Погодьтеся: не кожен із нас може похвалитися тим, що з нашої матері малювали образ Богородиці, що робив це знаний художник Йосип Бокшай і що цей образ можна вільно побачити у греко-католицькому кафедральному соборі. А от ужгородка Марія Данилівна Фізер, відвідуючи собор, щодня може бачити свою маму в образі Богородиці на полотні Йосипа Бокшая. У храмі вона завжди сідає на одну й ту ж лавицю біля бічного вівтаря, звідки добре видно обличчя її мами. Нині проєкт «Історія однієї картини» розкаже саме про цю роботу – «Богородицю з дитям та учнем».
Розпочати варто здалеку, зі згадки про греко-католицького священника Олексія Іванчо, котрий у 1922 році приїхав із сім’єю до чехословацького Ужгорода, поєднавши служіння з посадою викладача Ужгородської гімназії, в якій і сам колись навчався. Викладав він географію та всесвітню історію протягом 22 років, залишивши вагомий слід в історії гімназії. А проживала родина Олексія Іванчо з середини 1920-х років на вулиці Базиловича – в молодому на той час районі віллової забудови. Сусідами їхніми була родина вже тоді визнаного художника Йосипа Бокшая, котрий також мав будинок на цій вулиці. Звісно, родини добре зналися, а їхні діти гралися разом (згодом навіть породичалися).
1930-ті були для Йосипа Бокшая часом, коли він активно співпрацював із Мукачівською греко-католицькою єпархією: розписував церкви, створював вівтарні полотна тощо. В ужгородському греко-католицькому Хрестовоздвиженському кафедральному соборі художник теж попрацював, зокрема створив центральну плафонну композицію. Однак є його робота і на бічних вівтарях. Зокрема з правого боку нині можна побачити наймолодшу серед усіх бічних композицій – полотно Йосипа Бокшая «Богородиця з дитям та учнем», датоване початком 1930-х.
Мистецтвознавець Михайло Приймич розповідає, що раніше була традиція служити не лише на великому, а й на бічних вівтарях. Вівтар із правого боку вважався студентським, біля нього правили так звану студентську службу, на яку сходилися учні місцевих навчальних закладів. Тож не дивно, що Йосип Бокшай у композиції для цього вівтаря зобразив біля Богородиці юнака-студента на колінах. Акуратно вдягнений і зачесаний юнак не має в одязі ознак належності до якогось конкретного місцевого навчального закладу – він символізує усіх учнів, котрі шукають підтримку й розраду у вірі. Зв’язок освіти й духовності присутній у багатьох роботах Йосипа Бокшая і в цій він відтворив цю ідею знову.
Для образу Богородиці Йосип Бокшай також обрав студентку – ученицю греко-католицької жіночої вчительської семінарії Марію Іванчо, доньку свого доброго товариша, викладача гімназії Олексія Іванчо. Загалом художник часто зображав на полотнах реальних людей, зокрема обличчя його красуні-дружини Маргарити кілька разів було відтворено в образах Богородиці, часто писав він і своїх дітей. Того разу позувати для образу молодої Богородиці він запросив Марію Анну Іванчо – ніжну біляву дівчину з добрим поглядом. Звісно, його завданням було не передати портретну точність у зовнішності Марії Іванчо, тому вам може здатися, що Марія на полотні й Марія на фото – це дві різні Марії. Однак її донька Марія Данилівна Фізер каже, що безпомилково впізнає в цьому обличчі маму, дуже точно передав художник і вигляд її гарних рук.
«Ми з дитинства знали, що на цій роботі зображена наша мама, – розповідає Марія Данилівна. – Вже й не пам’ятаю, хто й коли першим мені про це розповів, але я про це знала завжди. Коли Йосип Бокшай малював маму, вона була ще семінаристкою. Одразу по завершенні навчання, у 1934 році, мама вийшла заміж за батька – випускника духовної семінарії Даниїла Бачинського (до речі, вінчання їхнє відбувалося в цьому соборі, але я не знаю, чи на той час там уже була робота Бокшая). Мої батьки дуже кохали одне одного, були у шлюбі 34 роки, але жили разом менше, бо батько 6 років провів у таборах».
