Втрачений Ужгород Регіональні Новини

Втрачений Ужгород: історія життя юриста Арпада Ронаї (Фото)

Про родину Ронаї починати розповідь потрібно дуже здалеку, бо з Ужгородом її члени пов’язані як мінімум з 1745 року. Саме тоді тут проживав Кароль Покорни – лісничий, який подарував 5-ом наступним поколінням своєї родини любов до лісу та мисливства. Його онук, королівський лісничий Антал Покорни, був власником найбільших шматків знаменитого метеориту «Княгиня». А правнук Арпад Покорни (Ронаї) піймав найбільшу у світі форель, скелет якої досі зберігається в Угорському національному музеї.

Предки родини Ронаї були справді цікавими особистостями, тому про них варто розповісти трохи докладніше. Антал (або як іноді вказують його у джерелах Антон) Покорни був головним лісничим Великоберезнянщини. У 1866-му році, коли над селом Княгиня вибухнув, розпавшись на тисячу шматків, метеорит, Антал був одним із тих, хто першим об’їжджав місцевість, оцінюючи завдану шкоду. Як людина освічена, він розумів наукову цінність метеориту, тому почав його активні пошуки. У джерелах, якими володіють нащадки Антала, значиться, що він особисто знайшов чимало шматочків метеориту, купував їх у селян, зокрема викупив і найбільший знайдений шматок, який на возі привіз до Ужгорода, а згодом, за наказом імператора Франца Йосифа, передав Віденському імператорському музею. «Княгиня» спричинила сенсацію в наукових колах Європи, до раніше мало кому відомого села почали з’їжджатися науковці та шукачі скарбів, тож Антал Покорни у ті роки став місцевою знаменитістю. Своєму синові Арпаду він, до слова, подарував перстень, в який був вставлений невеличкий шматочок метеориту. Забігаючи наперед, скажемо, що у важкі роки після Другої світової війни цей перстень нащадки продали, тож нині хтось, можливо, сам того не знаючи, володіє старовинним перснем із частинкою знаменитої «Княгині».

Антал Покорни

Антал Покорни, котрий, до слова, мав набутий титул немеша (дворянина), був одружений із Марією Рутнер. Рутнери походили з Іспанії, багато років члени цієї родини мали прямий стосунок до відомої ливарні у Тур’їх Реметах. Найстаріша збережена могила на ужгородській Кальварії, в якій ще у 1814 році поховали Катерину Рутнер (на пірамідальному металевому обеліску є також ім’я Франческо Грінауса) теж належить членам цієї іспанської родини. Коли Антал Покорни помер від холери, маючи всього 52 роки, його дружина Марія сама виховувала шістьох дітей. Аби дати їм освіту та забезпечити придане, продала виноградники з красивим будиночком в Ужгороді.

Одним із цих шести дітей був Арпад Покорни, який народився 1862 року у Кам’яниці. Він закінчив в Ужгороді школу, далі пройшов спеціальне навчання, отримав свідоцтво лісничого і був направлений на роботу у володіння графа Шенборна біля Мукачева. Молодий чоловік часто супроводжував графа та його гостей на полюваннях. І саме на одному такому полюванні лісничого, котрий добре говорив німецькою мовою і «горів» мисливством, запримітив граф Антал Старай – власник земель, лісів і палацу у словацькому місті Міхаловце (нині у замку графа працює Земплінський музей). Він ініціював, щоб Арпада перевели на роботу до його лісництва, тож починаючи з 1882 року Арпад Покорни протягом 40 років був радником з питань лісництва графа Старая, жив у красивому будинку біля лісу на околиці маленького села Глівіштя (слов. – Hlivištia, угор. – Hegygombás). Того ж 1882 року він змінив своє прізвище на Ронаї (Rónay) – на честь улюбленої Полонини Руни (угор. – Róna), де він з дитинства любив гуляти та полювати.

