Погода Ужгород, Закарпаття 3 °C
прозахід
новини західної україни
Субота, 17 листопада 2018 року
  Останні новини:
   

Втрачений Ужгород: історія життя директора маргаринового заводу Ференца Трібуса (Фото)

серпня 20
14:01 2018

Нині "Втрачений Ужгород" розкаже про сім'ю Трібусів, генеалогічне дерево яких тягнеться до стількох цікавих постатей, що й перерахувати важко. Уявіть собі, що найстарший відомий предок Трібусів, за сімейною легендою і старими записами, був перським принцом на ім'я Захаріас Арутін. Нібито принц вимушений був утекти з рідної країни до Європи, де став іменуватися доктором Принцом Захаріасом фон Арутіном. В Європі принц був прийнятий при дворі імператриці Марії-Терезії, де познайомився з її фрейліною, графинею Францискою Ветштайн фон Вестерсхайм. Пара одружилася, а Марія-Терезія була настільки доброю, що подарувала молодій сім'ї своєї улюбленої фрейліни шахту з видобутком срібла. Не дивно, що коли у принца та фрейліни народилася донька, її назвали Марією Терезією Йозефою Анною фон Арутін. Йозефою вона, до слова, була тому, що хресним батьком дівчинки став старший син імператриці, майбутній імператор Йосиф ІІ, а хресною мамою була сама імператриця.

У дорослому віці Марія Терезія фон Арутін вийшла заміж за барона Франца фон Хамершмідта, і в цьому шлюбі народилася донька Емілія. Саме вона стала дружиною першого відомого нинішній родині Трібуса – Франца, і сталося це на початку XVIII століття. У цієї пари народився син Людвіг, а у нього – син Густав. І от саме Густав першим приїхав на територію нинішнього Закарпаття, причому приїхав з міста Темешвара (нині – румунська Тімішоара).

Невідомо, чи на той час родина ще володіла шахтою, бо Густав Трібус мав цілком іншу професію і життєве покликання – він був лісником. Можливо, сім'я Трібусів ще й до цього зналася з графами Шонборнами, а може, і ні, але саме до новозбудованого мисливського палацу Берегвар (нині – палац у санаторії "Карпати") у 1895 році приїхав працювати 30-річний Густав. Зі сімейною легендою, Густав одразу став головним управителем лісопаркової зони Берегвару, закладав навколо палацу парк, який і нині має статус пам'ятки садово-паркового мистецтва. У газеті за 1912 рік нам справді вдалося знайти замітку про те, що граф Шонборн підвищив головних лісничих Густава Трібуса і Золтана Комко до звання майстрів лісу. В родині з покоління у покоління передають також оповіді про велику дружбу графа і лісничого, котрий часто супроводжував Шонборна на полювання. Коли ж Густав познайомився у Берегварі з дівчиною Луїзою Корек, граф дозволив парі одружитися у замку.

Карета Густава Трібуса біля замку Сент-Міклош у Чинадієві, 1900 рік

 

Спершу Густав та Луїза оселилися у Берегсентміклоші (нинішньому Чинадієві), де у них народилися двоє дітей: син Ференц Нандор та донька Єва. Ференец, народжений у 1900 році, початкову освіту отримав у Мукачеві. Далі була кадетська школа У Кошице, навчання у Будапешті, а у 1920-му – військова служба в у чеському місті Оломоуці.

На той час батько Ференца вже не працював у графів Шонборнів, а був головним лісничим мисливського маєтку лицаря Кароя Шкоди (батька одного з засновників автомобільного заводу "Škoda" Еміла Шкоди) у селищі Мезолаборц (нині – словацьке місто Medzilaborce).

Нині від прекрасного мисливського палацу Шкоди у селищі не лишилося й сліду, та й занепадати палац став ще на початку Першої світової війни, коли його, за словацькими джерелами, пограбувала і спалила козацька дивізія генерала Павлова. Але на фотографіях, які збереглися у нащадків сім'ї Трібусів, ще є і замок, і красивий будинок лісничого Густава Трібуса.

Будинок лісничого Густава Трібуса, його робочий кабінет та крита веранда, на якій сидить Луїза Корек і стоїть Єва Трібус.

У цей маєток Ференц приїхав ненадовго після військової служби, а тоді подався у Брно, де закінчив Вищу школу деревообробних технологій. З дипломом Ференц приїхав до Ужгорода, куди його запросили на роботу головним інженером Ужгородської фабрики гнутих меблів та фурнітури ("Мундуса").

Вже тут він одружився, взявши у 29-річному віці за дружину доньку бухгалтера Вілмоша Снохи – Ірен. Ужгородська сім'я Сноха теж заслуговує на те, аби про неї розказати детальніше. Її голова Вілмош був родом зі Словаччини. У Братиславі він вчився лісовій справі, а переїхавши до Ужгорода, став працювати бухгалтером у банку. Одружився Вілмош на Ержебет Кіш – доньці греко-католицького священика Даніела Кіша. Священик сам виховував шістьох синів і доньку. Тож коли він помер, єдиний зять Вілмош Сноха взяв до себе шістьох хлопців, кожному з яких згодом дав можливість отримати вищу освіту.

