Погода Ужгород, Закарпаття -0 °C
прозахід
новини західної україни
Середа, 12 грудня 2018 року
  Останні новини:
   

Втрачений Ужгород: історія життя пароха Цегольнянської церкви Даниїла Бачинського (Фото)

серпня 10
10:51 2018

Життя священика Даниїла Бачинського-молодшого було схоже на кіно. Кіно, у якому було все: і кохання, і життєвий успіх, і переслідування, і замах, і арешт, і роки таборів, хоча сам отець Даниїл понад усе хотів лише спокійного служіння Богу та звичайних сімейних радощів. Він був хорошим священиком, хорошим учителем, хорошим чоловіком і батьком, однак мусив за своє коротке життя пережити чимало горя.

Донька Даниїла Бачинського, Марія Данилівна Фізер, дбайливо зберігає і збирає усе, що стосується її великої родини, в якій було чимало відомих людей. Про одного з її дідусів, отця Олексія Іванчо, ми у "Втраченому Ужгороді" вже розповідали, як про багаторічного викладача Ужгородської гімназії, котрий сам писав для своїх учнів підручники з географії та світової історії. Щодо іншого діда, теж Даниїла Бачинського, то це був скромний і порядний греко-католицький священик у другому поколінні, котрий багато років був парохом церкви села Дубрівка неподалік Ужгорода. Дружиною його була представниця ще однієї відомої закарпатської священицької родини Маргарета Гомичко. Саме в цій сім'ї 25 листопада 1911 року народився син Даниїл, котрий був одним із десяти дітей молодого подружжя Бачинських. Сталося це у Сільці, де о. Даниїл-старший служив протягом 15-ти років.

Даниїл Бачинський-старший зі своїми чотирма синами

Бачинські вважали своїм обов'язком дати освіту кожному зі своїх дітей. Хлопців вони після початкової школи відправляли до Ужгорода навчатися у гімназії, дівчат – в учительській семінарії. Так до Ужгорода і потрапив Даниїл Бачинський-молодший. Хоча Дубрівка була й зовсім недалеко від Ужгорода, він зі своїми братами Іваном та Августином проживав протягом усіх років навчання у гуртожитку для гімназистів на вулиці Капітульній (там же раніше від братів навчався і проживав старший із дітей Бачинських – Михайло).

Даниїл був дуже старанним гімназистом, а у позанавчальний час ще й активним скаутом.

Взагалі-то він не хотів ставати священиком, мріяв про професію лікаря, але на другому році навчання у гімназії все змінив випадок. Якось Даниїл, пораючись на канікулах удома по господарству, сильно порізав палець, після чого в нього почався сепсис. Він бився у гарячці, був знесилений і все скидалося на те, що хлопець не виживе. Його мама не відходила від синового ліжка, якоїсь ночі вже навіть запалила свічку, бо, здавалося, хлопець вже доживає останні хвилини свого життя. Тоді Маргарета почала щиро молитися і пообіцяла Богу, що як він врятує Даниїла, той обов'язково стане священиком. На ранок хлопцеві стало краще, коли ж він почав одужувати, мама розповіла йому про свою обіцянку під час молитви. Так і сталося, що Даниїл змушений був відмовитися від мрії стати лікарем, а після завершення 1930-го року навчання у гімназії став богословом Ужгородської духовної семінарії.

З цього періоду життя у старому альбомі Даниїла Бачинського залишилося кілька дуже цікавих світлин, з яких видно, як жилося богословам. Духовна семінарія працювала тоді у стінах Ужгородського замку. Там, у великих кімнатах, богослови гуртом проживали, у класах – навчалися, у каплиці – молилися, у їдальні – споживали свої скромні порції простої їжі, на подвір'ї – відпочивали. Даниїл і тут відзначався активністю. Він мав чудовий голос, був учасником відомого хору Кафедрального собору, яким керував Уріел (Уриїл) Сільвай. А ще підпрацьовував префектом-вихователем в "Алумнеї" – тому самому гімназійному гуртожитку, де кілька років проживав сам. Гімназисти його дуже любили, бо Даниїл був добрим, завжди усміхненим, веселим. Мабуть, тоді і сам Даниїл зрозумів, що йому легко працювати з дітьми, тож у подальшому він завжди намагався поєднувати свою священицьку діяльність з педагогікою.

На той час, як богословські студії Даниїла завершилися, він уже мав обраницю. З донькою священика Олексія Іванчо, Марією, Даниїл познайомився на одному урочистому заході. Молодий богослов ніколи не дозволяв собі поводитися на людях непристойно, тож не міг навіть потанцювати на балу з красунею Марією. Її ж молоді люди ні на хвилину не залишали в спокої, постійно хтось запрошував дівчину потанцювати. Однак Даниїл все ж дочекався свого часу, познайомився з Марією і зміг своєю вдачею завоювати її прихильність.

