Нині багато хто з нас сприймає газ у своїх оселях, як щось буденне, навіть не замислюючись над тим фактом, що ще якихось 53 роки тому закарпатці мали доступ лише до скрапленого газу у балонах – та й те не завжди і не всюди. То як же дістався наших населених пунктів такий звичний нині природний газ – «розповіли» архіви і згадали колишні працівники галузі.
Ще протягом двох десятиліть після Другої світової війни населення Закарпатської області обігрівало свої помешкання і готувало їжу лише на дровах, вугіллі чи скрапленому газі. Навіть перші ужгородські й мукачівські багатоповерхівки обладнували кухонними плитами, які працювали від газу в балонах. Кожен такий балон із газом був, по суті, маленькою бомбою. Попри широку інформативну кампанію, люди часто нехтували технікою безпеки, через що у другій половині ХХ століття в області доволі часто ставалися нещасні випадки – як серед користувачів, так і серед працівників газонаповнювальних станцій.
«До Ужгорода скраплений газ завозили спеціальною технікою з Дрогобича, – розповідає багаторічний директор «Закарпатгазу» Іван Кіщак. – А тут на газонаповнювальних станціях його закачували у балони. Якщо на такій станції працювали добросовісно і перед новою закачкою зливали з дна балона важкі вуглеводні, то все було добре. А якщо не зливали, то людям привозили балон, а газ у ньому вже через кілька днів закінчувався. Тоді користувачі, аби підняти з дна важкі вуглеводні і трошки продовжити термін дії балона, ставили його у тазик з гарячою водою. Якщо все було розраховано правильно, то нагрітий газ піднімався і балон справді ще деякий час можна було використовувати. Та якщо балон перегрівали, він вибухав. Такі випадки траплялися досить часто. Бувало, що наші «умільці» самі лізли й вентилі ремонтувати – був такий сумний випадок у Ракошині. А у кінці 1970-х жінка до поясу обгоріла, бо газ із балона протікав (а він накопичується не під стелею, як природний, а осідає знизу). Різне бувало».
Газові балони були повсякденною реальністю багатьох закарпатців до 1990-х років. Тоді працівники Закарпатгазу розвозили по області майже 5 тисяч балонів щоденно. А що ж природний газ? Він на Закарпатті вперше з’явився у 1967 році – разом із прокладанням магістрального газопроводу «Долина-Ужгород-Держкордон», через який газ експортували до Чехословаччини. Саме від цього газопроводу пішли перші відгалуження, через які природний газ почали подавати у закарпатські населені пункти.
Станом на початок 1970-х років на Закарпатті були газифіковані всього два міста – Ужгород і Мукачево. Для того, аби газифікація інших населених пунктів впроваджувалася системно і швидше, у 1975 році й було створене Закарпатське виробниче об’єднання газового господарства «Закарпатгаз». До нового підрозділу приєднали і міжобласну виробничо-експлуатаційну контору зрідженого газу, тож із 1975 року Закарпатгаз почав відповідати за всю сферу транспортування та постачання природного і скрапленого газу споживачам області.
У перші роки роботи підприємства там працювали всього 117 осіб (із них 24 – жінки). Центральна контора в Ужгороді діяла у кількох кімнатках будівлі на вулиці Новака, біля якої розташовувалася також засолочна база капусти. Нині колишні працівники згадують, що коли на ту базу завозили капусту, навкруги стояв такий нестерпний сморід, що неможливо було працювати. Деякою мірою ця капуста також була причиною рішення звести для Закарпатгазу нове адміністративне приміщення. Його добудували у 1978 році – з тих пір Закарпатгаз і працює в ньому.
