Втрачений Ужгород: реміснича школа на Вербнику

Нинішня Православна набережна Ужгорода колись була місциною заболоченою, регулярно підтопленою водами Ужа, зарослою вербами. Через це її називали Вербником, або Фюзешем – від угорського слова “fűz” – “верба”. Після проведеної регуляції русла Ужа на початку минулого століття, ця частина міста стала більш безпечною і пристосованою для будівництва. Саме там на початку 30-х років розпочалося зведення великої будівлі ремісничої школи, про яку “Втрачений Ужгород” розкаже нині.

Вже пізніше в історії ремісничої школи писали, що свій початок вона бере від ремісничих учбових майстерень, які відкрили в Ужгороді одразу після приєднання нашого краю до Чехословацької республіки. “Втрачений Ужгород” вже писав про цей навчальний заклад – “Публичнѣ учебнѣ майстернѣ для столярства, рѣзбарства, слюсарства, кошинкарства и книговязаня”, що були відкриті у 1920-му в приміщенні колишнього готелю “Паннонія” (нині на місці готелю – новіша частина будівлі Поштамту на Поштовій площі). Вже у 1927-му заклад почав іменуватися Державною фаховою деревообробною школою в Ужгороді та навчав хлопців, котрі бажали здобути таку потрібну тоді спеціальність.

Услід за ужгородською, школи, в яких навчали би ремеслу, почали у 20-х роках відкриватися у багатьох інших містах та великих селах Підкарпатської Русі. Розміщували їх, як правило, у приміщеннях народних шкіл, саме ж навчання проводили увечері. Не дивно, що на навчання хлопці (особливо в селах) приходили втомленими від денної роботи, а тому були неуважними і вчитися не хотіли. Оскільки до ремісничої школи записували дітей старшого віку, очікувалося, що вони прийдуть вчитися ремеслу вже з певною освітньою базою, отриманою у державній школі. Однак на ділі 25% всіх учнів ремісничих шкіл були зовсім неграмотними. Невисокою була й кваліфікація вчителів, бо туди, як правило, приймали працівників тих же народних шкіл і училищ, котрі зовсім не працювали за тим фахом, який мали викладати.

Покращив ситуацію міністерський проект реорганізації ремісничих шкіл, прийнятий на республіканському рівні у 1929 році. Головною умовою розвитку ремісничих шкіл було зведення окремих приміщень з майстернями, обладнаними за останнім словом техніки. Учнів мали ознайомити з основами народного господарства, навчити працювати в майстерні та самостійно калькулювати продукти виробництва. Одразу по прийнятті цього закону по всій території Чехословаччини почали будувати сучасні ремісничі школи.

На Підкарпатській Русі першими такі школи звели у Севлюші (нині – Виноградово) та Ужгороді. Далі таку звели у Мукачеві, станом на 1938 рік будували її у Берегові, в наступні ж роки планували відкрити свою ремісничу школу у Хусті.

Так до зведення ремісничої школи виглядав Вербник

В Ужгороді в якості місця для зведення ремісничої школи обрали колишній Вербник, який на той час вже звався набережною Палацького. На стіні будівлі з боку вулиці Руської і нині можна побачити пам'ятну позначку з датою 6.VIII. 1931. Очевидно, це дата початку будівництва. Відкриття ужгородської ремісничої школи урочисто відзначали 19 лютого 1933-го року. У місцевій пресі писали, що у неділю на набережній зібралося чимало людей. Спочатку звучали гімни, потім співав учительський хор ужгородського округу під керівництвом М. Крайняка. Далі ж мер Ужгорода Костянтин Грабар після короткої промови передав ключі від школи її першому директорові Степану Медєші. Директор теж сказав кілька слів, розповів про плани школи та про те, як натхненно державні установи та громадськість спільно працювали над втіленням цього проекту. Виступали також міський радник Петро Сова, котрого у пресі називали ініціатором будівництва з боку міста, начальник шкільного реферата В. Славік, шкільний інспектор Шпала, від промислової комори – пан Чех, від союзу ремісників – Юлій Фелдєші та інші.

