Про історію славної Ужгородської гімназії написано вже дуже багато. Її поважний вік і досягнення нині іноді використовують, говорячи про традиції сучасної гімназії і навіть УжНУ, хоча ці навчальні заклади, звісно, некоректно називати продовжувачами тих давніх колегіуму та гімназії. Власне, й сама Унґварська королівська католицька гімназія «користувалася» віком свого попередника – колегіуму у Гомонні (Гуменному), від якого вела рахунок часу свого існування. Цей єзуїтський колегіум (закритий навчальний заклад) у Гуменному ще 1613 року заснував граф Дьордь Другет, а у 1646-му (за іншими даними, у 1640-му) його син, граф Янош Другет, переніс колегіум до Унґвара. Пізніше цей навчальний заклад почали називати гімназією, вона під різними назвами працювала в Ужгороді аж до 1945 року. Але нині ми розкажемо не про саму гімназію, а про подію, яка трапилася в її історії у 1913 році.
Влітку того року навчальний заклад відзначав своє 300-річчя, причому свято організували таким масштабним, що участь у ньому брало все місто. Готуватися до урочистостей у гімназії почали задовго до того, ще наприкінці 1912-го. Тоді був створений спеціальний організаційний комітет, який займався підготовкою святкування. Керував ним тодішній директор гімназії Мігай (Михайло) Романець. Комітет звернувся до Міністерства культу Угорщини (це міністерство також завідувало справами культури і просвітництва) з кількома проханнями: виділити кошти на проведення урочистостей; профінансувати створення портрету засновника колегіуму, графа Дьордя Другета; а також присвоїти гімназії ім’я Другетів, аби її офіційна назва звучала «Унґварська королівська католицька вища гімназія ім. Другетів».
Як писала газета «Görög Katolikus Szemle», члени комітету дуже хотіли, аби автором портрету став вже тоді дуже відомий художник Ігнац Рошкович, про що писали у Міністерство, але у лютому 1913-го звідти відповіли, що з питань економії довірять цю справу комусь із молодших художників. У тій же відповіді Міністерство принципово не погоджувалося на те, аби гімназії присвоювали ім’я Другетів (очевидно, на те були політичні причини). Дещо жорстка відмова членів комітету розчарувала, однак у них була ще одна ідея вшанування Другетів – меморіальна дошка із короткою історією навчального закладу, яку хотіли встановити на боковому фасаді головної споруди гімназії (нині – будівля хімічного факультету УжНУ). Ідею цю гаряче підтримав тодішній єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Антал (Антоній) Папп. Як колишній випускник гімназії, він повідомив, що на знак вдячності пожертвує власні кошти на виготовлення і встановлення меморіальної дошки.
Її за ескізами скульптора і викладача місцевої керамічної школи Яноша Петрідеса виготовили на базі тієї же школи навесні 1913 року. Встановити дошку вирішили на фасаді, що виходив на тодішню Доманинську вулицю (нині – вул. П. Мирного). Підготувати фасад і вмонтувати у нього дошку розміром 130х190 см доручили підприємству «Гамош і Суханек». Нині слід від цієї меморіальної дошки досі видніється на боковому фасаді будівлі хімічного факультету УжНУ. Однак самої таблиці, звісно, вже давно там немає.
Відкривали меморіальну дошку 11 червня 1913 року. За день до того до Унґвара з’їхалося близько двох сотень гостей з усієї Угорщини. Місцева гімназія на той час справді була дуже відомим навчальним закладом, чиї випускники здебільшого отримували в подальшому вищу освіту, ставали поважними і заможними людьми. Газети тоді писали, що загалом за 300 років гімназія-колегіум випустила більше 70 тисяч учнів. Приблизно двісті з них вирішили взяти участь у святкуванні 300-річчя закладу, вони з’їжджалися до Унґвара цілими сім’ями звідусіль. Варто згадати, що місцеві готелі та заїжджі двори на той час могли прийняти лише близько ста гостей, тож влада міста попросила мешканців виділити для гостей кімнати у своїх будинках, прийняти їх на кілька днів.
