На маленькій Замковій вуличці, якою можна спуститися від замку до величної будівлі фізфаку УжНУ, стоїть один цікавий будинок у стилі модернізму. Біля його частково обвитої плющем стіни часто фотографуються туристи, ввечері він дуже гарно підсвічується ліхтарем із іншої епохи, але майже ніхто в Ужгороді не знає, хто і коли звів в старому серці міста цю красиву віллу. А все тому, що її власники покинули Ужгород у 1946-му, й більше ніколи сюди не повернулися.
На кадастрових мапах ХІХ століття цей куточок Ужгород був ще зовсім незабудованим – уся територія навпроти замку була садом, який належав дуже поважному педагогу, капітулярному вікарієві Іванові Чурговичу.
У 1883 році на частині цієї ділянки звели будівлю греко-католицької півце-учительської чоловічої семінарії, яку нині ужгородці знають, як споруду юридичного факультету УжНУ. Саме в цій семінарії близько 40 років пропрацювала людина, яка й була власником красивої вілли на нинішній вулиці Замковій, 6. Звали цього поважного священника і педагога Стефан (Степан, Іштван) Дудинський.
Стефан Дудинський народився у 1866 році в нині словацькому містечку Міхаловце. Його батько Іштван був окружним суддею і походив з родини, яка у 1791 (за іншими даними, у 1792-му) році отримала титул немешів – угорських дворян. Слід сказати, що Дудинські історично були греко-католицькою священницькою династією, аж 37 членів цієї великої родини були відомими у нашому краї та за його межами душпастирями. Стефан теж обрав для себе саме цей шлях, закінчив Ужгородську духовну семінарію, потім навчався на педагога у Будапешті та мав духовні студії в Римі.
Висвятили Стефана в Ужгороді у 1894 році. Але до того він ще встиг обвінчатися з 16-літньою Розалією Фенцик – представницею іншого відомого священницького роду.
Її батько Віктор Фенцик був іконописцем, але помер через туберкульоз, маючи всього 46 років. Молодий священник Стефан Дудинський одразу після висвячення почав працювати викладачем історії, географії та угорської мови в чоловічій учительській семінарії. Проживав із сім’єю він неподалік – у стінах ужгородського замку, де тоді діяв інший навчальний заклад – духовна семінарія. Там, у замковій квартирі, у подружжя народилися троє дітей: Дюла, Іштван та Агата. Забігаючи наперед, скажемо, що Дюла після участі у Першій світовій війні переїхав жити до Будапешта, став детективом поліції; маленький Піштіке помер, не проживши і двох років, а Агата стала вчителькою.
До речі, про неї. Агата Антонія Сільвія Дудинська була пізньою дитиною, народилася у 1911 році, коли її старшому братові Дюлі було вже 17 років. Після смерті маленького Піштіка минуло 8 років, подружжя Дудинських вже й не сподівалося на те, що матиме ще дітей, тож народження здорової донечки стало для них неймовірним щастям. Як би дивно це зараз не звучало, та поважного вчителя Стефана Дудинського його студенти того дня розшукували по всіх міських корчмах. І таки знайшли в одній – за келихом доброго вина у великій компанії городян.
Стефан Дудинський направду був дуже товариською та доброзичливою людиною. В Ужгороді його всі знали і любили, незважаючи на сан священника, часто називали просто Пішта-бачієм. Він був активним містянином, заснував газету «Ungvári Közlöny», у яку дописував статті на різні теми. Крім того, у друкарні «Уніо» регулярно виходили друком його статті про історію, педагогіку, естетику музики і співу тощо. Стефан Дудинський взагалі дуже любив музику, навіть якийсь час викладав у чоловічій учительській семінарії співи і керував хором. У щорічних звітах семінарії професора о. Стефана Дудинського зазвичай вказували першим після директора, бо він мав найбільший учительський досвід у перші чехословацькі роки і взяв на себе чи не найбільше уроків –16-17 на тиждень. У 1920-х роках мав цей учитель і іншу поважну посаду – був радником консисторії Мукачівської греко-католицької єпархії. А у 1925 році саме його єпархія призначила директором чоловічої півце-учительської семінарії, в якій о. Стефан Дудинський до того пропрацював більше 30-ти років. Але керував семінарією він недовго – до 1931-го. Того року його з почестями провели на пенсію, а у 1933-му єпархія обрала його почесним диригентом хору Кафедрального собору.
Тоді, у 30-х, о Стефан Дудинський і вирішив побудувати своїй родині гарний модерний дім. Місце для нього обрали особливе – все ж ту вулицю Учительську біля вчительської семінарії. о. Стефан сподівався, що у просторій двоповерховій віллі разом із ним проживатиме сім’я його доньки Агати. І справді – добудовували віллу Дудинські вже з фінансовою допомогою свого молодого зятя Степана Чегіля.
Степан Чегіль був родом з Мукачева, де його батько Михайло Чегіль працював міським урядником. Він отримав гарну освіту у Празі, працював спершу учителем, а потім секретарем Шкільного реферату в Ужгороді (нині це щось на зразок заступника начальника міського управління освіти). Саме до нього, як до чиновника Шкільного реферату, прийшла одного дня Агата Дудинська. Дівчина щойно повернулася з Праги, де закінчила філософський факультет престижного Карлового університету, і тепер мріяла отримати посаду вчительки. Заяву в неї приймав саме Степан Чегіль, котрому одразу запала в душу симпатична Агата. Вони заручилися у листопаді 1936 року й почали готуватися до пишного весілля.