Цікаво, що присутній на урочистостях земський президент Антонін Розсипал промови не мав. Не обійшли увагою подію і військові чини, котрі традиційно були присутні на всіх важливих заходах. Так, військових на святі представляли генерал Еміл Лінгарт та полковник Мацкевич. Греко-католицького єпископа заміняв канонік о.Юлій Станкай.

Після урочистостей всіх присутніх запросили оглянути учбові приміщення та майстерні. Преса відмічала, що Підкарпатська Русь до того часу була найбільш нерозвиненим у плані ремісництва регіоном Чехословаччини. Зате тепер, з відкриттям своєї школи, у краї з'являться такі кваліфіковані спеціалісти, котрі зможуть виготовляти продукцію, конкурентну з іншими регіонами республіки. Також писали, що до школи перейшли навчатися учні з усіх розрізнених по місту малих ремісничих майстерень. Мовляв, до цього часу вони могли займатися лише у вечірній час або неділю, тепер же навчання проходитиме вдень.

Що найбільше вражало тоді у новій ремісничій школі, то це майстерні. Писали, що вони були обладнані за останніми технологіями, навіть у поважних майстрів в Ужгороді не було такої техніки, на якій з часу відкриття школи могли навчатися діти. Викладати до школи також запросили лише фахівців своєї справи, майстрів досвідчених і поважних, котрі мали технічну або комерційну освіту, а також досвід практичної роботи. Деякі імена тодішніх учителів нині відомі широкому загалу (наприклад, художник Федір Манайло викладав у ремісничій школі фахове малювання), деякі – менше, але усі вони були на той час відомими у місті. Так, Антоній Бобульський, котрий викладав набір, був письменником і видавцем, Петр Ружічка багато років працював у деревообробній школі, коли та ще діяла в будівлі колишнього готелю “Паннонія”, а про Яна Пацека “Втрачений Ужгород” вже розповідав, як про власника першого на Підкарпатській Русі хутряного заводу і відомого в місті кушніра.

Загалом реміснича школа складалася з семи фахових шкіл: металообробної, деревообробної, художніх ремесел (готувала малярів, фотографів, золотарів, набірників і палітурників, перукарів), кравецьких ремесел (готувала кравців, кушнірів та чоботарів), жіночих швацьких ремесел (готувала кравчинь і модисток), будівельних ремесел, продовольчих ремесел (готувала пекарів, кондитерів, ковбасників та м'ясників). Крім звичайних учбових класів-кімнат, у будівлі працювали кілька майстерень: для жіночих і чоловічих кравців, для “голярів і фрізерів” (тобто, перукарів), для малярів та лакувальників, для майстрів з обробки металу тощо. У навчальному 1935-1936 році керівництво школи хотіло відкрити також публічну школу для жіночих професій, однак законодавчо цього зробити не змогло, обмежившись лише відкриттям річних курсів господарських наук.

Фото з архіву ужгородця Владислава Товтина. Майстерня деревообробного відділення ремісничої школи

Варто також зазначити, що держава постійно слідкувала за тим, аби матеріальна база ремісничої школи в Ужгороді оновлювалася. Наприклад, у 1937-му році металообробну майстерню школи цілковито оновили, для закупівлі нових машин крайова рада виділила 20 тисяч чеських корун. А коли у 1938 році при ремісничій школі таки вдалося відкрити окрему дворічну публічну школу жіночих професій, у будівлі на набережній Палацького обладнали в якості майстерні сучасну велику кухню, де дівчата навчалися куховарити.

Між цим, найбільшим попитом користувалася у ремісничій школі деревообробна спеціальність. Бажаючих потрапити на навчання було так багато, що у 1938-му дирекція школи розглядала можливість добудувати до навчального корпусу додаткові приміщення з майстернями, де займалися би виключно деревообробники. Однак і інші спеціальності також були дуже затребуваними.

