Регіональні Новини

УжНУ – 75! Медичний факультет

Розповіддю про медичний факультет УжНУ, котрий є ровесником університету, ми продовжуємо цикл матеріалів про освітні підрозділи УжНУ. Усі наші співрозмовники, які представляють різні покоління його випускників та співробітників, відповідають на однакові запитання.

Михайло ФАТУЛА – доктор медичних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України, заслужений лікар України, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (1986 рік):

Чому Ви вирішили обрати для навчання УжНУ ?

Це був на Закарпатті єдиний державний університет. Я поступив в УжДУ в 1949 році. А надихнув мене хірург Олександр Васильович Фединець, який ще у 1938 році виконав успішну складну операцію моїй мамі. У 1954 році, уже будучи студентом 4-го курсу, я зустрівся особисто з професором О. В. Фединцем – він читав нам лекції по хірургії і ми були на його операціях.

Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентських часів, пов’язаний з навчанням ?

У ті роки я брав безпосередню участь в експедиції по виявленню зоба в Міжгірському та Воловецькому районах. Експедиції готувалися заздалегідь: скрупульозно підбирався склад експедиції, куди входили лікарі та студенти старших курсів медичного факультету. Експедиція працювала в літній період (червень–серпень). Попередньо обиралося певне село в районі, щодня зранку до вечора проводилися в нім подвірні обходи, на яких виявлялися не тільки хворі на зоб, але й інші захворювання, тут же надавалася посильна медична допомога.

В експедиціях разом із студентами IV-V курсів завжди брали участь викладачі: Анатолій Іванович Кудрявцев – доцент кафедри загальної хірургії,Василь ВасильовичЛастовецький –завідувач курсом психічних і нервових хвороб, викладачі Степан Іванович Добош та Федір Степанович Керекеш.

Завдяки детальному вивченню розповсюдженості зобу в районах області, покращенню соціально-побутових умов та медичної допомоги зменшилася захворюваність цією хворобою серед населення.

Результати роботи експедиції доповідались на республіканських з’їздах та конференціях, щорічних підсумкових конференціях професорсько-викладацького складу університету, студентських конференціях.

А ми, студенти, вчилися як підходити до людей: опитувати людину при наявності в неї зоба, вислуховувати роботу серця, вимірювати артеріальний тиск тощо.

Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентського дозвілля?

Академнаставником нашої групи був Федір Степанович Керекеш. У студентському середовищі політінформації проводились щотижня. І ці нудні політінформації він зумів перетворити в щось цікаве і корисне для студента. Він був знайомий з багатьма відомими художниками та письменниками Закарпаття. І завдяки Федору Степановичу у нас відбулося знайомство з художниками та їхньою творчістю. Так ми мали зустрічі з Г. Глюком, А. Кашаєм, А. Ерделі, Ф. Манайлом.

На одній із політінформацій ми побували в бібліотеці університету. Вперше в житті більшість із нас мали можливість ознайомитися з старовинними рукописами, які зберігалися в фондах бібліотеки. Знайомив нас з цим багатством доцент Ю. Сак, який досконало знав ці рукописи. Незвичайне відчуття охоплювало нас, коли ми тримали в руках ці стародруки – скарби людської мудрості.

Всі ці зустрічі робили нас духовно багатшими, спонукали серйозно ставитися до навчання і готуватися до майбутньої професії лікаря.

Чи підтвердилися Ваші очікування після навчання в університеті, що Вам дало навчання в УжДУ.

Підтвердилися. Після закінчення медичного факультету (тоді ще інтернатури не було), я вже міг давати медичну допомогу, працюючи головним лікарем сільської дільничної лікарні. За десятки років практичної роботи завідувачем терапевтичного відділення Хустської районної лікарні я пролікував сотні і сотні пацієнтів і мені було дуже приємно, коли, уже працюючи в університеті, я навчав їхніх дітей і навіть внуків. Упродовж 22 років (1979 – 2001) я був завідувачем кафедри факультетської терапії медичного факультету. У 2011 році отримав високе звання академіка Академії наук Вищої школи України.

Мар’яна ДЕРБАК – доктор медичних наук, професор кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб медичного факультету, лікар-гастроентеролог і лікар-вірусолог вищої категорії:

Чому Ви вирішили обрати для навчання УжНУ ?

Великий вклад у вибір навчального закладу зробили мої шкільні вчителі, сім’я Салмаїв: Ганна Василівна – мій класний керівник, учитель російської мови та літератури – випускниця УжДУ, та її чоловік Салмай Петро Михайлович – вчитель географії. Ганна Василівна вчила серцем, вчила життєвої мудрості в ставленні до всього, що нас оточує. Саме Ганна Василівна мотивувала мене обрати майбутню професію та пов’язати своє життя із навчанням.

