Рівно рік тому в Ужгороді протестні настрої дійшли до своєї кульмінації − після розстрілів демонстрантів у Києві, в Ужгороді 19-го лютого обурені закарпатці нарешті взяли штурмом будівлю Закарпатської ОДА. Кілька місяців протестів, барикади перед ОДА, а врешті-решт неповні 10 хвилин, яких вистачило для того, аби прорватися через правоохоронців і взяти будову.
Направду якогось конкретного опору від силовиків не було, але розлючена маса людей, вже за інерцією вибила не тільки центральні, але й бічні двері, та потрощила вхід до поштового відділення на першому поверсі.
Про найгарячіші 10 хвилин закарпатського протестного руху для “Про Заходу” згадували безпосередні учасники тих подій.
Перед самим штурмом в будівлі ОДА не залишилося майже нікого. Тодішній прес-секретар обласної ради Влад Микита пояснює: приблизно за півгодини до початку штурму хтось із протестувальників попередив заступника “губернатора”, тож все керівництво обласної адміністрації спішно залишило будівлю ще до приходу колони мітингарів. “Більшість працівників встигли втекти, двері хтось зачинив із середини, поставивши всюди дерев'яні підпорки. Коли люди почали рватися всередину, я побіг до виходу, намагався ті підпорки зняти. Першим ділом усі, звісно, ринули до приймальні Олександра Ледиди, але там сиділа лише його секретарка Юля. Її покинули всі, бо охоронці “губернатора” теж повтікали. Потім працівники адміністрації ще десь два тижні боялися виходити на роботу, хоча зарплатню за весь цей час отримували”.
Колишній очільник ОДА Олександр Ледида теж погодився поділитися з “Про Заходом” своїми спогадами про день штурму. Під час телефонної розмови він розповів, що вважає той штурм будівлі ОДА лише картинкою для журналістів. “Я знав, що з Києва і Львова того дня приїхали хлопці, котрі мали на меті підбурити студентів до штурму. Вони й почали першими все трощити, навіть ті бокові двері вибили, які завжди були закриті. Для чого їх було вибивати? Ті двері війну пережили і нічого їм не було, а тепер ще й досі у фанері стоять.
Міліція тоді спротиву не чинила, вони всі вийшли, залишивши мітингувальників у будівлі. Що там далі було – не знаю. Бачив лише на відео, як вони потім на столах скакали і що в холі творилося. А результат? Результат нині бачимо на цінах. Зрозумійте, ще жодна революція ні до чого хорошого не призводила. Це моя особиста думка”.
Юрій Світлик, активіст Ужгородського Євромайдану, каже що штурм був спонтанним рішенням. “Колона рушила на площу Народну. Олександр Ледида і представники тодішньої влади закрили всі виходи, всередині стояли не то “беркутівці”, не то “грифонівці”. Люди почали на піднесенні ламати двері, посипалося скло. Тоді ще постраждав мій побратим Василь Маняк, якому защемило ногу. Всередині потім хтось кинув кілька світло-шумових гранат. Але, дякувати Богу, правоохоронці у пряму сутичку не вступили і ми їх тоді вивели з приміщення і люди зайшли в адміністрацію. Це вже фактично і була перемога революції на Закарпатті.
Серед тих, хто брав активну участь у штурмі, був і місцевий осередок щойноствореного Правого сектору. Його керівник Олександр Сачко в той день був у Києві, але до того не раз ходив у складі групи протестувальників на переговори з “губернатором”. “Мені шкода, що Ледида тоді так і не пристав на наші прохання. Він уперто повторював, що є “губернатором” і мусить дотримуватися лінії дій президента. Натомість очільник міліції Варцаба, на мою думку, повів себе досить достойно, не кинув своїх хлопців на протестувальників. За цей рік стільки всього сталося, що той штурм ОДА нині здається смішним. Мені у всій цій історії найбільше шкода вибитих дверей”.
