Після оголошення чергової хвилі мобілізації в Україні знову почали наростати істеричні настрої щодо служби в ЗСУ і участі військовозобов'язаних українців у війні на Сході. Основні теми таких інформаційних викидів: “це не наша війна”, “Схід потрібно віддати”, “хай воюють правоохоронці”, “за що і за кого гинуть наші хлопці”, “це війна олігархів” тощо. Фахівці вже звітують про те, що мобілізація просувається повільно. І не останню роль тут зіграла саме така інформаційна війна та пропагандистська машина агресора.
“Про Захід” дізнавався у експертів та людей, які зараз активно допомагають українським військовим, чи справді необхідна мобілізація та чи потрібна нам війна.
Василь Лемак професор УжНУ:
“З приводу мобілізації. Парадокс полягає у тому, що чим більш ефективно буде проведено мобілізацію, тим більше шансів уникнути продовження війни та відновити стабільний мир. Досягти не перемир'я, а тривалого миру. Чому Путін вторгся в Крим і на схід України? Одна з причин – відсутність на той час в України боєздатної армії. Він знав про це, бо сам організував такий стан. Сьогодні відомо, що всього декілька тисяч озброєних вояків могли стати до бою в лютому-березні минулого року. Зниження обороноздатності України, що була організована групою Януковича, підштовхувало агресора. Державні зрадники навіть скасували призов у 2013 р., не забезпечивши мотивацію у військових-контрактників, і мета таких дій була чіткою – розвал армії. Очевидно, за чиїм завданням вони це робили.
Збройні Сили відновлюються прямо в боях, протистоячи ворогу. Агресор не лише вбиває, він веде тонку пропаганду. Окупувавши частину України, він заявляє – “давайте мир, щоб ніхто не гинув”. І на багатьох така принизлива брехня діє. І річ тут навіть не в Донбасі чи Криму, а в тому що йдеться про народ України, який або має право на власну повноцінну державу і на вибір свого шляху, або його не має. І тоді Москва буде рішати, з ким нам іти, яка у нас політична і економічна система.
Кажуть – кому потрібна війна? Точно, не нам. Наші війська – не на чужій території, вони лише захищають територіальну цілісність власної країни, її суверенний характер. Війна здається десь далеко? Так це якраз тому, що десятки тисяч наших громадян одягли форму і взяли до рук зброю. І не треба будувати ілюзій. Путін зупиниться там, де його зупинять – без сумніву, з допомогою всього цивілізованого світу”.
Павло Гомонай, громадський активіст, представник Громадського конвенту і Ужгородського Євромайдану:
“Закарпатці, які ще з весни минулого року тримають Східний фронт, захищають в першу чергу своє рідне Закарпаття, щоби ця навала до нас не дійшла. Чому це краще робити на дальніх підступах, можна легко зрозуміти, якщо подивитись на відео із зони АТО. Не дай Боже нам почути Гради під Мукачевом. Московський ведмідь після окупації Криму відчув смак реваншу і вже не зупиниться, якщо його не зупинити цілим світом”.
Олександр Солонтай, експерт Інституту політичної освіти:
“На жаль, немає можливості віддати один регіон, щоб інші залишилися в спокої. Апетит агресора приходить під час їжі. Україна віддала Крим в результаті отримала війну на Донбасі. Якщо відмовитися від оборони Донбасу, то завтра війна буде в Харкові і так далі, поки Україна не буде знищена. Тому Західній Україні можна сказати, що навіть дещо повезло, оскільки воювати доводиться не на своїй землі, а на Східній Україні. Але якщо Лівобережну Україну не захистити, то завтра війна переміститься на правий берег Дніпра.
Єдине, в чому праві західняки, і це їх об'єднує з іншими регіонами, так це те, що хлопці, які не хочуть воювати, справді воювати не повинні. В сучасному світі примусово мобілізовані мужчини та призвані юнаки не є ефективними. Це тільки збільшує жертви та призводить до витрачання ресурсів, які і без того обмежені. В Україні є достатньо людей, які хочуть воювати. Всі ресурси потрібні спрямувати на їх забезпечення, підтримку, вишкіл та купівлю їм сучасних засобів та зброї. Нерозумно витрачати гроші на солдатів, які після ротації чи закінчення строкової служби повернуться додому. Всі кошти потрібно вкладати в добровольців”.
Галина Ярцева, координатор “Руху підтримки Закарпатських військових”, журналіст
“Ми усюди будемо чужаками, усюди, крім рідного берега. Україна − наш берег і сьогодні завдання захистити його. Марно сподіватися, що усе обійдеться одним Донбасом. Замах на Маріуполь − яскраве свідчення, що Росія не зупиниться, якщо ми не будемо її стримувати. Я знаю, що добровольці уже йдуть у військкомати, йдуть і жінки. Я не можу закликати йти на війну, але мені бридко від однієї думки, що дужі, сильні закарпатці переховуються за кордоном чи у горах. Колись вони спустяться і приїдуть, але жити повноцінно тут уже не зможуть, бо совість загризе. А вона рано чи пізно прокидається. Ми країну відстоїмо, вояки наші повернуться і спитають у друзів та сусідів, а де ти був, коли я мерз в окопі чи кров проливав. Вони обов'язково повернуться і обов'язково спитають. Чи знайдуться слова у відповідь і чи знайдуться сили жити з цим тягарем далі?”
Опитувала Лариса Романюк, Про Захід
