">
Погода Ужгород, Закарпаття -2 °C
прозахід
новини західної україни
Неділя, 17 грудня 2017 року
 Останні новини:

Втрачений Ужгород: історія мера міста Івана Гаара та його сина, пекаря Бейли Гаара

листопада 30
13:30 2017

Є на площі Корятовича в Ужгороді будинок, історія якого протягом багатьох років була пов'язана з родиною Гаар. У ньому проживав мер міста Іван Гаар та його велика сім'я. А на першому поверсі працювала старовинна пекарня, якою керував старший син поважного чиновника, – Бейла Гаар. Саме про цих ужгородців, їхні життєві досягнення та особисті трагедії "Втрачений Ужгород" розкаже нині.

Іван Гаар не був корінним ужгородцем. Він народився 22 червня 1865 року в угорському Дьорсігеті (Győrsziget) – тоді окремому населеному пункті, а нині – районі міста Дьор. Нащадки Івана (до слова, його звали саме так, угорською мовою – Iván), на жаль, не знають, ким були його батьки, але, скоріше за все, то були люди поважні, бо дітям своїм вони дали дуже гарну освіту. Старший брат Івана, Вілмош Гаар, був відомим юристом, суддею, автором багатьох юридичних праць. А от сам Іван зайнявся видавничою справою. У Дьорі він деякий час орендував, а у 1888-му році і викупив видавництво "Паннонія", де виходило багато книжок і газет. Належав Івану і відомий в Угорщині сатиричний журнал, який також друкували у його друкарні. В одній газетній публікації, присвяченій Івану Гаару, у 1935-му писали, що справи у Дьорі у нього йшли не надто добре, тому він вирішив переїхати до Ужгорода. Чому саме Ужгород друкар обрав для початку нового життя – невідомо, знаємо лише, що до міста він прибув із першою дружиною у 1891 році. Ця жінка, імені якої, на жаль, не збереглося, померла від туберкульозу одразу по приїзді в Ужгород. Її поховали на Кальварії, у могилі, яку прикрашала скульптура янгола з її обличчям. Іван ходив до тієї могили дуже багато років, і навіть поховати себе заповів саме біля першої дружини. Забігаючи наперед, скажемо, що коли його волю виконали, старий надгробок переробили, не зберігши імені першої дружини Івана. Саме тому нині про неї нічого не відомо.

Кілька років Іван прожив в Ужгороді вдівцем, а у 1894 році одружився вдруге – на єдиній доньці ужгородського пекаря Емануеля Вагнера, Гізеллі Вагнер. Німецька сім'я Вагнерів проживала на нинішній вулиці Фединця, їхній одноповерховий будинок з дуфортом зберігся донині. На площі же Корятовича сім'я мала власну пекарню, закладену Емануелем Вагнером у 1870-му році. Саме там, у двоповерховому красивому будинку, зведеному у кінці ХІХ століття, оселилися Іван Гаар зі своєю дружиною Гізеллою. Подружжя проживало на другому поверсі, а в магазині, який розміщувався на першому поверсі справа від входу у дуфорт і виходив на нинішню площу Корятовича, продавали хліб, випечений у пекарні, яка працювала у внутрішньому дворі будинку. Ще один магазин, зліва від входу в дуфорт, сім'я здавала в оренду.

Іван Гаар в Ужгороді одразу влився в активне громадське життя. До 1894 року він працював тут у друкарні (на жаль, не знаємо, в якій саме), а потім став журналістом міської газети "Ung", де друкувався загалом протягом кількох десятиліть. Згодом Іван почав працювати у міській управі, влився у політичне життя і потім тричі обирався у міське представництво, тобто, був міським депутатом. У 1927 році проугорські партії, представлені у міському представництві, висунули Івана Гаара на пост заступника міського голови. У тогочасних газетах його називали "угорським полгармештером" (мером), зазначаючи, що обов'язки "чеського мера" виконував інший заступник "головного мера" – др. Адольф Маркл. Очевидно, у ті часи заступників керівника міста висували на посаду політичні партії, представлені у міському представництві. Іван Гаар же мав серед проугорських діячів в Ужгороді такий вплив, що заступником керівника міста працював більше десяти років.