Іншим прикладом для мене були випускниці медичного факультету УжДУ – дівчата з нашого села – Вікторія Данилюк та Ірина Ловас (зараз Столярова), які сьогодні є знаними лікарями в Ужгороді.

Ваші найбільш яскраві спогади зі студентських часів пов’язані із навчанням?

Стати лікарем я мріяла ще в школі. По закінченні восьмирічної школи у рідному селі Дротинці Виноградівського району, я вступила в Берегівське медучилище, яке закінчила з відзнакою. Вступати на медичний факультет УжДУ за першим разом не вдалося і я пішла працювати шкільною медсестрою в ужгородську СШ №5 та одночасно була зарахована на вечірні підготовчі курси в УжДУ.

На підготовчому відділенні ніхто занять не пропускав, бо всі дуже хотіли вступити до університету. А це бажання могло здійснитися тільки тоді, якщо ти успішно складеш випускні іспити з підготовчого відділення, які одночасно зараховувались як вступні. Вдень усі працювали, а ввечері вчилися. Тому, якщо день видався важким, то на занятті інколи ти міг бути не зовсім уважним. Так сталося і зі мною. Одного зимового вечора у нас було заняття з фізики. Я трохи відволіклась, а в цей час викладач викликáв до дошки. Я спитала свого одногрупника, котрий сидів поруч, Сергія Дербака, що сказав викладач. Він швиденько зметикував, що я нічого не зрозуміла, і сказав, що викладач викликає мене до дошки. Я встаю, йду до дошки, швиденько пишу на ній розв’язок завдання(фізику я любила і знала найкраще у групі), а за моєю спиною чую сміх. Не розуміючи що сталося, повертаюся, а викладач каже: «а відколи ви стали Дербак»? Тоді я зрозуміла, що до дошки викликáли не мене, а Сергія Дербака! Я розізлилася на Сергія і при кожній нагоді старалася робити йому дрібненькі пакості. Моя «помста» плавно переросла в дружбу та справжнє кохання і Сергій згодом став моїм чоловіком!

Успішне закінчення підготовчого відділення дозволило нам з Сергієм стати студентами медичного факультету. Ми були однією із перших студентських сімей на нашому курсі, успішно закінчили медфак, маємо двох синів.

Наше студентське життя було дуже цікавим. Ми мешкали в гуртожитку дружно, встигали вчитись і відпочивати. Готуючись до екзаменів збирались по 5-6 чоловік, читали вголос, конспектували і готували шпаргалки, якими я і дотепер не навчилась користуватися. І так за три дні проходили всю дисципліну! Я вже тоді зрозуміла, що шпаргалки – це свого роду конспект, такий собі метод навчання. А як треба примудритися, щоб всю латинь з анатомії розписати на внутрішній стороні білого халату!

Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентського дозвілля?

Студентські роки запам’яталися участю у студентських будівельних загонах. У 1986 році я була фельдшером у студентському загоні студентів-фізиків, які будували Розівський елеватор. Студенткою вперше побувала і за кордоном. У 1989 році закарпатці масово почали їздили в Югославію, тож і я вперше стала мільйонеркою у динаровому еквіваленті! Нові віяння дуже швидко ввійшли у наше життя. Ми почали одягатися, поводитися і розмірковувати більш розкуто, рідше стали ходити в кіно, а брали на прокат відеокасети та дивились фільми на привезених з тієї ж Югославії відеомагнітофонах.

Вільний від навчання час ми проводили не лише у розвагах, а й працювали. Студенти-медики після третього курсу влаштовувались на роботу у лікарні. Хто до вступу на медфак встиг закінчити медучилище – взагалі були щасливчиками, бо могли працювати медсестрою вже з першого курсу. Ми з чоловіком також протягом всіх років навчання працювали медсестрами в обласній клінічній лікарні. Це давало можливість не лише самостійного заробляти гроші, але й відчути себе самодостатніми людьми та опановувати практичні навики професії.

Чи підтвердилися ваші очікування після закінчення університету?

Наш випуск – це 1991 рік – рік розпаду СРСР та рік, коли на геополітичній карті з’явилася держава Україна! Повинна сказати, що час був не легкий. Ми ставали на ноги разом з нашою рідною ненькою-Україною! Вчилися робити перші кроки, приймати рішення. Ми однолітки!

