Втрачений Ужгород

Втрачений Ужгород: міські ратуші (частина перша)

Чи знаєте ви, де розташовувалася перша ратуша міста? А де була будівля другої? Ось вони якраз дуже добре підходять назві «Втрачений Ужгород», бо жодної з цих споруд у місті вже не побачиш. Цим матеріалом ми починаємо міні-цикл статей про чотири ужгородські ратуші, в яких у дорадянські часи вирішувалися всі найважливіші питання життєдіяльності міста. 

Відомий краєзнавець Петро Сова у своїй книжці «Прошлое Ужгорода» (1937) писав, що місто дуже довго не мало ратуші – її функції виконував будинок старости. Коли староста змінювався (як правило, відбувалося це щороку), весь інвентар за протоколом передавався новому очільнику міста і переїздив до його будинку. Петро Сова писав, що міський інвентар був здавна досить бідним і складався з 15-20 малоцінних предметів: ланцюгів, вимірювальних посудин, мотузок, сокири, мідного котла тощо. Нині важко зрозуміти, навіщо були ці предмети старості міста і чому їх роками передавали від одного мера до іншого. Крім цих предметів, новому старості від старого переходила і скриня з архівними документами, а також печатка міста. Як зазначав у книжці Петро Сова, у 1800 році для архіву виготовили спеціальну дубову шафу, яка збереглася в хорошому стані «до наших днів», тобто до 1937 року, коли вийшла праця Сови.

Звісно, щороку переносити ці речі до будинку нового старости було дуже незручно. Крім того, не кожен староста, мабуть, був у захваті від того, що його житло є публічним місцем, куди щодня приходить багато людей. Тож, за даними все тієї ж праці Петра Сови, 9 грудня 1807 року місто придбало будинок навпроти комітатського дому (жупанату), який тоді якраз зводили. Ця найперша будівля ратуші у 1840 році згоріла, тож на її місці звели нову.   

Як виглядала відбудована ратуша навпроти жупанату, можна побачити на кількох старих світлинах. Завдяки тому, що вона простояла на площі орієнтовно до кінця 1920-х-початку 1930-х років, її зображення збереглися.

Перша міська ратуша на фото з книжки «Прошлое Ужгорода» Петра Сови

У стінах цієї будівлі міська управа діяла з часу відбудови після 1840-го  й аж до 1892-го, тобто близько 50 років. Саме у цій будівлі 1878 року мешканці міста могли вперше побачити колорадського жука. Плакат із його зображенням вивісили у холі міської управи, аби жителі міста могли прийти, ознайомитися і потім пильнувати, чи не завівся цей шкідник на їхньому городі. 

Будівля першої ратуші на Жупанатській площі

За 50 років споруда стала затісною для збільшеної кількості чиновників, занепокоєння викликав і технічний стан будівлі. У 1878 році місцева газета «Ung» писала, що великодня політична нарада зібрала у великій залі магістрату велику кількість людей, які з великим острахом переступали поріг будівлі. Ратуша, мовляв, відслужила багато років, але зараз перебуває у дуже поганому стані, особливе занепокоєння викликала стеля зали для засідань, яка щохвилини могла впасти присутнім на голови.

Про те, що магістрат має переїхати в іншу будівлю, почали говорити ще за 20 років до того, як цей переїзд відбувся. У кінці 1870-х міська управа пригледіла собі просторішу будівлю неподалік, «на площі Кальварії». На місці нинішньої ЗОШ № 4 в ті часи справді стояла велика споруда, яка належала казні і якою користувалося лісництво. Історія її дуже цікава: якщо вірити публікації в газеті «Ung» за 1882 рік, старовинна будівля на підвищенні здавна належала палошам, тобто паулінам (чернечому Ордену св. Павла Відлюдника), у ній проживали ченці. Однак король Йожеф ІІ у 1785 році заборонив Орден паулінів, мовляв, за те, що вони опиралися германізації. У них забрали все їхнє майно – так опинився у власності казни і монастир паулінів у тодішньому Унґварі.

Будівля монастиря паулінів (пізніше – другої міської ратуші) на карті 1860 року

Нині дуже цікаво було би поглянути, як виглядала будівля паулінів, тим більше, що мала вона бути дуже старою, якщо стояла на пагорбі вже у 1785 році. У 1879-му Міністерство фінансів дозволило обміняти будівлю лісництва (колишній монастир паулінів) на іншу міську споруду, та згодом сторони дійшли згоди щодо оренди першої. Переїзд до нової будівлі був тривалим і подобався далеко не всім містянам. Старості Бейлі Легоцькому дорікали, що він поміняв одну аварійну будівлю на іншу – зате тепер він матиме власний великий робочий кабінет, якого у старости не було доти. Кілька років тривали переговори та ремонти, нарешті у квітні 1882 року почався переїзд міської управи, міської каси та пожежної служби до нової будівлі. Газети писали, що у великій залі там – гарна акустика, але загалом будівля не вартує того, аби її купувати, адже всі її недоліки, сховані зараз під свіжим шаром штукатурки, незабаром обов’язково дадуть про себе знати. Додамо також, що будівлю першої ратуші відремонтували і влітку 1884 року здали в оренду приватній школі для дівчат, яку заснувала в місті Гедвіга Отте Фекете. 