У тогочасних газетах про Івана Гаара писали дуже багато. Мовляв, він, як ніхто у міській управі, розбирається у всіх тонкощах життєдіяльності міста. Це він сварився з депутатами, коли з усіх адмінбудівель Ужгорода у 20-х хотіли зняти таблички з угорськими назвами установ. Це до нього у 30-х приходили розгнівані безробітні, котрі вимагали компенсації за втрату робочих місць. Це він був присутній на всіх урочистостях, які стосувалися життя міста та роботи міської управи, і це він у 1934 році видав книжку спогадів про місто "З історії старого Ужгорода" ("A régi Ungvár történetéből").

Газети писали, що навіть у 70-річному віці, коли, мовляв, усі старенькі люди вже мріють про спокійну старість, завжди енергійний Іван Гаар ще й не думав полишати роботу в міській управі, мріяв працювати ще багато-багато років. Не дивно, що саме цей чиновник, котрий багато років представляв у міській управі проугорські партії, буремного 1938-го став мером міста. Кращої кандидатури у складний політичний період, коли угорська влада міняла чехословацьку, годі було шукати. Досвід Івана Гаара, котрий знав роботу міської управи, як свої п'ять пальців, був оцінений. Але ненадовго. Його призначили керувати містом фактично на якийсь місяць. У листопаді 1938-го до Ужгорода вже заходили угорські армійці, а у грудні того ж року мером став Імре Пелтшарський. Ми не знаємо, чи після зміни влади Іван сам покинув роботу, чи його попросили це зробити, але станом на 1940-ий рік він був уже на пенсії. На той час він був ще повним енергії, сильний, активний у громадському житті. Рідним казав, що житиме до 120-ти років, але доля розпорядилася інакше. На Івана Гаара чекала дуже важка старість. Він став свідком того, як у післявоєнні роки його майно націоналізували, а його сина арештували і відправили до таборів. Він залишився в Ужгороді сам з молодою невісткою та двома онуками, і помер у 1946 році.

Але історія цієї родини буде неповною, якщо не згадати про сина Івана Гаара, Бейлу. Бейла був старшим із чотирьох дітей Івана та Гізелли. Він народився у 1895 році, шкільну освіту отримав в Ужгороді, після чого навчався у військовому училищі в Будапешті. Коли почалася Перша світова війна, Бейлу призвали до армії. Він спершу пройшов навчання в офіцерській школі, а у 1915 році був направлений на фронт у складі 16-го піхотного полку. Влітку наступного року в бою під Галичем Бейла Гаар потрапив у полон. Його рідним відомо, що проживав він у Красноярську, а оскільки полонені могли почувати себе доволі вільно, навіть зумів відкрити там власний маленький магазинчик. Цікаво, що у ті роки товари для магазинчика з Ужгорода надсилав йому батько, Іван Гаар. Таким чином навіть у полоні Бейла зумів організувати собі нормальне життя, прекрасно вивчив російську мову, успішно працюючи у Красноярську аж до весни 1921-го. Того року Бейлу нарешті звільнили, і він зміг повернутися до Ужгорода. Тоді він і перейняв справу свого діда Емануеля Вагнера. Спершу у сімейній пекарні працювали 6-10 пекарів, котрі випікали хліб в 11 печах. З роками підприємство розширялося, і вже у 30-х там працювали 30 робітників.

Пекарню Гаара і досі пам'ятають старшого віку ужгородці. Розміщувалася вона у центрі міста, на вулиці, де завжди йшла жвава торгівля. Клієнтів було багато, а хліб, як пригадують літні ужгородці, котрих у дитинстві батьки відправляли за ним "до Гаара", був дуже смачний і якісний. Як ми вже казали, сама пекарня працювала у дворі, її просте одноповерхове приміщення знесли зовсім недавно. Запах свіжої випічки розносився по всьому центру, пройти повз хлібний магазинчик Гаара було просто неможливо. Загалом ця пекарня у сім'ї була не одна, пізніше Бейла відкрив ще одну на вулиці Руській. Крім цього, йому належали два гектари виноградників і свиноферма на 100-150 свиней у районі нинішньої Червениці.