Вілмош Сноха

Крім шістьох братів своє дружини, подружжя опікувалося і чотирма власними дітьми. Старший, Ерно (Ернест), був відомим у місті красенем і завидним нареченим. У 1931-му він став одним із акціонерів Ужгородського маргаринового заводу, багато років працював секретарем спортивного товариства "UAC" – "Ужгородський атлетичний клуб". Другою дитиною була Ірен – майбутня дружина Ференца Трібуса, далі – Марія, або Міціке, котра в юності на конкурсі краси була визнана найкрасивішою дівчиною Ужгорода, і нарешті донечка Ержике, котра померла ще в малому віці. Аби забезпечувати таку велику сім'ю, Вілмош Сноха працював не лише у банку, а ще й двічі на тиждень їздив у Великі Лази, у маєток відомих графів Плотені. Плотені мали млин, гуральню, велике господарство. А Вілмош був бухгалтером маєтку, видавав робітникам заробітну плату тощо.

Ірен Сноха

Доньки Вілмоша Снохи, Ірен та Міціке, біля будівлі Ужгородської гімназії

Коли Ференц Трібус у 1929 році одружився на Ірен, подружжя оселилося у батьків нареченої на тодішній Другетовій площі, 25 (нині – вулиця Другетів, 57).

Це була службова квартира, точніше дві квартири, бо Вілмош Сноха з дружиною Ержебет і дітьми займали перший поверх будинку, а в одній із квартир на другому поверсі проживали Ференц та Ірен Трібуси. До речі, позаду цього будинку, у дворі, знаходилися ще кілька менших помешкань, у яких проживали дві-три єврейські сім'ї. Сусіди жили дружно і мирно, діти гралися разом, тож коли у Другу світову війну євреїв забирали у гетто, це було шоком для усіх мешканців будинку. Ержебет Сноха тоді зі сльозами на очах відганяла онуків від вікон, мовляв, не дивіться, діти, це страшно. Але донька Ференца Трібуса, Маріетта, нині пригадує лише, як євреї вантажили у фіакри речі, а жінки сідали у екіпажі гарно вбрані, деякі – у шубках, курили через довгі мундштуки сигарети, очевидно, не підозрюючи, куди їх повезуть і що їх невдовзі чекатиме.

Будинок, у якому проживали родини Сноха та Трібусів

Ну якщо ми вже загадали Маріетту, то скажемо, що у Ференца та Ірен Трібусів народилася двійня: хлопчик Онтол Ференц і дівчинка Маріетта Єва, хоча всі, і рідні, і друзі, все життя називали і називають їх досі просто Дуци та Чумі.

Коли діти ще були малими, Ференца запросили на роботу у Сваляву. Там, на потужному лісохімічному заводі "Сольва", він працював головним бухгалтером із 1939 року. Проживав із сім'єю у так званій "Колонії" – будиночках, зведених спеціально для працівників підприємства. Працівники старшого рангу жили у віллах з одного боку, звичайні робітники – у маленьких будинках з іншого боку вулички. Вілла Трібусів була гарною і просторою, на чотири кімнати, а позаду неї знаходився великий парк, засаджений ялинками. У Сваляві діти відвідували початкову школу, назавжди запам'ятавши ім'я своєї першої вчительки – Йолан Цапфел.

Лісохімічний завод "Сольва"

Однак Ірен не дуже подобалося жити у Сваляві. Вона скучила за Ужгородом, дуже хотіла повернутися і нарешті знайшла для чоловіка "залізний" аргумент: дітям потрібна хороша освіта. Так на початку 40-х років Трібуси повернулися до Ужгорода. Маріетту тоді одразу віддали на навчання до дівочої гімназії св. Єлизавети на набережній (нині в цій будівлі працює Лінгвістична гімназія ім.Т.Шевченка), а Онтол (Антон) навчався у королівській гімназії, у стінах якої нині працює хімічний факультет УжНУ.

Щодо Ференца Трібуса, то у 1943 році він став директором Ужгородського маргаринового заводу на вулиці Шумній. Це підприємство відкрили за різними даними у 1931 або 1932 році, а виробляли на ньому маргарини "Доллі", "Родін", "Церес". У той час маргарин був продуктом, незамінним на кухні. Ним намащували хліб, його клали у чай та каву, додавали у випічку тощо.  

Роботи у Ференца у ті роки було дуже багато, бо підприємство постійно розросталося, добудовувалися все нові і нові приміщення. Але Ференц і тоді завжди знаходив час для сім'ї, прекрасно грав на роялі та флейті а ще дуже любив малювати. У 1938-му, до відзначення 100-річчя магістрату міста Ужгорода, Ференц навіть намалював ескіз для пам'ятної медалі. Ескіз його визнали кращим, медаль відлили, а Ференца нагородили званням Почесного громадянина міста. Нині одна з цих медалей зберігається у нащадків Ференца, ще одну можна побачити у музеї в Празі.