Колись позаду адмінбудівлі розташовувалися просторі майстерні. Бо це нині інженери Закарпатгазу використовують готові деталі, а раніше усі деталі для ремонту виготовлялися вручну кустарним способом, оскільки вони були великим дефіцитом. Майстри, котрі вдосконалювали деталі для газових мереж, називалися раціоналізаторами – їхні пропозиції були в ті роки важливими для показників роботи підприємства. Роботи ж у майстрів та інженерів було багато, бо саме з середини 1970-х почалася активна фаза газифікації області, коли чи не кожного року територією краю прокладали по 300 кілометрів газопроводів.
Перший керівник Закарпатгазу Іван Кіщак згадує, що газифікація Закарпаття могла проходити набагато швидше, якби на ці роботи з центрального бюджету виділяли більше коштів, а Державний плановий комітет УРСР легше видавав дозволи. Для того, щоб виходити ці дозволи і підвести природний газ у якийсь населений пункт, керівництву Закарпатгазу не раз доводилося залучати і голів райвиконкомів, і керівників колгоспів, їздити до Києва, ходити владними кабінетами. Тож зрештою знадобилися роки, аби природний газ поступово, місто за містом, село за селом розповсюджувався Закарпаттям.
Однак, були і такі населені пункти, куди природний газ не могли підвести дуже довго. Так, газ уже був у Міжгір’ї, однак до Воловця газопровід не бралася «тягнути» жодна будівельна організація – надто складні очікувалися земляні роботи. Лише будівництво магістрального газопроводу зрушило це питання з місця, і проєкт врешті зробили так, аби своє відгалуження отримав й Воловець.
Ще гіршою була ситуація з Хустським та Тячівським районами, адже там магістральні мережі не проходили. Довелося будувати гілку аж із Міжгір’я, заразом Закарпатгаз допоміг Хусту звести новий хірургічний корпус лікарні та житлову багатоповерхівку. Цікаво, що в той же період у Вишкові під час буріння випадково натрапили на газ, тож смт Солотвино було повністю газифіковане своїм же блакитним паливом. Останнім із районних центрів, за словами Івана Кіщака, був газифікований Тячів. А от до Рахова, як не підступалися, нічого вдіяти не могли.
«Ми шукали виходи із ситуації весь час, але завжди плани упиралися у величезні капіталовкладення. Потім сподівалися, що Мінатоменерго, який планував звести біля Рахова свій оздоровчий комплекс, підтягне газ і до комплексу, і до міста. Але далі фундаменту справа у них не пішла, а нашими силами неможливо було цю проблему вирішити – надто складний там перехід через Карпати. Ми тричі вертольотом облітали місцевість, аби знайти оптимальні шляхи прокладання мереж, але кожного разу упевнювалися в тому, що з нашого боку – важкі природні перепони, а з боку Івано-Франківщини – дуже здалеку треба прокладати окрему газотранспортну трасу. Якщо чесно, я не думаю, що Рахів взагалі матиме колись природний газ», – поділився спогадами і припущеннями перший керівник Закарпатгазу.
У роки незалежної України газифікація населених пунктів особливо активно у нас проводилася на початку 2000-х років. У той же період почалася велика робота з обліку газу, який використовують споживачі. Поки приладів обліку у будинках і квартирах не було, користувачі, часто бувало, використовували набагато більше газу, ніж це передбачали норми. Наприклад, багато хто обігрівав квартири, використовуючи для цього газові плити. Встановлення приладів обліку газу дозволило уникнути тих значних втрат, які спостерігалися раніше. Вигіднішим і безпечнішим використання лічильників зрештою стало і для самих користувачів.
Загалом нині, через 45 років, об’єми роботи та відповідальності АТ “Закарпатгаз” не порівняти з тими, які були у 1970-х. Уявіть лишень, що нині підприємство обслуговує 276 тисяч побутових споживачів і 4,5 тисяч непобутових, забезпечуючи природним газом 382 населені пункти області. Загальна довжина розподільчих газогонів становить 7,5 тисяч кілометрів. А за те, щоб газ поступав до наших осель, і ми могли безперебійно та безпечно ним користуватися, щодня відповідають 1100 працівників.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
