Втрачений Ужгород

Втрачений Ужгород: як став почесним громадянином міста барон Шандор Сурмаї (Фото)

Ім’я барона Шандора Сурмаї відоме нині небагатьом ужгородцям. Соромно зізнатися, та я й сама лише не так давно відкрила для себе ім’я цієї визначної історичної постаті. Дослідники Першої світової війни вважають, що якби не генерал Сурмаї – європейська історія могла би піти зовсім іншим шляхом. То в чому ж була унікальність цієї людини і які він мав заслуги перед Ужгородом – ми з’ясовували в Державному архіві Закарпатської області та у дослідників Першої світової війни.

Фронт Першої світової війни ніколи не доходив до тодішнього маленького Унґвара, однак на першому році, взимку 1914-1915-их, була реальна загроза такого варіанту. Після розгромних для австро-угорської армії боїв на Галичині, війська відійшли до Карпат і тут розгорнулася знаменита Карпатська операція, в якій РІА (російська імператорська армія) мала завдання будь-що прорватися до Угорщини, аби швидко закінчити війну, а австро-угорські підрозділи прагнули аби там що цього не допустити. Основні баталії у той час тривали в районі Ужоцького перевалу та є свідчення, що російські розвідники доходили до Великого Березного, Ставного і навіть ще ближче до Унґвара. Популярною легендою у воєнні та післявоєнні роки була історія про козаків, котрі у лісах біля Невицького заховали великий скарб. Тож не дивно, що весь цей час Унґвар жив у страху, добре чув щоденні звуки канонад, а місцеві газети писали, що ворог стоїть «біля воріт міста».   

Краєвиди Ужка, фото – зі сторінки «Закарпаття у роки Першої світової війни» у «Facebook»

Автор проєкту «Закарпаття у роки Першої світової війни», харківський дослідник Антон Бондарєв розповідає, що на кінець 1914 року австро-угорська армія була слабкою і деморалізованою. «Якби після захоплення Ужоцького перевалу війська РІА змогли прорватися до Унґвара та захопити його, звідти їм було би доволі легко ударити по Будапешту», – вважає дослідник.

Підтверджують це і газети тих років, де зокрема писали, що російські війська були настільки впевнені у своїй перемозі, що планували Великдень (17 квітня) зустріти вже у Будапешті. Унґвар був дуже потрібен для такої швидкої перемоги, бо залізниця дозволила би оперативніше перевозити зброю, солдат і техніку. Набагато пізніше, у 1935 році, генерал Шандор Сурмаї згадував про той день, коли його призначили командувати австро-угорськими військами на 28-кілометровій лінії оборони в Карпатах (інтерв’ю було надруковане у газеті «Kárpáti Magyar Hírlap»). Він розповідав, що ситуація тоді склалася дуже важка: солдати були виснажені фізично і морально, мерзли у метровому снігу; позиції були невдалі, всього за 3-4 кілометри від них знаходилися важливі залізничні вузли, тобто, якби стався прорив, за годину російська армія могла заповнити всю Ужанську долину, не залишаючи часу на евакуацію. «Тисячі думок були у мене в голові щодо того, як вийти з цієї ситуації. В першу чергу треба було виграти якомога більше часу для підготовки позицій, не підпускаючи до них «мусків» («мусками» – переінакшене від москвичів – називали на фронті росіян, хоча на Ужку проти австро-угорської армії воювали не лише вони, а й українці, євреї і навіть чеченці – авт.). Ми важкими зусиллями виграли три дні. А наступні три тижні пройшли у безперервних боях в одній з найбільших і найзапекліших битв світової війни», – згадував Сурмаї.

Шандор Сурмаї

До 24 квітня 1915 року Шандору Сурмаї вдалося відбити від Карпат набагато чисельніші підрозділи російської імператорської армії. Як це йому вдалося? Дослідник Антон Бондарєв вважає, що вирішальними були кілька моментів. По-перше, Шандор Сурмаї добре знав місцевість і вміло цим користувався, по-друге – мав неабиякий стратегічний талант, спроєктував хорошу лінію оборони з пастками і випаленою навкруги місцевістю (аби солдатам з того боку лінії фронту навіть хліва не лишилося, щоб врятуватися від снігів і холоду), по-третє, він завжди був зі своїми солдатами, заслуживши їхню повагу й відродивши їхній бойовий дух.       