Як нині згадує донька Агати і Степана – чеська журналістка Агата Пілатова – її мама була людиною дуже непунктуальною. Настільки, що примудрилася на цілу годину запізнитися на власне ж весілля. 26 грудня 1936-го до Кафедрального собору з’їхалися сотні поважних гостей, прийшов єпископ, зійшлися усі старенькі каноніки – і всі вони годину мусили чекати приїзду нареченої, котра все ніяк не могла доїхати з сусідньої вулиці. Попри такий казус весілля цієї пари вийшло чудовим, чимало ужгородців прийшли подивитися на прекрасну Агату в розкішній сукні та стрункого Степана у військовій формі.
Взагалі її батьки, як каже пані Агата-молодша, дуже любилися, одне без одного не могли бути. У них були особливі, дуже ніжні стосунки, вони мріяли, що матимуть багато дітей. Незабаром по новій віллі на Учительській вулиці справді забігали маленькі ніжки доньки Чегілів Агати. Нині вона згадує, як у дитинстві відвідувала дитячий садок у Будинку Гізелли, де за дітками доглядали монахині; як ходила з мамою щонеділі до церкви (оскільки мама і туди дуже довго збиралася, то на службу до Кафедрального собору вони завжди запізнювалися, тож ішли до римо-католицького храму); як дідусь Стефан Дудинський ходив із нею подивитися на гетто, куди звозили у роки війни євреїв; як пішла в Ужгороді до першого класу руської школи тощо.
В угорські роки Степана Чегіля залишили на державній службі, але понизили. Агата Чегіль працювала вчителькою у школі, загалом же сім’я продовжувала жити у злагоді і достатку. 1944-ий став для них першим випробуванням. Спершу Степана, як угорського чиновника, радянська влада відправила з тисячами інших чоловіків до табору. Вже потім він розповідав, як їх гнали колоною пішки з Ужгорода до Мукачева, надворі був прохолодний листопад, і врятувало його те, що його брат у Мукачеві вийшов до колони і зумів накинути на Степана своє тепле пальто. Потім колона так само пішки рушила до Сваляви, де знаходився фільтраційний табір. А в тому таборі якраз лютував тиф, від якого в’язні щодня мерли десятками. Захворів на тиф і Степан Чегіль, зліг з гарячкою в 40 градусів, почувався так погано, що його не відправили з іншими в’язнями далі, а через два тижні привезли до мукачівської лікарні помирати. Там Степан пролежав три місяці, але таки видряпався, одужав. Після цього прийняв рішення приєднатися до Чехословацького армійського корпусу Людвіка Свободи, у складі якого дійшов до Праги. Після війни Степан Чегіль залишився у Празі й почав просити свою дружину покинути Ужгород. Він не хотів жити у Радянському Союзі і боявся повертатися після того, як його без причини мало не відправили до таборів.
Агата в Ужгороді розуміла, що її чоловік правий, проте ніяк не наважувалася покинути батьків, тим більше, коли побачила, які гоніння починаються на греко-католицьких священників. Але життя саме розклало все по поличках. У 1946 році о. Стефан Дудинський ще влаштував прекрасне свято на свій 70-літній ювілей, а невдовзі потому тихо, у колі рідних, помер. Хтозна, як закінчилося би його життя за інакших обставин, можливо, така смерть була його порятунком від поневірянь у таборах ГУЛАГу, бо, за словами рідних, він би точно відмовився перейти у православ’я, як того почала вимагати у місцевих священників радянська влада.
Коли Розалія Дудинська поховала свого чоловіка на Замковому кладовищі, більше ніщо не тримало її та Агату в Ужгороді. Вони навіть не намагалися продати свій будинок, просто залишили його напризволяще і втекли з мінімумом речей, які могли врятувати. Ось чому в архівних документах колишнього БТІ (нині КП «Архітектурно-планувальне бюро м.Ужгорода») вже у 1946 році будинок на вулиці Замковій, 6 зазначений, як «безхозний». Тоді його передали молодому Ужгородському університету.
Як же склалося життя родини Дудинських і Чегілів у Празі? Розалія Дудинська померла через два роки після свого переїзду, на щастя, так і не дізнавшись про те, що могилу її чоловіка в Ужгороді зрівняли з землею, аби побудувати на місці старовинного Замкового кладовища скансен. Степан Чегіль швидко адаптувався до нового життя у Празі, працював після війни вчителем, як і його дружина Агата. На жаль, доля не подарувала їм більше дітей, тож всю свою любов і педагогічний хист вони віддавали єдиній донечці Агаті. Особливі стосунки Степан і Агата зберегли до самої старості. Коли у 1982 році Агата померла, Степан витримав без неї лише якихось пів року. Після свого від’їзду вони жодного разу більше не бували в Ужгороді, хоча дуже за ним сумували. Приїздить нині у місто свого щасливого дитинства лише Агата-молодша, котра й береже історію своїх відомих, але забутих нині предків.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