Від самого початку діяльності ремісничої школи її учні організувалися в гурток. Для гуртка керівництво навчального закладу виділило окреме постійне приміщення у великій лекційній залі. Оскільки й навчання у ремісничій школі проводилося на трьох відділеннях: угорському чеському та “руському”, то й учнівський гурток поділився на два відділення: так зване слов'янське, до якого входили місцеві підкарпатці, чехи та словаки, і угорське – для учнів-угорців та євреїв. У зимові місяці учні приходили в гурток, аби почитати газети та журнали, пограти в пінг-понг, послухати музику, повідомлення по радіо, поспілкуватися чи підготувати якийсь захід, наприклад, виставу. Час від часу молоді дозволяли також влаштувати в стінах школи домашню вечірку.

А у теплу пору гуртківці збиралися і розважалися, як правило, на свіжому повітрі: влаштовували спортивні змагання, ігри, прогулянки. Також ходили на численні екскурсії, де знайомилися з роботою на різних міських підприємствах. Вчителі-куратори водили учнів як на ужгородську електростанцію, скотобійню, метолообробний завод Людовика Козара (в радянські часи – завод “Перемога” між вулицями Мукачівською та Руською), так і на художні виставки та лекції (зокрема, у 1938-му їм читали лекцію про дуже популярний тоді гіпноз). Цікаво, що субвенцію на діяльність гуртка виділяло як місто Ужгород, так і крайовий уряд. Суми були невеликими, та все ж їх вистачало, аби передплачувати періодичні видання, закупляти книжки, реманент для спортивних ігор тощо.      

Реміснича школа з незначними змінами продовжила свою роботу і в часи переходу Ужгорода до складу Угорщини, і в роки Другої світової війни. У липні ж 1946 року Рада міністрів Української РСР видала постанову “Про відкриття ремісничого училища металістів в м. Ужгороді Закарпатської області”. Пунктом другим значилося: “Надати Ужгородському ремісничому училищу садибу колишньої Ужгородської ремісничої школи за адресою Московська набережна, 21 з усіма будівлями та належним їй майном. У зв'язку з цим постанову від 28 листопада 1945 року про передачу садиби і приміщень для дитячого будинку – скасувати”.

Ужгородське ремісниче училище № 6 відкрило двері вже у листопаді 1946-го. Хоч попередньою постановою і було заплановано прийняти 200 учнів, перший набір в училище складався всього з 62 людей. У ті роки учнів готували за трьома спеціалізаціями: столяр-червонодеревник, слюсар-ремонтник та слюсар-інструментальник. Першими майстрами виробничого навчання тут працювали якраз випускники школи 30-х років Юрій Тороній, Йосип Чонка та Федір Гуштан. Далі ж чи не кожні 5 років училище змінювало номер і напрямки роботи: то було художньо-ремісничим, то міським професійно-технічним.

У 1964 році до старої будівлі добудували ще одну – ближче до набережної. Слід зазначити, що добудову звели в одному стилі з основним корпусом, тож нині захований за високими деревами фасад сприймається як одне ціле. У старій частині будівлі зараз працює Ужгородське вище комерційне училище, яке готує перукарів, кравців, касирів, офісних службовців, агентів з організації туризму тощо. Всередині приміщення досі зберігаються оздоблені різьбленнями двері та елементи огорожі на сходах, однак працівники училища кажуть: то все – спадок вже з радянських часів, коли учні-деревообробники разом із викладачами прикрашали інтер'єр своїми же роботами. З довоєнних часів тут, на жаль, лишилися хіба старі добротні вікна. Ані старовинних станків, ані залишків чеської кухні, де вчилися дівчата, ані меблів, над яким працювали учні. Залишилася лише будівля і історія про неї.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”