Погода Ужгород, Закарпаття 13 °C
прозахід
новини західної україни
Четвер, 20 вересня 2018 року
  Останні новини:
   

Втрачений Ужгород: історія життя професора ужгородської гімназії Олексія Іванчо (Фото)

лютого 26
11:33 2018

Роль Ужгородської гімназії в житті всього міста нині важко переоцінити. Це був справді дуже відомий навчальний заклад, а його викладачі-професори – дуже шанованими мешканцями міста. Нині "Втрачений Ужгород" розкаже про історію одного з багаторічних викладачів гімназії, отця Олексія Іванчо.

З численних історій нашого проекту читачі вже напевне знають, що мешканці Ужгорода у період між двома світовими війнами записували власні імена дуже по-різному. Так і герой нашої нинішньої статті писав підручники під іменем Алексій Іванчов, по-угорськи звався Iváncsó Elek, а вже після Другої світової став Олексієм Іванчо. Це був один із найвідоміших професорів гімназії, котрий працював у ній з 1923-го і аж до 1945 року. Він викладав історію і географію, сам писав для своїх учнів підручники, але завжди носив колар (білий священицький комірець), і своїм виглядом, і своїми вчинками показуючи, що передовсім є духовною особою.

Алексій Іванчов народився 30 листопада 1885 року у селі Веряци на Виноградівщині. Його батько, так само Алексій Іванчов, був простим сільським священиком, котрий разом із дружиною Емілією Легезою виховував вісьмох дітей, троє з яких були хлопцями. Один із цих синів став потім учителем, другий – священиком, а от найстарший Алексій здобув обидва цих фахи. Він з дитинства знав, що буде священиком, як і його батько. Власне, у ті роки сини священиків, особливо небагатих, майже завжди повторювали шлях своїх батьків. Але Алексій робив це не з примусу, а через покликання.

Брати Іванчови, Алексій стоїть посередині

Початкову освіту він здобув вдома, потім же батьки записали його до відомої Ужгородської гімназії. У ті роки гімназія якраз переїжджала з будівлі нинішнього комерційного технікуму на початку вулиці Капітульної у нову, набагато більшу, в якій нині працює хімічний факультет УжНУ. Саме там із 1895 року навчався юний Алексій, котрий по закінченні гімназії, навіть не роздумуючи, вступив до ужгородської духовної семінарії, яка діяла в будівлі ужгородського замку.

Нині нащадки Алексія Іванчова не знають точно, чому він не довчився у семінарії два роки. Відомо лише те, що у 1912-му він поїхав до Будапешта, де вступив на гуманітарний факультет католицького університету Пазмань Петера (Pázmány Péter Katolikus Egyetem). Навчання там було безкоштовним, що дуже підходило небагатій сім'ї Елека. Через два роки навчання в університеті він успішно склав перед комісією три іспити, отримавши диплом і право викладати історію та географію у навчальних закладах. Хоча варто зазначити, що  викладачем Елек Іванчо почав працювати ще студентом, на останньому курсі університету навчав історії т географії учнів торгівельної школи у Дебрецені.

Отже, диплом 29-річний Елек Іванчо отримав у травні 1914-го, але навчання на цьому не припинив. Тепер він знову марив тим, аби стати священиком, тож одразу по закінченні університету написав листа гайдудорозькому єпископу, аби той дозволив йому отримати сан. Єпископ Іштван Міклоші відповів, що для висвячення Елеку не вистачає здати двох теологічних іспитів. Тож він повернувся до батькового дому у Веряци, і там почав посилено готуватися до іспитів.

Тоді на життєвому шляху молодого вчителя ледь не стала Перша світова війна. Елек був призваний до війська, але єпископ Міклоші допоміг йому уникнути війни, адже молоді люди, котрі готувалися стати священиками, звільнялися від служби у війську. Незабаром Елек успішно склав теологічні іспити і готувався до висвячення. Але перед тим мусив владнати ще одну дуже важливу справу – одружитися. Мабуть, ви знаєте, що за правилами, греко-католицькі священики мусять одружитися до висвячення, або вже ніколи. Тож Елек нарешті міг обвінчатися зі своєю обраницею Ленке, яка чекала на його повернення з навчань цілих 7 років.