У 1935-му році Бейла відкрив свій гастрономічний магазин, передавши пекарні під керівництво свого молодшого брата Івана. Але Іван-молодший помер всього через три роки після того, наймолодший брат Одон на той час вже проживав у Будапешті, а сестра Ержебет сімейною справою займатися не могла, тож Бейла знову повернувся до керівництва пекарнями.

Варто зазначити, що то був дуже сильний, цілеспрямований і з хорошою комерційною жилкою чоловік. Він багато працював, власну же сім'ю заводити не поспішав, казав рідним, що поки не нагуляється, дружини не матиме. Його мама Гізелла померла, так і не дочекавшись весілля старшого сина. Він же одружився лише 42-річним, у 1937-му. Обраницею Бейли стала 22-річна Ірина Федак з Хуста, котра на той час навчалася і мріяла стати лікарем-стоматологом. Познайомилися вони на якомусь публічному заході в Ужгороді, і вже незабаром поважний чиновник Іван Гаар їхав на екіпажі, запряженому білими кіньми, у Хуст, аби просити руки Ірини для свого сина Бейли. Звісно, батьки Ірини були не проти, адже прізвище Гаарів було дуже відомим у ті часи, до того ж пару поєднувало справжнє кохання. Молодята побралися, весілля було дуже пишним і гучним, після чого, за словами самої Ірини, у неї почалися найщасливіші вісім років її життя. Незабаром у подружжя Гаарів народилися дітки: у 1941-му – син Іван, а у 1943-му – донька Марія. Сім'я проживала дружно, заможно і щасливо аж до кінця Другої світової війни.

У вересні 1945 року Бейла Гаар був змушений передати у державну власність свої пекарні, свиноферму і виноградники. З пекарні на площі Корятовича зробили державну Ужгородську хлібопекарню №1, у якій Бейла залишився працювати на посаді завідувача складом. Корінних ужгородців у ті роки нещадно піддавали репресіям, особливо ж діставалося тим, хто колись мав відношення до політики чи армії. Дивно, та якийсь час сім'ю Гаарів каральна машина не чіпала. Але у березні 1946-го прийшли і за Бейлою.

В ужгородській в'язниці він пробув усього місяць. Саме стільки знадобилося слідчим "СМЕРШ"-у, аби "довести" розвідувальну діяльність пекаря Бейли Гаара та звинуватити його у ненависті до комуністів.

Нині справа Бейли Гаара розсекречена і зберігається в архіві управління СБУ в Закарпатській області. З неї стає зрозуміло, що Бейлу заарештували, бо під час допитів іншої особи та назвала його розвідником, причетним до організації "Кемельгаріто осталь". Під час допитів Бейла спершу заперечував, а потім зізнався, що протягом 3-х місяців 1944 року, коли його, як офіцера запасу призвали до війська, був завербований і мусив виявляти серед бійців комуністів і антифашистів. Жодного підтвердження цього, жодного прізвища солдата, якого нібито "здав" Гаар і якого покарали за прихильність до комуністів, у справі наведено не було. Все це базувалося лише на словах двох допитаних, одним з яких був сам Бейла Гаар. Страшно навіть подумати, якими методами могли вибивати з підозрюваних ці слова.

Далі у справі з'явилися два працівники пекарні Гаара, котрі стверджували, що Бейла був дуже жорстоким керівником, бив і принижував робітників. Один із пекарів зізнався, що Гаар звільнив його з пекарні і обізвав смердючим комуністом, бо він крав готовий хліб. Інший розповідав, що Бейла, виявивши брак, одного разу так розсердився, що ударив винного працівника по обличчю тим самим буханцем неякісного хліба. Хтозна, можливо, то була свідома помста колишньому працедавцю, а, можливо, пекарів залякали. Як би там не було, а нині рідні Бейли Гаара переконані, що його звинувачували дарма, бо він хоч і був справді дуже принциповим і вимогливим до робітників, та бити їх не міг.