Нині на місці першої ратуші стоїть ця будівля (пл.Жупанатська,13) 

Магістрат справді розглядав другу будівлю ратуші, як тимчасову, мріючи з часом звести сучасну простору споруду, у якій знайшлося би місце для усіх міських служб. Однак перебування магістрату у стінах колишнього монастиря паулінів розтягнулося на довгих 18 років. За цей час вигляд площі перед магістратом дуже змінився: дерев’яний паркан, який огороджував сад перед будівлею, знесли, відкривши красивий краєвид на пагорб Кальварії та сформувавши невеличкий сквер з лавицями (майже на тому ж місці, де він є перед ЗОШ № 4 зараз). Великі залізні ворота, які залишилися від старої огорожі, перенесли ближче до входу будівлі. На їхніх металевих стовпах у 1888 році встановили дві красиві вази, які виготовили у місцевій промисловій школі. І з цим подарунком промислової школи вийшов невеличкий конфуз: журналісти помітили, що на вазах зображені голови баранів – їх було добре видно навіть крізь гірлянди штучних квітів. Все місто гуло, що ці барани на вході до магістрату прозоро натякають на те, хто саме сидить у будівлі.

З цією ратушею також пов’язаний цікавий історичний факт: саме тут 22 жовтня 1895 року зареєстрували перший в історії міста цивільний шлюб. Аби стати свідком такого незвичного дійства, до зали засідань магістрату набилася величезна кількість людей.  Як писала газета «Ung», велика зала нагадувала салон, стіл старости був вкритий новою зеленою скатертиною, на якій стояли бронзові предмети для письма. Там же лежала книга реєстрації шлюбів, біля неї – печатка міста та свідоцтво про шлюб, без копії якого надалі заборонені були проведення церковних вінчань. За столом мера на стіні висів портрет короля, а перед столом на красивому килимі чекали нареченого і нареченої два крісла, оббиті червоним плюшем. Врешті під вікнами почувся гуркіт автомобіля й через деякий час, важко протиснувшись крізь натовп, до зали увійшла наречена Серена Лендваї, яку вів під руку брат нареченого. Через хвилину до зали увійшов і наречений Золтан Рот, сів у крісло. Свідки – міський прокурор Гейза Мочарі та юрист Берталан Райзманн – вже стояли в очікуванні біля стола. Тоді відкрилися двері, що вели до зали з кабінету мера, й увійшов староста міста Шандор Люлей. Після короткого вступного слова він перейшов до процедури, спитав по черзі у наречених, чи готові вони взяти шлюб одне з одним. Після ствердної відповіді обох присутні у залі дружно вигукнули традиційне вітання «Éljen!» («Хай живе!») і вже збиралися розходитися, та секретар зупинив присутніх, сказавши, що церемонія ще не закінчилася – свою згоду треба підтвердити підписами. Секретар акуратно записав до книги реєстрації та свідоцтва дані молодят, вони поставили у свідоцтві про шлюб свої підписи, а свідки їх підтвердили своїми підписами. Мер побажав парі щастя – й ось тоді рідних і друзів запросили привітати пару з весіллям.

У 1896 році у місцевих газетах вперше з’явилася інформація про те, що міська управа розглядає можливість не будувати нової ратуші, а придбати і розширити для її потреб будівлю старої гімназії, яка звільнилася після переїзду гімназії у нове приміщення (нині там працює хімічний факультет УжНУ). Прискорили розгляд цього питання плани Міністерства звести в Унґварі будівлю для реальної школи. Територію для школи підшуковували довго: аби була на підвищенні, подалі від річки та каналу; аби було просторе подвір’я з колодязем, аби знаходилася в центрі, але не на жвавій вулиці. Усі цим вимогам відповідала ділянка, на якій розташовувалася ратуша, тож зрештою магістрат прийняв рішення переїхати з будівлі старого монастиря паулінів, дозволивши його знесення.

Споруду, вигляду якої, на жаль, нам знайти не вдалося, зруйнували у 1903 році. На її місці звели будівлю школи, яка й нині височіє на площі Жупанатській.

Куди ж переїхав звідти магістрат – ви зможете дізнатися вже з наступної нашої розповіді.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід» 

Перше фото – з книжки «Ужгород відомий і невідомий» Йосипа Кобаля

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 51 = 61