Продовжуючи міні-серію публікацій про мерів Ужгорода дорадянських часів, нині розкажемо про Яна Грбека – тринадцятого очільника міста. Мабуть, не було в історії Ужгорода іншого керівника, котрий би перебував під таким щоденним політичним пресом. Одні називали його диктатором, а інші дивувалися його активності та цілеспрямованості. Та що б там не говорили про методи роботи Грбека, саме він зумів утілити в життя всі багаторічні плани з розбудови Ужгорода, саме за роки його роботи місто перевтілилося, ставши справжньою столицею Підкарпатської Русі. Нам же вдалося знайти сина колишнього очільника міста – Антоніна Грбека, котрий люб’язно погодився розповісти, як його батькові усе це вдалося.
Ян Грбек (Jan Hrbek) народився 9 квітня 1879 року в маленькому селі Козміце (нині – частина громади Радніце поблизу міста Табор у Чехії). Закінчивши гімназію в Таборі, він не зміг знайти хорошої роботи в Чехії, тому прийняв пропозицію переїхати до Сараєва та приєднатися до роботи у фінансовому відділі міста. У 1914-му Ян був особисто присутній на подіях, пов’язаних зі вбивством ерцгерцога Франца Фердинанда – на той час він уже займав високу посаду аудитора бухгалтерії фінансового відділу міста. Перша світова війна, яка почалася після цих історичних подій, захопила у свій вир і Яна. Відслуживши, він знову повернувся на югославську державну службу, став присяжним судовим експертом у галузі бухгалтерського обліку, а згодом – доцентом кафедри бухгалтерського обліку в Сараєвському університеті. Тут варто згадати, що Ян Грбек на той час, крім рідної чеської та обов’язкової німецької, уже добре володів сербохорватською мовою, опанував також угорську.
Станом на 1918 рік Ян Грбек мав гарну роботу, щойно одружився, однак його все ж тягнуло повернутися до Чехії. Він подавав запити на роботу в молодій Чехословацькій Республіці, та урядові органи спершу доволі неохоче визнавали його кваліфікацію. Зрештою Міністерство землеробства запропонувало Янові Грбеку посаду головного бухгалтера в Дирекції державних лісів Ужгорода. Він погодився, переїхав із сім’єю до нашого міста (чиновнику виділили службову квартиру на території замку) і 8 липня 1922 року став до роботи.
Звісно, тоді Ян Грбек і не думав про те, що вже через короткий час стане у новому для нього Ужгороді ключовою особою. А сталося це, можна сказати, випадково. У лютому 1923 року жупан Іван Желтвай звернувся до досвідченого бухгалтера Яна Грбека, аби той переглянув фінансові справи Ужгорода і дав поради стосовно наведення у них ладу. Грбек виконав це прохання швидко та успішно, чим викликав велику симпатію та довіру Желтвая.
Минулого разу, в історії про мера Едмунда Бачинського, ми вже розповідали, що 17 вересня 1924 року жупан Іван Желтвай несподівано видав розпорядження, яким розпустив новообрану міську раду і звільнив мера Бачинського. Постійні суперечки і скандали в міській раді показали, що Ужгород на той час був не готовий до самоврядування, політичні протистояння угорських, єврейських, чеських та «руських» груп впливу розривали раду зсередини, гальмуючи загальний розвиток міста. Розпуск першої міської ради, обраної за законами Чехословацької Республіки, був із боку Желтвая дуже сміливим і ризикованим кроком. Ми не можемо знати, як би розвивалося місто, якби призначили нові вибори чи якби скандальна рада продовжила свою роботу. Цілком можливо, що Ужгород і за таких умов успішно би розвивався, але могло статися і так, що місто через постійні внутрішні суперечки не отримало би і половини того, що залишила нам у спадок Чехословацька Республіка. Як би там не було, жупан Іван Желтвай восени 1924 року прийняв рішення зачекати ще трохи з оголошенням нових виборів. Усю владу в місті він надав одній людині, якій дуже довіряв – Яну Грбеку. 19 вересня 1924 року жупан призначив його владним комісаром Ужгорода.
Спочатку прихід Грбека до влади політичні кола сприймали доволі спокійно, як щось тимчасове. Всі знали, що Грбек навіть не звільнявся з Дирекції державних лісів – йому лише дали відпустку на певний час. Однак Ян Грбек не ставився до своєї посади, як до якоїсь тимчасової формальності, одразу заходився змінювати роботу управи. Почав зі звільнення старих кадрів, яких вважав недобросовісними, ворожими та такими, які гальмують розвиток міста, чим одразу викликав спротив місцевої угорської інтелігенції, що розцінила це як бажання позбутися в раді всього угорського. З цього почалася кількарічна війна місцевого проугорського населення з владним комісаром: його регулярно поливали брудом у пресі, називали не інакше, як диктатором, відверто ненавиділи та критикували кожен його крок. Ян Грбек у ті роки справді мав такий кредит довіри від влади і такі необмежені можливості (ради в місті не було, тож він міг приймати всі рішення одноосібно), яких досі не мав жоден очільник міста. За таких умов одноосібний керівник міг наробити як добрих справ, так і дурниць, тож не дивно, що кожне рішення Грбека активно обговорювалося у пресі, в колах інтелігенції та на вулицях. Зрештою, добре, що в той час Ужгороду попалася людина, яка знала, що робить, і прораховувала кожен свій крок.