Так, та молода дівчина з доброю посмішкою, яку зобразив на полотні для бокового вівтаря Йосип Бокшай ще не знала, скільки всього їй доведеться пережити, яким важким і бідним буде її подальше життя. Все починалося чудово: спершу молоде подружжя Бачинських переїхало в село Підполоззя, де Даниїл служив у церкві, а Марія почала працювати вчителькою. У 1939-му Даниїла перевели до Мукачева, а Марія щодня їздила велосипедом до Клячанова, де було нове місце її роботи. То були, мабуть, найщасливіші їхні роки – час продуктивної праці і безпроблемного батьківства.
Хтозна, як повернулося би їхнє життя, якби вони так і залишилися в Мукачеві. Але доля і призначення Даниїла Бачинського парохом ужгородського храму на Цегольні повернула сім’ю в 1945 році до Ужгорода. Марія стала вчителькою школи № 2, але працювала недовго – була звільнена, як дружина священника. Цьому передувала страшна аварія, підлаштована радянськими спецслужбами задля вбивства єпископа Теодора Ромжі. У 1947 році дорогою з Лавок на Мукачівщині, куди єпископ і Даниїл Бачинський їздили на освячення церкви, в їхню карету навмисне в’їхала вантажівка. Поранених священників забрали до мукачівської лікарні й помістили в одній палаті. Даниїл Бачинський мав розтрощені ноги, проломлений череп, зламані ребра та інші травми. Він іноді приходив до тями, але не міг перешкодити вбивству Теодора Ромжі переодягненою в медсестру агенткою, котра просто в палаті зробила єпископу смертельну ін’єкцію. І все ж саме те, що він був свідком убивства (нехай і непритомним) його нащадки й донині вважають причиною того, що кримінальна справа Даниїла Бачинського довгий час, аж до початку 2000-х, була засекреченою.
Скаліченого священника, котрий щойно почав повертати здоров’я, у 1949 році заарештували. Дружина Марія цілих 7 місяців не знала, де її чоловік, і лише після листа наркому Клименту Ворошилову отримала відповідь, що Даниїл Бачинський ув’язнений (як виявилося, з Києва його відправили до ГУЛАГу Кіровської області на Уралі). Бідолашна жінка, ще зовсім молода 34-річна Марія Бачинська, зрозуміла, що чоловіка не побачить ще довго, тож мусить налагоджувати життя й самостійно дбати про чотирьох дітей. Оскільки зі школи її звільнили, вона працювала прибиральницею, гардеробницею, врешті влаштувалася до хімчистки, де захворіла на тиф. Від високої температури Марія марила й кидалася на ліжку, день і ніч за нею в лікарні доглядала її мама. Нині Марія Данилівна Фізер пригадує, як лікарка вивела дітей у коридор і відверто їм сказала, що мама може померти, але якщо витримає тиждень – виживе.
Марія Бачинська вижила і дочекалася повернення свого чоловіка з таборів. Він приїхав у 1955 році, був хворий і слабкий. Родина й далі бідувала, бо знайти роботу її членам було важко. Таємно і з великим ризиком для себе о. Даниїл Бачинський продовжував служити.
Про полотно, на якому Йосип Бокшай (до речі, на той момент уже родич Марії, бо її брат Елек одружився зі старшою донькою Бокшаїв Катериною) зобразив її в образі Богородиці, тоді всі якось забули – мабуть, тому, що не ходили до собору, який був на той час православною церквою. Лише значно пізніше, коли храм повернули греко-католикам, діти Марії Бачинської знову могли бачити на богослужіннях образ своєї матері, зображений Йосипом Бокшаєм. Тоді вже ані Марії Бачинської, ані її чоловіка о. Даниїла не було серед живих. Змучені важкою долею вони померли ще й зовсім не старими: Даниїл Бачинський – 57-річним у 1968-му, а його дружина Марія – 13 років потому.
Згадайте цю історію, коли наступного разу будете в ужгородському греко-католицькому кафедральному соборі. Придивіться до красивого обличчя Богородиці на правому бічному вівтарі, загляньте в її добрі очі. Бо це більше, ніж полотно, за ним криється післявоєнна трагедія реальної людини – сильної жінки Марії Бачинської (Іванчо).
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