Одним з тих “правосекторівців”, хто все ж брав безпосередню участь у штурмі ОДА, був нині командир першого батальйону ДУК Руслан Каганець. Він категорично спростовує чутки про те, що штурмом керували хлопці з Львівщини. “Для нас взяття ОДА було трохи хаотичним, хоча цей крок ми планували давно, були до цього готові. То був день після так званої “Ночі гніву”, коли в багатьох областях штурмували будівлі адміністрацій і міліції. Ми, в принципі, були готові до будь-якого розвитку подій, пам'ятаю, я навіть приніс із собою цілий рюкзак піротехніки.
Коли ми прийшли до Народної, люди почали діяти на емоціях. Хтось кинувся розбирати бруківку, хтось бив скло. Двері були зачинені зсередини, тоді хтось придумав таранити їх важкими лавицями. Коли двері піддалися, хтось увійшов всередину і вивів через живий коридор міліціонерів. Я до них йти не збирався. Мені не було про що з ними говорити, бо тоді у Києві вже гинули люди. Хтось кричав тим міліціонерам “Молодці!”, хтось – “Ганьба!”. Я не знаю, чи вийшли вони тому, що злякалися, чи, може, мали наказ не застосовувати силу проти мітингувальників.
Коли ми піднялися у кабінет Ледиди, молодь на радощах почала фотографуватися в його кріслі, вийшла на балкон, чіпляла прапори. Перед нами стояла інша мета: зберегти усе майно в цілісності, аби не було, як у інших областях, мародерства, нищення або підпалів. Ми всіх попросили вийти, виставили охорону, верхні поверхи заблокували взагалі. Все це робилося власними силами, нам не допомагали ніякі міфічні бандерівці з Львівщини. Це все потім розпустили тітушки Ратушняка, котрі хотіли показати, що ми не здатні без чиєїсь допомоги на рішучі кроки. Серед тих, хто штурмував, були наші хлопці з усього Закарпаття – може, тому вони могли здатися комусь незнайомими чи підозрілими”.
Член постмайданівсього виконкому Ужгородської міської ради Роман Сарканич під час штурму був одним і тих небагатьох, хто не ховав свого обличчя за масками і шаликами. Він каже: у випадку провалу, ніякі маски їх не врятували б, міліція і так знайшла би всіх у такому маленькому місті, як Ужгород. “Ми з друзями збиралися ввечері їхати до Києва, ніхто не планував того дня штурмувати ОДА. Під час віче на Театральній вирішували, що робити далі. Хтось пропонував йти штурмувати міліцію, хтось кликав до ОДА. Серед нас не було одного явного лідера, котрий би всіма керував. Були групи, котрі співпрацювали.
Очевидно, в міліції нас чекали, бо туди зібрали всіх міліціонерів. В ОДА ж залишили всього з десяток правоохоронців (здається, з “Грифону”), які не могли чинити спротив, бо надто вже нас в той день було багато. Але чому, зрештою, пішли саме до ОДА, пояснити не можу – це був якийсь загальний крок. Тих, хто активно вибивав двері, було не більше 20-ти. Всі інші стояли позаду. Коли ми зайшли всередину, в холі стояв дим. Хоча я так і не розібрався, від чого він з'явився. Коли Віктор Щадей вивів правоохоронців, величезна хвиля людей увійшла всередину.
Ми, звичайно, хотіли тоді застати в кабінеті “губернатора”. Але його там не було. Керівництво втекло, не попередивши рядових працівників. У приймальні сиділа дівчина-секретар. Вона була дуже перелякана, і мені дуже врізалося в пам'ять, як вона переживала за рибок в акваріумі, просила нас, аби ми не забували їх годувати.
Документів чи інших речей у кабінеті “губернатора” ми не чіпали. Приміщення було відкрите десь півгодини. Потім його закрили, зняли зі стін картини (там висіло чимало полотен наших класиків, за які ми дуже переживали), подзвонили в Художній музей, попросили, щоб за ними приїхали. Буквально за годину-дві всі полотна передали під опис працівникам музею.
Потім було вирішено створити в ОДА комендатуру. Будівлю поділили на сектори: один охороняв Правий сектор, інший – “Свобода” тощо. Того вечора всі ми боялися йти із захопленої будівлі додому. Розуміли, що міліція нас може забрати. Багато хто лишився ночувати у комендатурі, я теж. Обстановка буле дуже нервова. Але що тоді могло бути страшнішим за те, що творилося у Києві? Мабуть, вже нічого”.