У 1888 році Арпад Ронаї одружився на доньці перечинського чиновника Марії Шолтес. У них народилося 13 дітей, але до дорослого вік доросли лише 8 із них. Арпад був затятим мисливцем і туристом, обходив усі Карпати, міг по 10 днів проводити у лісі на полюванні. Навколо Глівішті у ті часи були великі ліси, які добре охоронялися. Кількість диких тварин зажди контролювали, час від час дозволяючи проводити у графських лісах полювання. Вони були платними, спеціально для цього до Глівішті приїздили мисливці з Німеччини, Англії, Австрії, котрим найбільше подобалося полювати на оленів. Арпад дуже любив ліс, природу, полювання він не вважав жорстокістю. Про свої мисливські пригоди часто писав статті в угорські журнали, а пригод із ним траплялося чимало. Так, у 1891 році на одному з полювань на нього накинувся поранений ведмідь, і лише влучний постріл у серце врятував чоловіка від смерті. А у 1888 році Арпад піймав у вігорлатському Морському Оці величезну форель завдовжки 114 см. Величезну рибину він живою доставив додому, написавши про неї у мисливські журнали та наукові установи. Незабаром до Глівішті приїхали співробітники Угорського національного музею й обережно, у великій діжці, повезли рибину до Будапешта. Цей екземпляр визнали найбільшою фореллю у світі, скелет її досі можна побачити у музеї.

Арпад Ронаї зі впольованим оленем (1907 рік). Поруч із ним стоять дружина Марія, донька Моргіт та син Акош

Всіх сімох своїх синів (доньку Моргіт до цього не залучали) Арпад Ронаї з дитинства навчав стріляти і брав із собою на полювання. Забігаючи наперед, скажемо, що четверо з синів – Тиводар, Янош, Гейза та Аурел – теж пішли шляхом батька і стали лісничими. Ще двоє – Арпад та Акош – хоч і любили полювання більше за інших братів, професії обрали інші: Арпад став юристом, а Акош – службовцем пошти. Саме про Арпада Ронаї-молодшого цього разу ми хотіли би розповісти докладніше, бо цей член великої родини Ронаї проживав в Ужгороді, дуже цікавився збереженням історії своїх предків, багато років збирав про них відомості, до того ж і сам прожив повне щасливих і трагічних моментів життя.

Арпад Ронаї народився 1893 року у Глівішті. Оскільки у маленькому селі була лише греко-католицька церква, хрестити хлопчика приїхав римо-католицький священик Янош Пастор із Тур’їх Ремет. Дитинство Арпада минуло в домі лісничого, де завжди було гамірно і весело, поруч знаходився фруктовий сад і ліс, де він грався з братами і сестрою. Від місцевих дітлахів хлопець навчився говорити словацькою, але разом із ними до школи не ходив – батьки запросили домашнього вчителя, який навчав усіх дітей Ронаї угорською мовою (щороку всі діти їздили складати іспити до найближчої угорської школи). У 4 клас батьки повезли Арпада за 20 кілометрів до Ужгорода, де записали у римо-католицьку школу для хлопчиків (нині – будівля музичної школи, двері якої виходять на вулицю Духновича).

Далі Арпад вступив до Унґварської королівської католицької головної гімназії, і коли закінчив перший клас, батько подарував йому першу власну зброю – револьвер «Флобер». Хлопець був такий радий, що одразу поцілив у горобця. Зробив це дуже влучно, та батько заборонив користуватися зброєю у саду, сказав, що скоро візьме його на полювання на зайців, і там він зможе показати свою влучність. Спершу Арпад навчався у гімназії гарно, а коли став гірше, вирішив переїхати до Сатмара (Сату-Маре) і вступити там до католицької Сатмарської гімназії. Він мріяв з дитинства, що стане лісничим інженером, але для цього потрібно було добре знати математику, скласти важкі іспити. А Арпад з математикою «не дружив», тому обрав інший шлях. У 1913 році він вступив до Кошицької юридичної академії й одразу влаштувався секретарем до контори молодого юриста Шандора Сіладі.