Поки в Ужку точилися бої, частина жителів Унґвара евакуювалася, підігріта чутками про звірства російської армії. З міста вивозили не лише цінне майно, а й молодих дівчат, за честь яких дуже боялися батьки. Тому, коли війська Сурмаї підтіснили ворожу армію за Карпати, усі жителі міста зітхнули з великим полегшенням. Не дивно, що вже тоді міська інтелігенція підняла питання про доцільність обрання Шандора Сурмаї почесним громадянином міста. Однак воно затягнулося на рік. У квітні 1916 року газета «Határszéli Ujság» писала: «Нині рівно рік, як пушки гриміли у воріт Унґвара. Солдати билися у снігу заввишки метр-два, мерзли у крижаній воді. З 6 до 24 квітня бої тривали постійно, день і ніч». Саме з нагоди річниці завершення Карпатської операції в місті знову заговорили про те, що Шандор Сурмаї має стати почесним громадянином Унґвара. «Чи заслужив хтось у місті цього більше, ніж той, хто врятував нас від спустошливої російської орди? Тому у нас і викликає таку радість рух за те, щоб Сурмаї отримав це звання», – писала «Határszéli Ujság» у травні 1916 року.

Шандор Сурмаї нагороджує бійців угорської армії в окопах, фото – з книжки M. Tóth György «A katonabáró ‒ Szurmay Sándor, a Monarchia magyar hadvezére», 2017

Питання про присвоєння генералу Шандору Сурмаї звання почесного громадянина Унґвара винесли на засідання міської ради 5 травня 1916 року. Депутатів зібралося доволі мало, лише близько 40 – інші були або у війську, або виїхали з міста на час війни. Депутат Генрік Рейзманн розповів коротко про заслуги Сурмаї перед містом і всім комітатом. Ніхто з депутатів зауважень не мав, тож за рішення проголосували одноголосно. Звучало воно так: обрати генерала Шандора Сурмаї почесним громадянином Унґвара, повідомити його про це та надіслати йому свідоцтво (пам’ятну грамоту). Депутати попросили лише, щоб у листі та пам’ятній грамоті обов’язково відзначили роль не лише генерала, а й усієї угорської армії.

Одразу після засідання заступник мера Міклош Фекийшгазі відправив Сурмаї на фронт телеграму: «З великою повагою повідомляю, що міська рада Унґвара одноголосно обрала вас почесним громадянином міста на основі тих заслуг, які ви зі своєю хороброю командою зробили під час захисту комітату Унґ, зробивши своє ім’я незабутнім назавжди». Вже через кілька днів від генерала прийшла телеграма у відповідь, вона, до слова, досі зберігається в Державному архіві Закарпатської області: «З великою радістю дізнався про обрання почесним громадянином міста, за несподівану увагу та пам’ять про річницю важких ужоцьких боїв висловлюю міській управі та патріотичним громадянам міста сердечну вдячність. Хай усі дивляться на нашу остаточну перемогу з такою ж непохитною впевненістю, як мої героїчні війська, що борються з незмінною наполегливістю, і я, який зі справжньою гордістю вступаю в ряди громадян міста Унґвара. Генерал Сурмаї».

Телеграма з подякою від Шандора Сурмаї (Державний архів Закарпатської області) 

З пам’ятною грамотою все тягнулося трошки довше. У ті часи було заведено, що такого роду грамоти виготовляв художник в єдиному екземплярі, тож у міській управі оголосили конкурс. Подавався на нього навіть відомий будапештський художник Генрік Ацел (його лист також зберігається в архіві), та зрештою виготовити пам’ятну грамоту довірили місцевому вчителю малювання Йожефу Бано. За роботу йому заплатили доволі високий гонорар – 300 крон. У місті хотіли влаштувати урочисте відправлення грамоти Шандору Сурмаї, та спершу, на початку липня 1916 року, на фронт поїхало прохання зустрітися з посланцями міста. Сурмаї на це відповів, що дуже вдячний, але наразі не може прийняти посланців на лінії фронту, тому просить відкласти вручення грамоти. Так і не знаємо, коли йому вручили грамоту і як вона виглядала.

Барона Сурмаї (цим титулом із правом іменуватися ужоцьким Шандор Сурмаї був нагороджений у 1917 році)  не забували в місті і комітаті й після того. У 1917 йому хотіли поставити пам’ятник у Перечині (на це активна громадськість збирала гроші, та, вочевидь, кінець війни і подальші політичні події завадили планам). У 1934 році, на 20-літню річницю подій, коли в Ужку встановили гранітний обеліск, запрошення на урочистості відправили і 75-річному Сурмаї. Але він не приїхав, відповів у вітальному листі, що зробить це пізніше, сам, бо перед смертю хоче ще раз побувати на ужоцьких вершинах. Не забули про Сурмаї і влітку 1939 року, коли мер Пелчарський змінював чеські назви міських вулиць і площ на угорські. За цим розпорядженням площа Фенцика на шість років стала площею Сурмаї.  

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Перше фото – OSZK MEK

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

82 + = 92