіть сварилися з цього приводу, адже кожному хотілося розповісти свою історію про цей заклад. Я ж прагнула віднайти ту історію, яку вже ніхто не пам’ятає і розказати про непересічних людей, ― розповідає Тетяна Літераті. ― Я зосередилася на історії Ужгорода першої половини XX сторіччя, до кінця Другої світової війни (дорадянський період) і почала розповідати про тих, хто тоді жив в Ужгороді: підприємців, чиновників, майстрів. Я намагалася знаходити сім’ї корінних ужгородців, а з’ясувалося, що таких у нас дуже мало. Тому я вирішила, що поки вони ще живі і поки їхні внуки ще щось пам’ятають, мають сімейні архіви, потрібно неодмінно їх досліджувати».

Під час підготовки матеріалів Тетяна працює із різними джерелами: старими газетами, архівними документами, але найважливішими є розповіді нащадків героїв її матеріалів. Саме завдяки їм історії, які журналістка описує, стають справжніми. Знайти героїв для текстів буває дуже непросто: часто родичі просто знищують усі документи й фотографії своїх предків.

«Коли я приходжу в якусь сім’ю, іноді мене запитують, де я була раніше і кажуть, що викинули все чи спалили ще десять років тому… Не знаю, чому люди так роблять. Часто їм байдуже і вони не хочуть досліджувати історію своїх родин, не вважають, що це комусь потрібно, тому й не бережуть фотографії, листи. Буває, що я знаходжу щось цікаве в архіві одразу, а буває й так, що йду в архів БТІ і прошу справи по всій вулиці, а потім досліджую документи кожного дому і шукаю для себе щось принадне про власників. Далі намагаюся знайти інформацію про них у списках виборців, у книжках, у газетах. Шукаю, чи можуть бути зараз в Ужгороді нащадки цих людей. Є у мене кілька старожилів, які знають дуже багатьох в місті і я в них питаю, що їм відомо про конкретну сім’ю. Героїв завжди знаходжу дуже по-різному», ― додає Тетяна.

Газети, як машина часу

Для підготовки подібних матеріалів потрібен час, тому у Тетяни в розробці одразу кілька історій. Іноді вона може підготувати повноцінний матеріал всього за декілька днів, коли є сім’я, яка готова розказати історію, показати фотографії. Але буває й так, що об’єм інформації занадто великий, тому швидко опрацювати все не вдається. Наприклад, нещодавно був матеріал про адвоката Арпада Ронаї, сім’я якого дала для дослідження велику сімейну монографію угорською мовою, надруковану на друкарській машинці. Швидко матеріал про нього не напишеться, адже треба ретельно ознайомитися із вмістом монографії.

«Я знаю угорську і вважаю, що досліджувати історію Ужгорода без знання цієї мови складно, адже в архіві все угорською. Якщо не угорською, то чеською чи словацькою. Я тому й зосередилася на першій половині XX сторіччя, адже якщо влазити у давніші часи, там дуже багато німецькомовних документів, а я не знаю цієї мови», ― розповідає Тетяна Літераті.

Для того, аби потрапити в архів, Тетяні доводиться їхати в Берегово. Вона каже, що прийшла в архів через газети, адже це ― незамінне джерело для відтворення того часу. Для Тетяни підшивки старої преси ― машина часу, яка переносить людину у минуле, де перед нею розгортається картина того, що відбувалося раніше у місті. Там друкували все: хто коли одружився чи заручився, хто помер, інформацію про кримінальні події, про будівництва у місті і засідання міськрад. Через брак персоналу в архіві потрібні справи можуть шукати до трьох місяців, тому Тетяна їздить у Берегово нечасто. Інколи буває й так, що вона отримує справу після виходу матеріалу і в ній виявляється багато деталей про які немає згадок у публікації. У таких випадках журналістка засмучується, але все ж зберігає цю інформацію, а згодом доповнює нею матеріали, які виходять у книжках «Втрачений Ужгород».