Представник “Свободи” Томаш Лелекач, не брав участі у штурмі, бо захворів, але розповідає, що одразу прибув на місце події позаяк треба було слідкувати, аби будівлю зопалу не рознесли. “Постало питання про те, хто буде комендантом у будівлі, аби слідкувати за порядком та не допустити мародерства чи погрому. Обрали Віктора Щадея, когось із хлопців з Громадського Конвенту та мене. Позаяк ніхто одноосібно не хотів брати на себе таку відповідальність − вирішили, що будемо ділити обов'язки почергово.
Позаяк обговорювалася загроза можливих провокацій збоку титушок, яких, як потім виявилося, на щастя, не було. Тож ОДА забарикадували. Тоді відповідальність за частину барикад взяв на себе Правий Сектор, а частину представники “Свободи”. Ми тримали ворота біля гаражів і передню частину, Правий Сектор відповідав за лівий, протилежний бік. При розподілі обов'язків не йшлося про поділ на поверхи, ми, наприклад, взяли на себе відповідальність за збереження сесійної зали, аби там щось не поламали, розбили чи помалювали. Так само слідкували за малою залою на другому поверсі.
Також ми встановили чергування і кожні півгодини ми робили обхід по поверхам, аби перевірити чи там немає сторонніх. У першу чи другу ніч після зайняття ОДА були виявлені певні люди і вибиті двері в управління капітального будівництва. Звідти зникли документи. Також були й інші випадки, коли проводимо обхід, бачимо вибиті двері, одразу кличем інших комендантів як свідків. Дивимось дорога техніка стоїть, документи нерушені, на підлозі відкриті коробки від дорогих коньяків, а пляшок вже немає. Тобто ми припускали, що хтось ходив і шукав схованки дрібних чиновників з алкоголем і цукерками”.
Також Томаш зауважив, що попри поширену чутку про те, що Закарпатську ОДА брали міфічні галичани, він особисто їх там не бачив. Але, на його думку, хтось робив ці вкиди свідомо і найактивніше таку інформацію поширювали під час так званого ужгородського антимайдану. Як пояснює Томаш Лелекач, тоді багатьох людей вдалося звезти саме тому, що вони прийшли “боронити Закарпаття від галичан”. “Саме тому, той мітинг так швидко і розсмоктався, як тільки люди бачили, що на площі стоять такі самі закарпатці як вони, − то просто йшли геть”.
В мережі збереглося чимало фото з так званого ужгородського антимайдану, що відбувся 25-го січня. З одного боку тоді стояли протестувальники, з іншого – чимало відомих людей, котрі й нині є у політиці, а ще молодики у спортивних костюмах. Поміж цими таборами – щільний ряд міліціонерів. Тоді Олександр Ледида вирішив чи не вперше публічно виступити перед людьми й навіть запросив до слова опозицію. До мікрофона вийшли “свободівець” Олег Куцин та міський депутат Василь Гнатків.
Нині пан Василь пригадує: серед антимайданівців було чимало його колег з міської ради. “Прийшов мер Погорелов, його син Андрій, Юрій Беляков, Олександр Ковач, Богдан Андріїв, Юрій Оксьон, Тарас Румянцев – та майже вся тодішня фракція Партії Регіонів в Ужгородській міській раді спільно з однодумцями. Наприклад, прибіг туди й Ратушняк. Я питав колег для чого вони тут стоять – відповіді були різні. Одні мене гаряче переконували, що вони прийшли відстояти стабільність, що не хочуть, аби економіка сипалася. А інші просто посміхалися, мабуть, це можна було розуміти так, що вони хочуть зберегти свої методи роботи і заробітку, які їх цілком задовольняли.
Коли я виступив і повернувся до припаркованої неподалік машини, побачив, що хтось порізав мені три колеса і написав на снігу, який прикривав автомобіль, нецензурні слова. Думаю, це робота когось із тітушок. До правоохоронців я тоді не звертався, розумів, що це марно”.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, Лариса РОМАНЮК, Про Захід
Фото – Влад Микита, Ярина Денисюк