Часу на тривале знайомство у пари не було, оскільки Даниїл вже завершував навчання, а значить мусив або одружитися до висвячення, або залишитися холостяком назавжди. Батьки Марії не були в захваті від того, що їхня 19-річна донька, щойно завершивши учительську семінарію, одразу виходить заміж, однак Марія була впевнена у своєму виборі і твердо вирішила стати дружиною Даниїла. У 1934 році вони побралися. Вінчання проходило у Кафедральному соборі, а святкування – у будинку о.Олексія Іванчо, батька Марії, на вулиці Базиловича. Там, у трьох великих кімнатах накрили столи для гостей, торт же на свято виготовив відомий ужгородський кондитер Богуміл Пурма.

Невдовзі після цього, 12 серпня 1934-го, Даниїл Бачинський вже лежав лицем донизу на підлозі Кафедрального собору, а єпископ Олександр Стойка проводив над ним і ще 13-ма іншими богословами обряд висвячення. Одразу потому молодого священика призначили парохом церкви у високогірному селі Підполоззя, туди ж направили вчителькою і його дружину Марію.

У 1939-му о. Даниїла перевели до Мукачева, де він був призначений адміністратором старовинного Успенського собору. Оселилася сім'я у двоповерховому будинку фари навпроти собору, де Бачинським виділили трикімнатну квартиру. Ті кілька років у Мукачеві були для сім'ї дуже щасливими і спокійними. Даниїл працював у церкві, викладав математику і Закон Божий у Мукачівській гімназії, був духівником школи для сліпих дітей, організував при гімназії театр для молоді.

Марія, тоді вже молода мама сина Йосипа та донечки Марії, працювала вчителькою у Клячанові, щодня їздила на роботу близько 5 кілометрів велосипедом. Вдома сім'ї допомагала хатня робітниця.

Після того, як територія краю після Другої світової війни стала частиною Радянського Союзу, все змінилося. Про ліквідацію греко-католицької церкви на Закарпатті написано вже чимало, тому повторюватися не будемо. Коли у 1945-му заарештували пароха Преображенської Цегольнянської церкви о.Євгена Ортутая, на його місце єпископ Теодор Ромжа призначив свого друга Даниїла Бачинського.

Фара на Цегольні тоді і зараз

Теодор Ромжа і Даниїл Бачинський були однолітками, але познайомилися вже дорослими людьми, позаяк навчалися в різних містах і в молоді роки не перетиналися. Ще простим священиком о. Теодор часто приходив у гості до будинку тестя Даниїла, о. Олексія Іванчо. Там його запам'ятали, як гарного веселого чоловіка, котрий дуже любив жартувати з дітьми. Бував Теодор Ромжа і в мукачівському Успенському соборі, коли там служив Даниїл Бачинський. У них були дружні довірливі відносини, але коли Теодор Ромжа став єпископом, спілкування їхнє стало більш офіційним. Ніякого панібратства – лише урочисті звертання. І коли єпископ викликав до себе Даниїла Бачинського, той завжди дуже хвилювався.

Після того, що сталося з о. Євгеном Ортутаєм, висока посада пароха Цегольнянської церкви не здавалася ані підвищенням, ані благом. Але Даниїл Бачинський без страху переїхав до Ужгорода, став до роботи у церкві, яка тоді вважалася чи не важливішою за Кафедральний собор, оселився разом із сім'єю у тісній фарі навпроти церкви і продовжив душпастирську роботу, в тому числі й з місцевою молоддю. Від того часу й почалися їхні сімейні нещастя. Тоді у Бачинських вже було четверо дітей: Йосип, Марія, Анна та дворічна Агнеса. Незабаром після того, як вони переїхали до Ужгорода, наймолодша Агіца захворіла і померла у лікарні. Дівчинку ще встигли поховати на Замковому кладовищі, і це було передостаннє поховання перед тим, як кладовище біля замку закрили.

Через два роки, у 1947-му, Марія Бачинська народила ще одну донечку – Олександру. Але цей же рік став трагічним, бо 27 жовтня трапився замах на Теодора Ромжу, в якому найбільше постраждав Даниїл Бачинський. Сталося так, що єпископ запросив отця Даниїла поїхати з ним разом на освячення відремонтованої церкви у селі Лавки Мукачівського району. Коли наступного дня Теодор Ромжа, Даниїл Бачинський та кілька богословів поверталися каретою додому, в їхній екіпаж на повній швидкості в'їхав важкий "Студебекер". Карету в мить розтрощило, Даниїл Бачинський опинився під колесами "Студебекера", його відкинуло вбік такого понівеченого, що вбивці, котрі накинулися на Ромжу та інших його супутників із залізними палицями, навіть не подумали бити Бачинського, бо виглядав він уже геть неживим.