«Спочатку цей проєкт не був дослідженням. Якщо зараз це певні розвідки, мої власні дослідження, то спочатку я просто брала коментарі в істориків, архітекторів, збирала спогади людей. Це були журналістські матеріали в яких я систематизувала те, над чим сиділи і працювали інші люди протягом кількох років. Одного разу я звернулася до Йосипа Кобаля (відомий ужгородський історик, автор кількох книг про історію міста, – прим. авт.) і попросила коментар про радванський кар’єр. Я ніде не могла знайти інформацію про те, чи справді кар’єр працював ще у чехословацький час. Я йому подзвонила, а він мені каже: «підіть у бібліотеку, в архів і дізнайтеся, там все написано!». Ось тоді я й вирішила спробувати. Цим я ускладнила собі життя, але з того часу мої матеріали ― це не переспів чиїхось досліджень, а власні невеличкі краєзнавчі розвідки, ― розповідає Тетяна. ― Я знаю точно, що дехто з істориків досить скептично ставиться до моєї роботи, але я й не претендую на якесь визнання серед науковців і припускаю, що у моїх матеріалах можуть траплятися помилки чи неточності».

Про ментальну карту втраченого Ужгорода

Історик Павло Худіш, який зараз на науковому стажуванні у США, каже, що з нетерпінням чекає на нові статті «Втраченого Ужгорода». Для нього ці історії ― це долі жителів рідного міста.

«Вони вплетені у серпантин щасливих і трагічних подій, що відбувалися в Ужгороді впродовж минулого століття. Саме про це майстерно пише пані Тетяна, і, сподіваюсь, писатиме й надалі. Одна з останніх статей, яка мені дуже сподобалася, стосувалася історії палацу Вайди та родини Вайнбергерів. Поліетнічне минуле міста завжди мене приваблювало. Особливо цікаво, що історія жителів пов’язана з архітектурою міста: так віртуальне перетікає у реальне, візуально досяжне. Архітектурна естетика доповнюється соціальними смислами, створюючи ментальну карту втраченого Ужгорода, таким чином зберігаючи його», ― зазначає Павло.

Він переконаний, що історія міста і людей, яку розповідає Тетяна, не менш важлива за історію академічну. «Передусім, варто сказати, що “достовірних” історичних досліджень не може бути a priori. Історики не реконструюють, а конструюють історичний наратив. Простими словами, жоден історик не може написати “те, як було насправді”. Він перебуває під впливом епохи, соціальних обставин, концепцій. Спогади ― це теж історичне джерело і, звичайно, верифікація історичних джерел необхідна. Усно-історична інформація, отримана від свідків не завжди є перекручуванням фактів, це перцепція самих свідків, або передана їм родинна історія. До неї треба ставитися критично, але це теж історія і її популяризація надзвичайно важлива», ― додає Павло Худіш.

Інший історик, екскурсовод Владислав Товтин вважає, що ідея писати матеріали про історію Ужгорода крізь призму особистих історій людей, які в ньому жили ― це актуальний журналістський проєкт.

«Тетяна вивчає родинні історії. Це дуже класно, адже історія Ужгорода ― це зазвичай лише про архітектуру, окремі будівлі, політичні події, а Тетяна наповнює історію міста живими людьми, які тут мешкали. ― розповідає Владислав Товтин. ― Одного разу Таня написала про ремісничу школу, в якій навчався мій дід, то я навіть дав фотографію з родинного архіву, на якій зображений він разом зі своїми колегами під час навчання».

Ще одна історія життя, про яку розповіла Тетяна Літераті ― це історія вчителя та футболіста Федора Куруца. Він був одним із найкращих футболістів СК «Русь». У тексті йдеться про його спортивну кар’єру, яку він розпочав у 16 років, коли був студентом вчительської семінарії. Внучка Федора Куруца Аля Махлін розповіла, що дуже зраділа, коли Тетяна писала про родину дідуся.

«Тільки тоді я зрозуміла, яка величезна робота передує її текстам. Для нашої родини було дуже цінно, хоч і нелегко зібрати докупи ті дещиці інформації та спогадів. Дослідження Тетяни важливі не тільки для міста в цілому, але і для кожної родини, про яку вона пише.