Однією з ідей владного комісара Грбека у 1924 році було створення вагонного містечка для держслужбовців. У ті роки місто не мало можливості розмістити усіх приїжджих чиновників, вони тулилися у непристосованих для цього приміщеннях, часто проживали просто у своїх робочих кабінетах. Потрібно було щось терміново робити, тож Грбек розпорядився зробити кімнатки для неодружених чиновників у вантажних вагонах. 20 списаних вагонів встановили у два ряди, між ними утворилася вуличка, була обладнана криниця. Це житло не можна було назвати комфортним: взимку там було холодно, влітку – спекотно, в дощі вуличка перетворювалася на болото. Однак таке тимчасове житло в ті роки виручило багатьох молодих держслужбовців, які не мали де жити.
Будівництво нової скотобійні стало одним із найбільших проєктів Яна Грбека. Стара бійня на вулиці Собранецькій була за гігієнічними нормами непридатною, тож місто потребувало зведення нової. Уряд погодився виділити на цю потребу 1 мільйон Кч, однак цього було замало, тож Грбеку довелося взяти кредити. Спершу скотобійню планували звести на Торговій площі (тепер – площа Б. Хмельницького), та згодом вирішили перенести об’єкт подалі від житлових будинків. У кінці вулиці Капушанської місто придбало у римо-католицької церкви простору ділянку, на якій скотобійню і звели. Відкрили її урочисто у серпні 1927 року, витративши загалом на зведення та обладнання майже 7 мільйонів чеських крон. За цей об’єкт владний комісар отримав чи не найбільше критики від преси та місцевих політиків, бо сума на будівництво була витрачена надзвичайно велика, місто заборгувало банкам, а в те, що скотобійня буде приносити відповідний прибуток, вірили не всі. На жаль, ми також не володіємо даними, чи виправдала діяльність скотобійні вкладених коштів, не знаємо, якими були її прибутки. Однак те, що служив цей об’єкт (як бійня і м’ясокомбінат) ужгородцям ще багато років потому – беззаперечний факт.
У вересні 1925 року відкрилася в місті і перша публічна бібліотека. Працювала вона у будівлі магістрату, на першому поверсі, і була платною. За нинішніми мірками, бібліотека була невеличкою, мала у розпорядженні 1506 книжок російською, чеською, угорською та німецькою мовами, та й працювала лише двічі на тиждень. Однак у плані культурного розвитку міста ця подія була дуже важливою. Ще одним серйозним досягненням магістрату в 1925 році стало відкриття богадільні – державного притулку для літніх та непрацездатних людей. Відкрили цей заклад 31 грудня 1925-го на вулиці Шумній, 26. Для його потреб придбали та обладнали просторий будинок, що був розрахований на утримання 12 чоловіків та 16 жінок.
Активна розбудова Малого Ґалаґова, розробка планів зі зведення електростанції, відкриття ромської школи, зведення музичного павільйону у парку Сечені (нині – парк Підзамковий) – цим та іншим займався Ян Грбек у 1926 році. Щодо його громадської діяльності, то він був меценатом і деякий час керівником місцевого осередку спортивно-патріотичного товариства «Сокол», чимало зробив для розвитку цього руху в Підкарпатській Русі. Як художник-аматор допомагав місцевим художникам в організації виставок, був активним членом Клубу чехословацьких туристів, Музейного товариства, Червоного Хреста тощо. Успіхи та активність Яна Грбека спонукали жупана продовжити його роботу на посаді владного комісара Ужгорода. Коли на початку 1927-го Міністерство дало Грбеку чергову піврічну відпустку, всі у місті зрозуміли, що нових виборів скоро очікувати не варто. Жупан Іван Желтвай пояснював свою позицію тим, що Грбек мусить завершити деякі об’єкти та проєкти, бо якщо замінити керівника міста на цьому етапі, – всі плани можуть розвалитися.