Як відомо, вбивць сполохали і вони не встигли завершити своєї справи. Поранених забрали до мукачівської лікарні, де ними опікувалися відомий хірург Олександр Фединець та монахині-медсестри. У Даниїла були розтрощені ноги, проломлений череп, тріснута лопатка, зламані ребра. Кілька тижнів він лежав непритомний, навіть не знаючи, що поруч із ним вбили уколом з отрутою єпископа Ромжу. Коли він прийшов до тями, ще довго не міг встати з ліжка, оскільки нога його була витягнена і підвішена, аби кістки могли зростися. Весь цей час лікував отця Даниїла особисто Олександр Фединець, з яким священик дуже добре знався.

Це, однак, було далеко не останнє випробування, яке чекало на отця Бачинського. Одного вечора монахиня-медсестра вирішила перев'язати йому ногу, та позаяк світло у палаті було дуже тьмяним, не могла роздивитися рану і вирішила підсвітити собі сірником. Та щойно вона піднесла сірник до рани, вата та бинти на нозі спалахнули. Переляканий о. Даниїл почав руками гасити вогонь, обпікши собі всі долоні. Поки медсестра накинула на палаючого священика ковдру, його нога сильно обгоріла. Потім він згадував, як монахиня бігла коридором і кричала: "Я спалила Доника! Спалила Бачинського!". Так до всіх попередніх проблем йому додалися ще й нестерпні болі від опіків.

Через кілька місяців Даниїла Бачинського привезли додому, але він був такий слабкий, що виконувати своїх обов'язків священика не міг, просто лежав. До нього часто навідувалися "безпекарі", розпитували, випитували, мабуть, перевіряючи, чи може він після смерті Ромжі становити небезпеку. А у лютому 1949-го сім'ї Бачинських дали 24 години на те, аби звільнити фару на Цегольні. Вони зібрали поспіхом все, що змогли, і переїхали до батьків Марії. Там в одному будинку мусили вміститися 10 осіб, але о.Даниїл навіть за таких умов не погоджувався перейти у православ'я.

21 червня 1949 року до будинку Олексія Іванчо постукали: "Проверка документов!". У ті часи то було звичним явищем, тож ніхто не здивувався. Даниїл Бачинський відійшов від шпора, на якому пік баньки, показав людям у формі документи. Ті пішли, але через півгодини повернулися знову. Цього разу увійшли до будинку, наказали Даниїлу сісти, кілька співробітників почали ходити по кімнатах і описувати майно. Старенький Олексій Іванчо пояснював їм, що майже усе тут майно належить йому, а не Бачинському, але його не надто уважно слухали, описували речі, особливо не розбираючись.

Після цього люди у формі сказали дати Даниїлу хліба і вивели його з будинку. Діти тоді не зрозуміли, куди забирають їхнього батька, але дуже перелякалися, почали плакати. А через три дні прибігла до будинку одна жінка і розповіла, що бачила отця Даниїла у фуфайці на вокзалі з двома чоловіками. Священика справді в ужгородській в'язниці довго не тримали, одразу повезли до Києва, у внутрішню тюрму КДБ на вулиці Короленка. Як потім розповідав о. Даниїл, він просидів у тісній і темній одиночній камері три місяці, вже було попрощався з життям, аж поки одного дня йому просто в камері не зачитали вирок, невдовзі після чого відправили на десять років у ГУЛАГ Кіровської області на Уралі.  

Цікаво, що інших наших священиків засилали у табори групами по кілька осіб, а от о. Даниїл був у своєму таборі один із закарпатців. Лише через деякий час перевели туди ж одного римо-католицького священика із Закарпаття, з яким вони потоваришували на все подальше життя. Робота у Даниїла Бачинського була важкою – він випалював у безкраїх лісах деревне вугілля. Навіть якби втік, шансів вижити у цій глухій місцині у нього б не було, до того ж він досі відчував наслідки аварії, сильно кульгав на одну ногу, яка все ніяк не хотіла заживати і постійно гноїлася.