Минули роки і більшість моїх однокурсників стали відомими лікарями, захистили кандидатські та докторські дисертації. Значить, ми були добрими студентами і мали чудових Вчителів! У нашій родині поступово формується лікарська династія. Окрім нас з чоловіком медичний факультет УжНУ закінчили старший син та невістка, син захистив кандидатську дисертацію. Тому медичний факультет є рідним для всієї нашої родини, є частиною нашого життя! Це наша alma mater! Тож з святом нас!

Тарас Чендей – кандидат медичних наук, доцент кафедри госпітальної терапії, лікар-кардіолог вищої категорії:

Чому Ви вирішили обрати при вступі УжНУ?

Чому я поступив саме до Ужгородського університету? Причина проста і прагматична. Це найближча медична школа до містечка Дубового, звідки я родом. В мене не було сумнівів, яку спеціальність обирати, я хотів вивчати лише медицину. Моя мама також випускниця медичного факультету, все життя працювала лікарем-терапевтом, тобто це вже й сімейна традиція.

Які Ваші найбільш яскраві спогади зі студентських часів, пов’язані з навчанням?

Спогадів про навчання є дуже багато, адже медицина як професійна галузь надзвичайно різнобарвна, яскрава, насичена, це не тільки наука, але й практичне ремесло, де потрібно працювати з людьми, відточувати свої практичні навики. Передусім вважаю, що мені дуже пощастило із викладачами, вчителями.

Щодо конкретики, то двічі я був учасником загальноукраїнських олімпіад із терапії, внутрішньої медицини. Це було на 5 та 6 курсі. Ця олімпіада проводилася на базі Вінницького медичного інституту і мені було цікаво порівняти себе із своїми однокурсниками з інших вузів. Там була представлена вся Україна, всі медичні виші, і загалом це були надзвичайно насичені, цікаві дні конкурсної програми. І це був певний виклик, адже слід було додатково готуватися до олімпіади, володіти величезним обсягом інформації з усієї внутрішньої медицини. Мені було надзвичайно цікаво брати участь у олімпіадах, адже це не тільки можливість показати свій рівень підготовки і порівняти його з іншими, але і нові знайомства, спілкування із новими людьми. І безумовно від цього у мене залишилися тільки найкращі враження!

Яскраві спогади в мене про практичну частину нашого навчання. Наприклад, нам, студентам, було надзвичайно цікаво відвідувати нічні чергування у пологовому будинку, де ми мали брати участь у прийомі родів. Це було обов’язковим для кожного студента.

Кожен лікар, а ми викладачі-медики є передусім лікарями, зустрічається зі смертю пацієнтів. І побачити перший раз, на власні очі, смерть пацієнта серед білого дня – це теж був досвід для мене у студентські часи.

Інтернатуру я проходив на базі УжНУ, на факультеті післядипломної освіти. Це були ті часи, коли тільки почав розвиватися такий напрямок, як сімейна медицина і мені випала нагода стажуватися лікарем-інтерном у американських клініках сімейної медицини. Там можна було навчитися багатьом важливим і цікавим речам і для мене, молодого лікаря, це був дуже важливий досвід. Загалом, нудно не було ніколи – від першого курсу і до сьогоднішнього дня. Медицина така штука, що не дає нудьгувати.

Можна по-різному називати той мотор, що рухає тебе вперед: «мотивація», «покликання», «місія». Якщо людина має відповідь на питання «Чому я це хочу робити?», то професійне життя стає цікавим. Мене мотивує, коли я бачу результати своєї роботи. Коли я приходжу на обхід, і той пацієнт, що вчора був прикутий до ліжка, задихався і не міг ступити два кроки, сьогодні ходить і зустрічає мене на сходах. Коли через деякий час я зустрічаю своїх пацієнтів і не впізнаю їх, бо вони стали краще виглядати. Коли я розумію, що певними діями, я потенційно врятував пацієнту життя. Це можуть бути на перший погляд незначні речі, але вони насправді можуть врятувати життя. Радію, коли бачу своїх студентів компетентними, успішними фахівцями, коли бачу їхні досягнення. Можу впевнено сказати, що скрізь є мої студенти – і в державних, і в приватних клініках. Це мене завжди мотивує, тому що ти знаєш, що твої знання і досвід мають продовження і приносять користь іншим людям.

Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентського дозвілля?

Ми бешкетували часто і на парах і поза ними, були й вечірки, але це не було основним. В нас була дуже добра підгрупа, ми товаришуємо дотепер.