Ленке Новак з мамою і молодшою сестрою

Ленке Новак теж походила зі священицької сім'ї. Її батько Елек Новак з 1886-го до 1902 року служив у греко-католицькій церкві в Ублі. Там у нього та дружини Вілгельміни Токач і народилася донька Ленке. У 1902-му Елека Новака відрядили на роботу до США. Де він служив, сім'я нині достеменно не знає, але світлини надсилав із Нью-Йорку, туди же двічі пароплавом мандрувала до нього дружина Вілма. Сім'ю Елек залишив тут, придбавши для дружини і дітей будинок на вулиці Берчені в Ужгороді. Мабуть, коли Новаки переїхали до Ужгорода, Ленке і познайомилася з молодим семінаристом, котрого звали так само, як і її любимого батька. Ленке у гімназії не вчилася, але теж мала нахил до викладання, тому вступила до жіночої учительської семінарії закритого типу в місті Нодьсебен (нині це територія Румунії). Навчалася вона відмінно, прекрасно говорила німецькою, дуже добре грала на фортепіано, і на все життя зберегла манери і етикет, до яких привчали семінаристок виховательки-монахині.

У 1907-му дівчина отримала диплом вчительки, працювати же її відправили до школи Тур'ї Ремети. Терпляче очікувала вона на свого Елека, котрий не міг одружитися, не отримавши освіти. Аж ось, коли пара нарешті почала підготовку до такого довгоочікуваного весілля, сталося нещастя. Батько Ленке, Елек Новак, трагічно загинув у США. Він їхав кудись поїздом, та коли вже виходив на потрібній станції, зачепився плащем і потрапив під колеса потяга. Його так і поховали у США, але жодного разу ані дружина, ані діти, ані онуки не бували на його могилі. Трапилося це нещастя майже перед самим весіллям, але відміняти його через траур наречені не могли, тож тихо і скромно повінчалися в Ужгороді у липні 1914-го, запросивши на святкову вечерю лише найближчих родичів. До слова, через деякий час не стало і молодшої сестри Ленке, Беллушки. У роки Першої світової війни серед молодих дівчат вважалося благородним добровільно працювати медсестрою у військових шпиталях. Беллушка теж попросилася у медсестри, працювала у Празі, але незабаром захворіла на туберкульоз і дуже швидко померла. Таким чином всього за рік мама дівчат Вілма Новак залишилася у своєму ужгородському будинку на Берчені без чоловіка, без старшої доньки Ленке, котра поїхала з Елеком у його парафію, і без молодшої доньки Беллушки.

Ленке зі старшою донечкою Марією

Щодо Елека Іванчо, то його висвятили у березні 1915 року, після чого направили у містечко Нірдерж (нині – Угорщина), де він служив до 1921 року. Той період був для Елека дуже щасливим: він нарешті був священиком, у нього була дружина і народилися діти. Всього у подружжя було шестеро дітей: Марія, Елек, Лаура, Ленке, Вікторія і Йожеф. Перші двоє народилися саме в Нірдержі, потім же сім'я переїхала до Ужгорода. Очевидно, Елек і Ленке хотіли бути ближче до батьків, з якими на той час їх уже розділяв кордон, оскільки Нірдерж був угорським, а Ужгород і Веряци – чехословацькими. Звісно, так просто, без дозволу на те єпископа, Елек переїхати не міг – цьому передувало тривале листування про повернення його до Мукачівської єпархії. Йому дозволили перевестися, тож із 1921 року сім'я Іванчових приїхала до Ужгорода. Тут Алексій спершу служив помічним священиком, а у 1922-му почав поєднувати служіння в церкві з педагогічною працею в рідній ужгородській гімназії. Того ж року Алексій Іванчов навіть був призначений на посаду директора торгівельної школи у Севлюші (Виноградові), але досвід цей був доволі коротким, бо вже у 1923-му професор знову повернувся до Ужгорода, повністю віддавшись викладацькій роботі в гімназії.

Про Алексія Іванчова, як педагога, на жаль, відомо небагато. Оскільки гімназія в ті роки перейшла на викладання "руською" мовою, а відповідних підручників в наявності не було, викладачам довелося їх писати або перекладати самим. Доктор Іванчо теж сів за укладання підручників, видав їх з-десяток. Всі вони були надруковані в ужгородському видавництві "Уніо" і призначалися не лише для гімназії, а і для викладання у старших класах середніх шкіл усієї Підкарпатської Русі. Переглядаючи нині ці підручники з географії та всесвітньої історії, одразу відзначаєш, що матеріал професор викладав коротко і зрозуміло, намагаючись до кожної теми подати хоча би одну ілюстрацію. Якщо, приміром, писав про Древній Рим, то подавав і малюнок, який демонстрував "внутро римської хижі". Аби дітям було цікаво вивчати ці науки, постарався пан професор і про те, щоб обладнати наочними матеріалами історико-географічний кабінет гімназії. Збереглися і спогади про те, що манера викладання Алексія Іванчо була особливою, він намагався дуже доступно подати матеріал, використовував просту мову, часто жартував з учнями. А вони любили свого викладача, бо він був терплячий і дуже добрий.