10 червня, у вівторок, вулиці Унґвара заповнилися ошатною публікою, котра почала прибувати у місто. Вулиці з нагоди святкування прикрасили прапорами та гірляндами, мер Мігай Фінцицький попросив городян після 22.00 освітити кімнати, що виходять вікнами на вулиці (мабуть, аби для гостей вулиці міста були світлішими і безпечнішими). Будівлю гімназії теж прикрасили. На чільному фасаді маленькими лампочками з лівого боку виклали цифру 1613 (дату заснування колегіуму), з правого – 1913, а посередині – 300. Так само лампочками прикрасили вхідну браму гімназії і стіну навколо меморіальної дошки. Увечері гості прогулювалися містом, милувалися цією ілюмінацією, а потім зібралися на вечір знайомств у саду «Корони». Газети писали, що це був дуже душевний вечір, колишні однокласники і знайомі по навчанню радісно вітали одне одного. Дуже швидко там організували ще й зустріч випускників гімназії десятилітньої і двадцятилітньої давності.
Зранку середи, 11 червня, гості зібралися на молебні у римо-католицькому та греко-католицькому соборах. Звідти ошатна публіка перейшла до переднього двору гімназії, куди запускали лише за запрошеннями. Кондитер Ендре Дюлаї організував невеличкий буфет у партері будівлі, аби гості могли відпочити і освіжитися напоями. Поруч, в одному з класних приміщень, організували також чергування лікаря, на випадок, якщо комусь із гостей стане погано. О 10.00 почалися урочистості, гості виголошували промови, хори співали. Директор Мігай Романець зняв біле полотно з портрету Дьордя Другета, який врешті написав інший випускник гімназії Бейла Ньомаркаї з міста Нодьенєд (нині – румунський Аюд). Цей пан взявся за пензель, бо Міністерство культу з міркувань економії відмовилося профінансувати написання портрету. Тоді Ньомаркаї поїхав до палацу Андрашши в Гуменному (у цьому палаці нині працює Вігорлатський музей), де зробив замальовки з оригінального портрету графа Другета, який, як прийнято було вважати, якраз зображує момент підписання ним документу про заснування колегіуму. Цей портрет-оригінал досі зберігається у палаці в Гуменному, а от місцезнаходження копії, створеної Бейлою Ньомаркаї і подарованої ним гімназії, наразі невідоме.
Повертаючись до урочистостей, скажемо, що меморіальну дошку відкривали останньою. Меценат-єпископ Антал Папп був присутній на відкритті, але з промовою не виступав. Замість нього слово мав професор гімназії Одон (Едмунд) Бланар. Газети писали, що дошка була величезних розмірів, тож чудово проглядалася на стіні великої будівлі гімназії. Після відкриття дошки гості пішли і поїхали до парку Сечені (нині – парк Підзамковий), де у павільйоні-ресторані для них вже підготували обід. Цікаво, що розрахований той обід був на 240 осіб, тоді, як за повідомленнями газет, прийшли до ресторану більше 300 гостей. Як їх вмістили – на жаль, невідомо, зате знаємо, що перший тост там був за короля.
Закінчився той вечір у театрі, де грав військовий оркестр, потім сім’я відомого музиканта-віртуоза Нандора Плотені, який теж був випускником гімназії, а нинішні гімназисти показали невеличку виставу про те, як Дьордь Другет вирішив заснувати колегіум. Свято продовжилося і в четвер, 12 червня 1913 року. Того дня переважно місцеві випускники гімназії зібралися у парку Сечені, де влаштували «маялиш», тобто пікнік. Цікаво, що поважні гості, котрі приїздили до міста на святкування 300-річчя свого навчального закладу, не залишили його без подарунків. Оргкомітет ще заздалегідь створив фонд стипендій для обдарованих і бідних гімназистів, до якого кожен бажаючий міг пожертвувати гроші. Випускники навчального закладу були такими щедрими, що поповнили фонд на більш ніж 25 тисяч крон – суттєву на той час суму. Саме так віддячили колишні гімназисти своїй «альма матер» за знання і отримані можливості.
А що ж сталося з меморіальною дошкою – спитаєте ви? На жаль, наразі цього достеменно з’ясувати не вдалося. У газетах міжвоєнних часів ми не змогли знайти повідомлень про її демонтаж, можливо, це сталося вже у радянські часи. Однак є в Ужгороді одне місце, де й нині можна побачити, як виглядала ця дошка і навіть доторкнутися до скульптурних елементів, виготовлених за ескізами відомого Яноша Петрідеса. Аби зробити це, зайдіть у дворику жупанату до споруди, прибудованої до його правого крила (нині там працюють КП «АПБ» та управління освіти Ужгородської міської ради). Піднімаючись сходами на другий поверх, до кабінетів управління освіти, ви побачите у невеличкій ніші в стіні той самий верх меморіальної дошки, який видно на архівних світлинах. Як він там опинився? Це копія чи оригінал роботи Петрідеса? Це ще одна загадка старого Ужгорода, яку він поки не розкриває.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