1927 рік був теж багатим на події, зокрема містові вдалося успішно провести Першу промислову виставку Підкарпатської Русі. Але найважливішими питаннями того року стали, безперечно, адміністративна реформа і «війна» з Мукачевом за право називатися столицею краю. Все почалося з реформи, яка передбачала реорганізацію жуп (комітатів, повітів). Жупанат у Підкарпатській Русі з 1 січня 1927 року став лише один – і його перенесли через «географічну зручність» до Мукачева. Мер міста Петро Петрігалла скористався цим фактом, запропонувавши у Празі, аби до Мукачева перенесли вже і столицю Підкарпатської Русі. Ця ідея багатьом високопосадовцям у Празі здалася логічною, обговорювали навіть можливість «відкусити» Ужгород від Підкарпатської Русі, приєднавши місто до Словаччини. Ця новина викликала величезне обурення мешканців Ужгорода. Діяти треба було швидко, адже мукачівський мер Петрігалла нагнітав ситуацію, розповідаючи пресі, що перенесення йому вже пообіцяли у Празі, що це – вже вирішений факт. У лютому 1927-го Ян Грбек кілька разів бував у Празі: і сам, і з однодумцями з числа ужгородської інтелігенції. Він намагався донести до міністрів та інших високопосадовців думку, що в Ужгороді вже чимало зроблено для того, аби він і виглядав, як столиця, і мав гідні умови для роботи державних структур і службовців. Мукачево ж натомість не могло успішно провести навіть переїзд жупанату (не було куди поселити працівників жупанату, тож більшість із них продовжували жити в Ужгороді). Перемовини тривали доволі довго й лише 27 липня в залі Угорського казино Ян Грбек та вся місцева інтелігенція урочисто відсвяткували остаточне визнання Ужгорода столицею Підкарпатської Русі.
Після ліквідації Ужанської жупи Ян Грбек залишився без підтримки колишнього жупана Івана Желтвая. Зволікати з виборами далі вже не було змоги, тож їх призначили на 16 жовтня 1927 року. В Ужгороді у голосуванні взяли участь 9152 жителі міста, найбільше депутатських мандатів отримала Угорська партія (11) та комуністи (9). Серед 42 обраних депутатів був і Ян Грбек, але він напряму уже не претендував на посаду мера (бо, як ми пам’ятаємо, мером мав бути «карпаторос»). Як розповідає син Яна Грбека Антонін, урядові партії домовилися між собою про такий компроміс: вони лобіюють кандидатуру директора «Подкарпатського банку» Костянтина Грабаря, допомагають йому стати мером, далі голосуванням у раді обирають першим заступником мера Яна Грбека, тоді Грабар до 25 грудня мусить відмовитися від посади, а його місце автоматично посідає Грбек, продовжуючи початі на посаді комісара справи. На підтвердження слів щодо такої домовленості Антонін Грбек навіть показав нам розписку, підписану Костянтином Грабарем, в якій він обіцяв здати функції мера щонайпізніше до 25 грудня 1927 року.
До слова, мера тоді й справді обирали не жителі міста – його призначали з-поміж депутатів. Та якщо раніше мера обирав жупан, то тепер його кандидатуру затверджували у Празі, в Кабінеті Міністрів. Восени 1927 року Кабмін дійсно обрав мером Ужгорода директора «Подкарпатського банку» Костянтина Грабаря. А 11 листопада, під час першого засідання ради, депутати обрали заступників мера. Першим заступником став Ян Грбек, другим – Іван Ґаар. Однак далі у політичній домовленості, описаній вище, щось пішло не так. Костянтин Грабар не відмовився від посади мера (Антонін Грбек вважає, що йому дуже сподобалося репрезентативне мерство, тож він відмовився виконувати обіцянку. Мотивів же Грабара, на жаль, ми вже, мабуть, не дізнаємося).
Ян Грбек був дуже ображений зривом домовленостей, адже треба було завершити масштабні роботи з регуляції Ужа, ввести в дію водогін та каналізацію, побудувати електростанцію, кінотеатр тощо. Однак на посаді першого заступника мера депутати вже не давали йому такої можливості, продовжуючи критикувати за ті 9,5 мільйонів Кч, які він загалом узяв у банків в позику за час своєї роботи владним комісаром. Зрештою, Ян Грбек не витримав постійних нападів опозиції і 29 березня 1928 року пішов із посади. Він повернувся на роботу до Дирекції державних лісів, а у 1930-му році покинув Ужгород назавжди. На прохання колишнього комісара, Міністерство землеробства перевело його до чеського міста Брандіс-над-Лабем, звідки у 1936 році Ян Грбек переїхав до містечка Тршебонь. У 1938-му Грбека навіть обрали мером цього міста, однак довго він на посаді не працював – помер 2 грудня 1938 року.
Молодший син колишнього владного комісара міста Антонін Грбек досі зберігає документи, фотографії та статті свого батька, зокрема і ті, що стосуються періоду його роботи в Ужгороді. Він вважає, що Яна Грбека абсолютно незаслужено критикували, ненавиділи, обманули, зрештою зовсім викинувши з пам’яті міста і його ім’я, і його здобутки. Що ж, спробуємо повернути ім’я Яна Грбека в історію Ужгорода, бо саме завдяки його рішучості місто колись стрімко почало перетворюватися з провінційного містечка на ошатну столицю краю.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