Арпад Ронаї-молодший

Коли почалася Перша світова війна, Арпада призвали до армії і призначили писарем при кошицькому військовому командуванні. Це дозволяло йому продовжувати навчання і вчасно складати іспити (чомусь на іспити він мусив їздити до Коложварського університету Франца Йосифа І). У 1918 році Арпад отримав звання доктора юридичних наук, але воно ніяк не допомагало знайти роботу в буремні післявоєнні роки. Він поїхав до Будапешта, спершу працював інспектором млинів, потім влаштувався до банку, а коли у 1925 році банки по всій Європі «луснули», залишився без роботи. На той час його батьки вже переїхали до Ужгорода (Арпад Ронаї-старший у 1922 році вийшов на пенсію, після чого оселився із дружиною Марією в будинку № 39-41 на тодішній вулиці Ракоці), тож Арпад вирішив спробувати удачу тут. Тоді якраз оголосили конкурс на посаду секретаря Об’єднання промисловців Підкарпатської Русі. Це була поважна посада, яка передбачала цікаву роботу, тож Арпад-молодший вирішив подати свою кандидатуру. І хоч у місті в той час молодого юриста майже ніхто не знав, авторитет його батька та відоме прізвище зіграло на руку, і члени об’єднання проголосували за його кандидатуру. Згодом Арпад зумів завоювати авторитет і став головою державного Об’єднання промисловців Словаччини та Підкарпатської Русі.

Родина Ронаї в Ужгороді, свято з нагоди 40-річчя подружнього життя Арпада-старшого та Марії Ронаї. У верхньому ряду (зліва направо) стоять сини Акош, Гейза, Аурел, Арпад та Янош. В середньому ряду в центрі сидять батьки Арпад та Марія, зліва від них – донька Моргіт (в заміжжі – Лукач Бейлане), з правого боку – дружина Яноша Ронаї Грета.

В Ужгороді родина Ронаї жила активним світським життям. Тут вони мали друзів, із цим містом їх багато років поєднували виноградники, які вони придбали ще у 1910-му році. На сюрет – збирання винограду – вони запрошували до Ужгорода всіх своїх родичів та знайомих, влаштовували ціле свято. У ці дні будь-хто міг прийти на виноградники Ронаї збирати виноград. Збирачам за це не платили, але годували і поїли, давали виноград із собою додому. Це не була виснажлива робота, кожен працював у міру своїх сил і бажання. Поміж рядами винограду цілий день грав ромський ансамбль, всі дружно працювали, веселилися, танцювали, їли-пили аж до пізнього вечора. Для того, аби розмістити усіх родичів, Ронаї придбали будинок на Ракоці (нині – вулиця Волошина), 10. Там усі жили 5-10 днів, після збору урожаю родина влаштовувала бали. З винограду елітних сортів виготовляли щороку більше сотні гектолітрів вина, які зберігалися у величезних бочках у спеціально викупленому для цього у держави підвалі Пінцешора (вулиці Підвальний ряд – нині це вулиця Ольбрахта). Будинок на Ракоці, 10 Арпаду Ронаї-старшому довелося продати на початку 20-х років, аби забезпечити собі старість. Він, до слова, і на пенсії не покинув полювання, навіть у 80 років ще ходив із синами у гірські походи.

Будинок на нинішній вулиці Волошина, 49, де на пенсії проживав Арпад Ронаї-старший із дружиною та сином Яношем

У 1929 році Арпад Ронаї-молодший одружився з Євою Трибус – донькою Ґустава Трибуса, головного радника з питань лісництва лицаря Кароя Шкоди. Весілля гуляли в красивому будинку Ґустава Трибуса на вулиці Фінцицького, 7 (нині це вулиця Гоголя), у присутності чималої кількості гостей співали і танцювали до восьмої години ранку. У медовий місяць молоде подружжя поїхало до Будапешта. Цікаво, що прожили Арпад і Єва там 14 днів, і за цей час 16 разів були в театрі, тобто іноді ходили по двічі на день. Єва дуже любила театр, бо в Ужгорода й сама грала в спектаклях, була членом культурного товариства «Мозаїк».