На суді у квітні 1946-го Бейлу Гаара визнали винним  за кількома статтями і засудили до 10 років позбавлення волі і конфіскації усього майна. Одразу після вироку Бейлу повезли до Караганди, а тим часом бо будинку на площі Корятовича приїхали військові з кількома десятками возів, запряженими кіньми. З будинку Гаарів почали виносити геть усе: від меблів і люстр до одягу. Вози з крамом Гаарів розтягнулися вздовж всієї довгої вулиці. Ірина кричала і плакала, благала не забирати всього, а коли спробувала, розкинувши руки, не випустити людей, котрі виносили дорогі їй речі, один із солдатів підняв зброю і вистрілив. Ірина відчула, як куля пролетіла у сантиметрі від її плеча, і тоді остаточно зрозуміла, що мусить змиритися. Лише одну кімнату тоді не чіпали зовсім – особисту кімнату вже геть старенького Івана Гаара. Ірина з мамою, Іван та двоє маленьких дітей залишилися самі у майже порожньому будинку. Їх переселили на перший поверх, виділивши для проживання кілька кімнат, котрі раніше слугували підсобними приміщеннями їхньої хлібної крамнички і розташовувалися одразу за нею. З помешкань на другому поверсі зробили контору хлібопекарні, поселили на квартири людей, а потім ці приміщення передали гідрометеостанції.

Дружині Бейли, Ірині в ті роки було особливо важко. Ще коли її чоловіка заарештували, Ірину не раз викликали на допити. Під час одного із них натякнули: якщо хочете для своїх дітей нормального життя, мусите розлучитися з Гааром, змінити прізвище, а краще і взагалі вийти знову заміж. Ірина попросила побачення з чоловіком, розповіла йому про це, і Бейла погодився, що краще буде, якщо вони розлучаться, а вона вийде заміж за іншого. Так і сталося: молода жінка мусила відмовитися від коханого, уклала шлюб із іншим чоловіком, навіть народила від нього дитину. Коли Бейла через десять років повернувся до Ужгорода старий, страшний, худий, у брудній фуфайці Ірина кинулася йому на шию і довго плакала. Та вороття назад вже не було. Бейлу поселили у колись його будинку, у маленькій кімнатці, яка раніше була складом солі. Там він приходив до тями і звикав до нормального життя. Про свої поневіряння у таборах рідним майже нічого не розповідав. Казав лише, що мив туалети, бо це було найбезпечніше місце у таборі.

Коли минув деякий час, Бейла почав повертати колишню елегантність та внутрішню силу. Його ніхто не хотів брати на роботу, аж поки один добрий знайомий не влаштував його сторожем у майстерні кераміків. Мабуть, Бейла Гаар був найелегантнішим сторожем міста. Він завжди одягав костюми, носив рукавички та капелюх. Згодом виселився зі своєї комірчини та переїхав на квартиру до друзів Сьоке на вулицю Підгірну, де і проживав до смерті у 1962 році. Причому смерть його була дуже загадковою. Річ у тім, що від часу свого повернення з табору Бейла Гаар просив дозволу виїхати на проживання до Угорщини. Написав дуже багато листів у Москву, навіть отримував відповіді, підписані Хрущовим. А у 1962-му, поїхавши у санаторій в Жорнаву, Бейла, невідомо чого, пішов у гори, і через деякий час його знайшли без свідомості під скелею, з якої він зірвався. Що тоді сталося – невідомо, бо ще того дня Бейла, не приходячи до тями, помер. А наступного дня до його ужгородського помешкання прийшов лист, у якому був дозвіл на виїзд із Радянського Союзу...

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"    

         

 

 

  

 

 

Подібні новини



Популярні новини

Які населені пункти підтопило на Закарпатті

    Які

  Внаслідок різкого підвищення температури повітря та опадів у вигляді дощу та снігу протягом 9-15 грудня на території Закарпатської області сталося ...

завантаження...