Згадався кумедний випадок, була весна, ми між парами переходили з міської лікарні на БАМі до медичного факультету, на набережній. Наші дівчата по дорозі нарвали цвіту сакури. На медфаці ми прийшли в аудиторію з оперативної хірургії. А там багато ілюстративного матеріалу, в тому числі й скелет. І вони тому скелету натикали тих квітів всюди, де тільки могли. І вже хотіли це прибрати, а скелет був не зовсім справний, в нього відвалювалися руки. І на цю картину приходить викладач. Спочатку був дуже строгий, казав «Будете ремонтувати цей скелет всією групою за власні гроші», але потім все ж подобрів, почуття гумору перемогло. Тоді ще не було мобільних телефонів щоб це десь виставляти, але скелет із сакурами виглядав незабутньо!

Щоб Ви порекомендували вступникам, при виборі спеціальності в університеті, чим би їх мотивували?

Мотивація буває внутрішня і зовнішня, позитивна й негативна. Позитивна – я буду багато заробляти, буду мати високий соціальний статус, мене будуть поважати і т.д. Негативна мотивація – мене покарають за щось, якщо я буду неналежно виконувати свою роботу, наприклад. Але насправді зовнішня мотивація завжди поступається внутрішній мотивації. Це той рушій, який змушує людину рухатися вперед, і щось робити, або не робити. Тому майбутнім студентам я хочу порадити спробувати знайти в собі оту внутрішню мотивацію – «Чому я хочу це робити?». Слід дуже добре обміркувати, з чим вам доведеться мати справу. Чи, наприклад, приноситиме вам задоволення лікування нежитю або проносу, розглядання блювотних мас і ран? Чи готові ви бачити людське життя із різних, найнесподіваніших сторін у всій його красі і його потворності, у всій його величності і всій його нікчемності? Чи готовий я присвятити своє життя служінню? Бо за великим рахунком медицина – то є служіння. Так само, як священник служить Богу, лікар служить людям. Якщо ти не готовий служити своїм ближнім, своїм пацієнтам, своїй громаді – у медицину не варто йти. Тому що ти мусиш чимось жертвувати – своїм часом, дозвіллям, нерідко навіть здоров’ям для того, щоб допомогти іншим. Якщо ти до цього не готовий – тоді не треба йти.

На щастя, молоді люди свій життєвий шлях за пару років можуть скоригувати – завжди можна зупинитися або навіть зробити крок назад. Та варто пам’ятати, що медична освіта – це фундаментальна і різностороння освіта, яка дає чудовий стартовий майданчик для багатьох сфер, тому жалкувати за шістьма роками навчання на медичному факультеті точно ніхто не буде.

Степан Карабиньош – асистент кафедри мікробіології, вірусології та епідеміології з курсом інфекційних хвороб, лікар Закарпатської обласної лікарні:

Чому Ви вирішили обрати при вступі УжНУ?

УжНУ це вже другий виш до якого я вступав. Адже, на той час в мене вже була вища освіта. Я вирішив кардинально змінити свою професію і сере

довище. Як то кажуть – розпочати новий/інший розділ мого життя. УжНУ обрав тому, що на той час повернувся до Ужгорода. Крім того, тут працюють багато неймовірних професіоналів-лікарів, яких добре знаю особисто ще до вступу. Вони власне мене й надихнули на медицину.

Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентських часів, пов’язаний з навчанням?

Найяскравіший спогад… Хех, пам’ятаю як тепер. На п’ятому курсі ми робили моніторинг стійких до антибіотиків штамів бактерій. Ми робили змиви у більшості стаціонарів в Ужгороді і були шоковані отриманими результатами. Добре, що адміністрація тих закладів позитивно відреагувала на наші знахідки і організували заходи подолання внутрішньолікарняної передачі інфекцій. До речі, це й стало причиною за якої я обрав тему своєї кандидатської.

Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентського дозвілля?

Ще з першого курсу я брав участь в організації заходів на медичному факультеті. Це і День першокурсника та Гіппократа і СНТ. Я був неймовірно щасливий, що можу поділитися своїм досвідом з моєї першої освіти.

Щоб Ви порекомендували вступникам, при виборі спеціальності в університеті, чим би їх мотивували?

Спеціальність потрібно обирати так, аби від кожного дня отримувати задоволення від того що ти робиш. Не потрібно боятися зробити не вірний вибір. Адже, я змінив режисуру (а згодом і маркетинг) на медицину. Від чого тепер неймовірно щасливий. І незважаючи на колосальне навантаження – я радий що обрав саме цей фах.

Розмову вели: Василь Ільницький, Олексій Шафраньош, Інформаційно-видавничий центр УжНУ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 + 3 =