Арпад Ронаї та Єва Трибус
Будинок Трибусів на вулиці Фінцицького (нині – Гоголя,7)

Загалом же у ті часи Арпад і Єва багато подорожували, їздили до Парижа, Відня, відпочивали у Швейцарії. В Ужгороді вони жили активним світським життям, любили гарні речі, купували картини, порцеляну, перські килими, столове срібло, але найбільшу слабкість мали до книжок, зібравши дуже велику бібліотеку наукової та художньої літератури. Коли Ґустав Трибус у 1931 році помер, його красивий будинок на вулиці Фінцицького (нині – Гоголя, 7) довелося продати, після чого Арпад та Єва Ронаї переїхали у квартиру на першому поверсі будинку лікаря Керекеша (нині – Фединця, 40).

Будинок доктора Керекеша

Через 10 років після одруження, у 1939-му, у Єви та Арпада народився перший син Аттіла, а у 1943-му на світ з’явився ще й син Арпад. Той рік був важливим і у професійній кар’єрі Арпада Ронаї, котрого обрали головним секретарем Ужгородської торгівельної палати. Також тоді Арпад заснував власну невеличку фірму з виготовлення емальованого посуду, тож життя сім’ї тоді було схоже на казку.

Але все змінила Друга світова війна. У кінці жовтня 1944-го, коли радянська армія підходила до Ужгорода, члени сім’ї Ронаї вирішили, що залишаться в місті. На той час дружини Арпада-старшого Марії вже не було серед живих (вона померла ще у 1931-му). Самому Арпаду вже було за вісімдесят, він добре розумів, що таке війна, і вирішив підготуватися до приходу Червоної Армії, сховавши продукти, які були в його домі на вулиці Ракоці (нині це будинок № 49 по вулиці Волошина). Так, на горищі стояв великий ящик із борошном, який Арпад-старший хотів неодмінно знести і сховати деінде. Покликав на поміч синів. Ящик був дуже важкий, тож поки Арпад-молодший його стягнув, спітнів і застудився, а незабаром зліг із запаленням, причому хворів так важко, що його забрали до лікарні з сепсисом. Рідним сказали, аби готувалися до найгіршого, навіть священика до Арпада покликали, та сталося так, що відомому докторові Біцку вдалося його виходити. Загроза життю минула, та через ускладнення одного дня Арпад прокинувся майже сліпим. Вже потім у мемуарах він писав, що хвороба хоч і забрала в нього зір, однак, цілком очевидно, зберегла життя. Арпад був упевнений, що якби він не захворів, то точно закінчив би життя десь у Сибіру, бо за ним після війни неодноразово приходили люди у формі.

Арпад Ронаї з синами Аттілою та Арпадом

1945 рік був для цієї сім’ї дуже важким. Услід за хворобою Арпада-молодшого пішов із життя його батько, Арпад-старший. Аби вижити в цей важкий час, довелося розпродати за безцінь перські килими, роялі, золоті прикраси, картини тощо. До цього додався ще й нещасний випадок із малим Аттілою: хлопчик знайшов у сквері біля будинку (нині – сквер біля хімфаку УжНУ) невідомий предмет, приніс додому і почав розбивати молотком. Предмет вибухнув, сильно поранивши дитину, його ледве врятували у лікарні.

Хоч із часом зір у Арпада Ронаї трохи відновився, він все ж залишився інвалідом. У важкі радянські роки не працював, весь час присвячував сім’ї та вивченню історії своєї родини: досліджував родинне дерево, переписувався з закордонними архівами, складав монографію. Тоді найбільший тягар ліг на плечі Єви Ронаї (Трибус). Жінка, котра до того ніколи не працювала, аби виростити синів, мусила розпродати родинне майно і влаштуватися на роботу медсестрою до обласної лікарні. Проживала сім’я в будинку на вулиці Фединця, 40, де у 1976 році закінчилося життя Арпада Ронаї, а у 1983-му пішла з життя його кохана дружина Єва.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

40 − = 35