Тим часом в Ужгороді сім'я довгих 7 місяців не знала, що з Даниїлом. Марія писала листи з проханням повідомити про долю чоловіка, і лише згодом їй написали про вирок і ув'язнення чоловіка. Той час був для 34-річної, ще молодої жінки надзвичайно важким. Вона залишилася без чоловіка з чотирма дітьми на руках. З роботи у ЗОШ № 2 її, як дружину священика, звільнили, тож вона мусила вдовольнятися важкою фізичною працею. Деякий час працювала на хімчистці, цілими днями в гумових чоботах носила і прала важкі речі. Там заразилася тифом, з гарячкою злягла в лікарню. Лікар тоді покликала дітей Марії і відверто сказала: "Ви вже дорослі і маєте знати, що ваша мама смертельно хвора. Якщо вона проживе цей тиждень, то зможе вижити. Але ви мусите готуватися і до найгіршого". Ніхто з сім'ї тоді не наважився написати Даниїлу про хворобу дружини, лише донька Марія у листі попросила: "Моліться за маму, бо вона дуже хвора". І рідні досі вірять, що саме ці молитви могли врятувати тоді дружину Даниїла.

Але і це ще не був останній удар, бо після того, як забрали у табори Даниїла-молодшого, "кдб-шники" прийшли і за його стареньким батьком. На той час Даниїл Бачинський-старший вже давно був на пенсії і проживав в Ужгороді у невеличкому будиночку на вулиці Берчені. Його звинуватили у тому, що під час війни віддав дзвони з Дубрівської церкви на потребу угорської армії. У грудні 1950-го старенького священика заарештували, на початку 1951-го засудили на 25 років позбавлення волі, але до місця ув'язнення відправити так і не встигли – у липні 1951-го Даниїл Бачинський-старший помер в ужгородській тюрмі і був таємно похований на старому кладовищі на вулиці Капушанській.

Коли про це дізнався його син, туги його не було меж. Він почав відрощувати бороду, тож коли у 1955-му повернувся додому, рідні ледве впізнали його з величезною бородою ледь не до поясу. Про своє дострокове повернення з в'язниці Даниїл повідомив різним із Москви, тому його з нетерпінням чекали вдома. Нині донька священика Марія Данилівна згадує, як батько у перший же вечір вдома попросив покласти йому на ліжко дошки. Він за роки у таборі так звик спати на твердому, що вже ніколи так і не призвичаївся до м'яких ліжок.

В Ужгороді Даниїлу теж було непросто. Він хоч і був вільним, та розраховувати на легке життя не міг. Його нікуди не хотіли брати на роботу, хоча загартований роками важкої праці, він не цурався жодного підробітку. Певний час робив на Радванці бочки, потім збивав ящики, аж поки колишній гімназійний товариш Сергій Стасєв не взяв його робітником на маргариновий завод. Там Даниїл Бачинський почав співати у хорі, трохи оговтався від усіх нещасть. Навіть таємно знову почав служити, їздив у села на відправи. Вдома щонеділі зранку теж служив для сім'ї, після чого йшов до римо-католицької церкви послухати месу. Далі ж виходив на Корзо, зустрічався зі знайомими, гуляв із братом Іваном, а на обід повертався додому, де його чекала традиційна недільна поливка, приготована дружиною.

До речі, подружжя Бачинських зуміло пронести глибоке кохання одне до одного через усі біди і нещастя. У 1956 році у них народилася ще одна донечка – Рита. Від найстаршого сина Йосипа ця дитина була молодша на 21 рік. Поява Рити була для всіх ковтком свіжого повітря, тож не дивно, що й батьки і усі старші діти її обожнювали. Але доля не дала Даниїлу Бачинському довго насолоджуватися спокійним життям і батьківством. У 1968-му, на 57-му році життя, після двох інфарктів він помер (цьогоріч у грудні, до речі, виповниться 50 років з дня смерті отця Даниїла).

На поховання священика приїхала величезна кількість людей з усіх куточків краю. Рідні навіть не очікували такої уваги, думали скромно його поховати. Але вийшло, що за звичайною вантажівкою, в кузові якого перевозили труну, вишикувався величезний натовп, який пішки проводжав о. Даниїла на Кальварію. Усі члени сім'ї потім мали великі проблеми на роботах. Кожного зі старших дітей священика допитували, чому сім'я без дозволу організувала "шествие". Вони ж довго пояснювали, що нічого не організовували і нікого не запрошували, а люди прийшли за власним бажанням. І це було правдою, яка показала, що краяни справді любили отця Даниїла і були йому вдячні за службу, роботу, віру і допомогу.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"    

Подібні новини



Популярні новини

У Чернівцях вранці "беха" на тротуарі збила пішохода (Фото)

    У

Сьогодні, 10 грудня, вранці на вул. Головній у Чернівцях сталася ДТП. Там автомобіль BMW збив пішохода на тротуарі і в`їхав у дерево, повідомляє "Сі ...