Його донька нині також згадує, що батько просто обожнював дружину, все життя звертався до неї на "ви". Напрочуд шанобливе ставлення було в нього і до тещі, Ержебет Снохи. У її квартирі Трібуси часто обідали, після чого Ференц неодмінно цілував тещі руку і казав: "Таку смакоту лише янголи на небі їдять!". Ну яка теща після такого не любила би свого зятя? Хоча Ференца Трібуса, як згадують нащадки, любили усі, бо він справді ніколи нікому не заподіяв зла. Як доказ, можна навести той факт, що у 1944 році, коли на "маленькі роботи" забирали угорців та німців, від таборів Ференца врятував один із робітників маргаринового заводу. Просто за те, що дуже поважав свого начальника.

До слова, ще деякий час по війні Ференца не звільняли з посади директора маргаринового заводу, мабуть, не мали ким його замінити. Ференц же і в ті важкі післявоєнні роки намагався бути корисним громаді. Коли чув, що у сім'ях знайомих забирали чоловіків у табори, допомагав їхнім дружинам, регулярно пакував їм маргарин, а часто й інші дефіцитні продукти. Але вже у 1946 році черга дійшла до самого Ференца Трібуса. Ні, його до таборів не забрали, але як безпартійного і ненадійного звільнили. Пізніше на посаду директора запросили Сергія Стасєва, котрий до того був головою міськвиконкому, тобто фактично мером Ужгорода. Ференцу же запропонували очолити новостворену макаронну фабрику, на якій він працював майже до самої своєї смерті.

Останнє фото Ференца Трібуса. Поруч – донька Маріетта (Чумі)

Але повернімося ще трохи назад, аби розповісти про житлові перипетії сім'ї. Річ у тім, що після війни будинок на Другетовій площі облюбували собі міліціонери. Колишні єврейські приміщення у дворі тоді пустували, тож міліціонери тимчасово там розмістилися, а через деякий час сказали Ференцу Трібусу, що його родина має протягом трьох днів звільнити будинок, оскільки в ньому розмістять пункт міліції. Переїжджати сім'ї було нікуди, тож Ференц дуже бідкався. Саме тоді зустрів свого доброго знайомого – будівельника Йожефа Ковальчика, котрий, подейкували, мав в Ужгороді 16 будинків. Ковальчик боявся, що ті будинки, в яких його сім'я не проживає, в нього відберуть, тому запропонував Трібусам переїхати до будівлі, в якій нині працює музей художника Федора Манайла. На той час простора квартира на другому поверсі будівлі пустувала, тож Ференц радо погодився і перевіз туди дітей, дружину та її батьків. Там усі дружно жили 4 роки, аж поки художник Федір Манайло, котрий проживав на Моргіт-сігеті (у райончику, який до засипки Малого Ужа був островом – нині це вулиця Острівна і прилеглі ділянки), не попросив Ференца з'їхати і повернути сім'ї будинок, який Йожеф Ковальчик заповів своїй доньці Марії – дружині художника. Так родини помінялися будинками.

У ті роки Трібусам було непросто. Звиклі до життя у достатку, вони раптом опинилися на вулиці без власного житла, не знаючи, що буде завтра. Ференц намагався отримати дозвіл на виїзд в Угорщину, але Угорщина прийняти сім'ю відмовилася. Коли ж Ференц, котрий справді дуже багато курив, помер у 55-річному віці від раку легенів, стало ще гірше. Ірен лишилася сама зі старенькими батьками і дітьми. Тоді на базар почали виносити з дому все: коштовності, посуд, картини, прекрасні гобелени, які вона вишивала. Аби прожити, так, до речі, робили і багато інших колись заможних ужгородських родин. Допомагали сім'ї вже діти, котрими Ференц Трібус точно би пишався. Вони стали такими же скромними і роботящими, як і він сам, цінували сім'ю понад усе. Антон, котрий помер кілька років тому, був чудовим шахістом і спортсменом, у поважному віці з легкістю долав півмарафони. А Маріетта, котра і розповіла нам цю історію, досі випромінює красу, успадковану від матері. Вона 30 років свого життя пропрацювала на маргариновому заводі – підприємстві, яким колись керував її батько. Щодо старого будинку, в якому після війни знайшла прихисток сім'я Трібусів, то він так і стоїть на колишньому Моргіт-сігеті – такий собі острівець історії серед радянських багатоповерхівок.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"              

Подібні новини



Популярні новини

"Втрачений Ужгород": історія кондитера Йозефа Шнайдгена (Фото)

    Втрачений Ужгород

Тістечка Йозефа Шнайдгена досі добре пам'ятають ужгородці і перечинці старшого покоління. Від кількох із них мені навіть доводилося чути, що нічого смачнішого ...