Подарунок гімназистів своєму вчителю до дня народження. Автор малюнку – Йосип Бокшай

Ми вже згадували, що хоч Алексій Іванчов у ті роки і не служив, він продовжував щодня носити замість краватки священицький колар. Кожного ранку перед початком занять піднімався до кафедрального собору, де служив так звану "тиху" службу. Колеги цього скромного, високого і спокійного чоловіка дуже поважали. Пізніше, у 40-х роках, він був навіть радником єпископа Стойки, про що той згадував, коли поручався за професора перед угорською владою, яка у роки Другої світової перевіряла своїх громадян на чистоту крові.

Варто, мабуть, згадати, що попри доволі високу професорську зарплатню проживала сім'я Алексія Іванчова в Ужгороді досить скромно. У липні 1925 року вони придбали 4-кімнатний новий будинок на вулиці Базиловича. Причому, судячи з даних архіву колишнього БТІ (нині – КП "Архітектурно-планувальне бюро м.Ужгорода"), одноосібною  власницею цього будинку була дружина професора, Ленке Іванчова. Саме у тому будинку на вулиці Базиловича проживала сім'я з усіма своїми шістьма дітьми. Ленке доглядала за дітьми і вела господарство, майже всю хатню роботу виконуючи сама (вона мала помічницю лише для важкої роботи, наприклад, для прання постільної білизни). Але разом із тим Ленке була учасницею місцевого учительського товариства, брала участь у благодійних заходах, а у 1938-му здійснила з іншими активістками товариства незабутню для неї подорож у Рим та Венецію.

Вдома у Іванчових часто бували відомі на той час краяни, професори гімназії Степан Петрус та Андрій Контрош. А одним із найчастіших гостей був добрий друг сім'ї, тоді ще просто молодий священик Теодор Ромжа. Він хоч і був набагато молодшим за Алексія Іванчова, та дуже поважав його і любив з ним спілкуватися. Це було вже у 40-х, коли старша донька Іванчових, Марія, була заміжньою за другом Ромжі, отцем Даниїлом Бачинським. Син Іванчових, Елек, тоді теж був одружений, поріднивши сім'ю пана професора з надзвичайно відомим вже у ті роки художником Йосипом Бокшаєм. Річ у тім, що молодий і перспективний юрист Елек за дружину взяв старшу доньку видатного художника Катерину Бокшай. У 1944-му вони вирішили покинути Ужгороді і втекли від радянської армії до Кошице. На жаль, там Елеку не дали працювати за спеціальністю, тож жилося молодій сім'ї у перші повоєнні роки дуже непросто.

Старший Елек Іванчо після Другої світової війни виїжджати з Ужгорода не хотів, хоча тут йому було дуже важко. У 1945-му разом із закриттям гімназії завершилася і викладацька кар'єра радянського підданого Олексія Іванчо. Його друзів-священиків саджали у в'язниці, відсилали у табори, єпископа Ромжу взагалі убили (під час замаху на нього дуже постраждав і зять пана професора, Даниїл Бачинський), тож вже старенький Олексій Іванчо весь час був, як на голках, чекаючи, що скоро прийдуть і за ним. Але за ним не приходили і навіть жодного разу не викликали "на розмови" до органів держбезпеки.

Відмінні знання мов (зокрема латини і угорської) старого професора застосували, запросивши його на роботу у міський архів. Там він і працював до виходу на пенсію. До слова, розмір тієї пенсії приголомшив отця Олексія Іванчо. Коли в колишні часи на пенсію виходили гімназійні професори, старість їхня була забезпеченою. Тоді же Олексію Іванчо дали якийсь мізер, за який родина не могла прожити (у будинку отця Олексія в ті роки проживала і сім'я його доньки Марії, чоловіка якої, Даниїла Бачинського, засудили і відправили у табори). Саме тоді ужгородським сім'ям почали давати у користування невеликі земельні ділянки для городництва. У Іванчо теж була така, біля цегельного заводу на вулиці Минайській. Але інтелігенти не були звиклі до такої роботи, тому працювати на городі їм було дуже важко. Онуки пана професора пригадують, як одного разу він прийшов з городу додому у брудній одежі і сапкою на плечі. Його дружина  Ленке, котрій тоді вже важко було ходити, лише у долоні сплеснула: "Елек! І ти йшов такий через Корзо?". На що вже старенький Олексій Іванчо відповів: "Не мені має бути соромно, що я тяжко маю у старості працювати, а тим, хто мене до того довів!". Помер пан професор у 1963 році, до кінця життя так і не криючись, що був священиком.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"   

Подібні новини



Популярні новини

Термальні курорти Закарпаття – перспективний бізнес і розвиток туризму в регіоні

    Термальні

Термальні курорти на території Закарпатської області з'явилися ще два століття тому. Лікуватися цілющою мінеральною водою та приймати теплі ванни сюди ...