Вона, насправді, так серйозно готується! Вона до нас прийшла з копією вирізки з газети з оголошенням мого прадіда. Мала стільки уточнень, питань. Дуже класно вона все робить так щиро і людяно, ― розповідає Аля. ― Мені подобається занурення в історію міста через долі людей. Але найбільше захоплюють історії про події чи заходи, от як наприклад про відкриття аеропорту чи стрілянину в центрі міста. А ще дописи про будівлі, повз які ходиш щодня і гадки не маєш, хто там раніше жив і які людські трагедії там розгортались».

Очікування і результати

Редакторка «Про Заходу» Лариса Романюк каже, у редакції сайту не очікували, що проєкт триватиме аж п’ять років. Це чималий термін для будь-якого проєкту, а тим паче в журналістській роботі, де завжди є багато змінних обставин. Лариса вважає, що так сталося завдяки здатності Тетяни знаходити нові й цікаві теми, які приваблюють читачів.

«На матеріали рубрики “Втрачений Ужгород” читачі завжди чекають. Втім, для нашого видання важливою є не тільки кількість переглядів, але й те, що ми в такий спосіб долучаємося до величезної роботи зі збереження історичної спадщини міста. Адже це не просто історії про якісь цікаві будівлі чи місця, а про містян, які формували образ Ужгорода», ― каже Лариса Романюк.

Вона додає, що проєкт існуватиме доти, доки не вичерпаються теми, доки читачі чекатимуть публікації, але наголошує, що все залежить і від авторки матеріалів, адже її колосальна робота вимагає чималого ресурсів. Формат матеріалів змінювати не планують, однак відзначають: проєкт вже давно став більшим, ніж публікації на сайті.

Коли спілкуюся з Тетяною, то жартую, що вона, здається, знає про Ужгород все, неначе слідчі СБУ. Напевно вже складно знайти будинок чи площу в Ужгороді, про історію яких їй було б невідомо. Однак Таня каже, що в Ужгороді є дуже багато класних істориків, які краще знають це місто, але визнає, що різниця між нею та науковцями полягає у подачі інформації.

«Я поставила перед собою завдання: зробити так, щоб про історію Ужгорода дізналося якомога більше людей. І публіцистика з легкою подачею і візуальним матеріалом дозволяє цього досягти. Дуже важливі фотографії, вони багато розповідають про місто, бо читачі можуть побачити, як виглядали фасади будинків, який одяг носили люди, як виглядали карети чи тодішні автомобілі, ― ділиться думками Тетяна Літераті. ― Я не знала, чи багато людей будуть читати “Втрачений Ужгород”, адже тексти великі і складні, а якщо це сімейні історії, то буває дуже просто заплутатися в іменах. Мене здивувало, що один з перших текстів, а саме, про будинок Фунданича переглянули близько 10 тисяч людей. Це звично для Закарпаття, якщо йдеться про якесь резонансне вбивство чи іншу кримінальну справу, а такі матеріали у нас мало читають, тому 10 тисяч ― це дуже пристойно. Мене це спонукало продовжувати роботу над проєктом».

Наостанок питаю Таню, яка із розказаних історій їй запам’яталася найбільше та згадую ту, яка найбільше сподобалася мені. Я пам’ятаю матеріал про площу Корятовича та про пограбування крамнички, а Тетяна згадує матеріал про палац Фріда та складну життєву історію його власника Ігнаца Фріда. Після зведення маєтку в 1910 році у його житті розпочалися нещастя. Того ж року померла його дружина, вже за два роки ― син, одна з його доньок була психічнохворою, сім’ю іншої доньки забрали у гетто, а згодом відправили у Освенцим у часи Другої світової війни. Єдиний, хто з цієї сім’ї вижив ― онук Ігнаца Фріда, який потім і описав історію своєї родини у мемуарах.

Наразі Тетяна працює над новими текстами, проводить екскурсії за матеріалами своїх журналістських розвідок, веде рубрику на радіо, в якій зачитує уривки з книги. Наступного року вийдуть друком ще дві книги про «Втрачений Ужгород», одна ― угорською мовою.

Коли читаєш «Втрачений Ужгород», здається, що він переповнений любов’ю, однак Тетяна не хотіла б жити в Ужгороді початку XX сторіччя. Вона вважає, що більш захопливо мати можливість досліджувати його.

Фотографії авторки та з архіву Тетяни Літераті

Ольга Беца, Media Lab

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

75 − 66 =