Закарпатка родом із Маріуполя – про місто, яке пережило кривавий теракт
Після обстрілу міста, де пройшло моє дитинство і де назавжди залишилася частка моєї душі, я написала у Фейсбуці: “Мой бедный страдающий Мариуполь. Болит за тебя душа. Звонила брату, он, как всегда, хочет казаться молодцом, но чувствую, что напряжен до крайности. Говорит, что страшно раздражают российские телепрограммы, которые льют яд в головы мариупольцев. Очень удивляется, почему не перекрыты эти лживые каналы и кто вообще за это должен отвечать? Тот же вопрос задаю и чиновникам, и новосозданному Министерству информации. Кто за это отвечает?” Зізнаюся, у той час я була у відчаї. Здавалося, що незабаром підковані чоботи російських солдатів та їхніх поплічників-бандитів будуть крокувати вулицями міста, де так багато тепла й квітів, і почнеться той самий жах, який триває на окупованих “братами” територіях.
Як формувався нинішній Маріуполь
Мабуть, потрібно трохи розповісти про Маріуполь, який довгий час називався Ждановом – на честь сталінського соратника. Це було робітниче місто, таким воно залишається й нині, хоч справи на підприємствах сьогодні не дуже добрі. Окрім відомих “Азовсталя” й “Ілліча” працюють ще декілька менших, переважно сталелитейних заводів. У 60-ті роки минулого століття на підприємствах бракувало робочих рук, тож до міста стали звозити ув'язнених, так званих “хіміків”, які відбували покарання за не дуже тяжкі злочини. “Відмотавши” свій термін, більшість цих людей залишилися в гарному сонячному місті.
А Маріуполь почав змінюватися: з'явилися любительські радіостанції, які цілими днями транслювали “блатні” пісні, інші зразки тюремного фольклору. Справжньою бідою стали алкоголізм, п'яні бійки, поножовщина. Я так детально про це розповідаю, аби було зрозуміло, звідки що пішло. Мого батька, відповідального секретаря газети “Ждановский портовик”, неодноразово запрошували на наради в правоохоронні органи, й він стурбовано повідомляв нам, що кримінальна ситуація в місті дедалі погіршується.
Минуло чимало часу, але ніщо не зникає безслідно. “Блатна” романтика проникла у свідомість певної частини маріупольців і змінила її. Невігластво, бездуховність, небажання щось змінити в житті зробили свою чорну справу: чимала частина населення набула рис маргінальності. На жаль, це торкнулося й моїх однокласників, звичайних, начебто, хлопців. П'ятеро з них загинули від алкоголізму, а більшість із тих, хто залишився, голосували за ДНР. Особисто для мене це рівноцінні речі.
“Не будут они хозяйничать в моем доме!”
Коли почалася відверта агресія російських найманців і навколо Маріуполя розгорнулися воєнні маневри, першою моєю турботою була сім'я брата Сергія. Ми розмовляли з ним неодноразово, і я помітила, що він обходить цю тему, неначе відгороджується, не хоче чути. Розуміла, що це – один із засобів захисту від неприємних думок. Одного разу навіть накричав на мене, мовляв, що ви всі дзвоните й “накаляете обстановку”. Але потім сам обізвався, дуже занепокоєний. Щоразу я пропонувала йому з дружиною приїхати до мене, перечекати, у нас, мовляв, спокійніше. Але вони відмовлялися. “А если придут русские, что будешь делать?” – питаю. “Отниму у кого-нибудь из них автомат и буду стрелять. Не будут они хозяйничать в моем доме!” – таку відповідь отримала. І я, можливо, вперше в житті відчула гордість за свого брата – грубіяна, любителя випити, вжити нецензурне слівце, похизуватися. У нього знайшлося стільки мудрості, аби включити розум і не піддатися ворожій пропаганді.
У декого “каша в голові” залишилася
Проте прозріння відбулося не у всіх, маю на увазі моїх маріупольських друзів і знайомих. Коли в Інтернеті з'явилося повідомлення про обстріл у східній частині міста, спершу, звісно, зателефонувала брату й переконалася, що з ними все в порядку. А потім згадала про колишнього однокласника, який мешкав на околиці, й набрала його. Телефон не відповідав, тож почала обдзвонювати всіх, кого могла. А потім об'явився і Толя – живий-здоровий. Коли зайшла мова про тих, хто це вчинив, я, звісно ж, назвала проросійські сили. І тут почула несподіване: “А почему ты уверена, что это с той стороны? Вон в Интернете свидетели пишут, что это украинские военные делают провокацию, чтобы обвинить россиян”. Чесно скажу, я розгубилася, втратила здатність щось доводити. Тільки запитала, звідки в них така каша в голові. Охопило гнітюче відчуття безпорадності, неможливості довести, переконати тих, хто не хоче знати правду, кому саме так зручніше. Дружина Анатолія, як я згадала, велика прихильниця Путіна, тож вони до кінця будуть триматися за своє бачення всіх цих подій. І якщо, упаси Господь, російські війська прийдуть на їхню вулицю або снаряд влучить в їхнє вікно, все одно для них це будуть українські солдати.
Ще один мій однокласник, офіцер у відставці, який живе під Одесою, що називається, “на повному серйозі” переконував мене, що на боці українських військових воюють американці. “Якби ж то, – спересердя кричу йому, – я б дуже хотіла, щоб американці допомогли нам! Але вони надто боягузливі”. Він просто закляк: мабуть, для колишнього радянського офіцера більшої крамоли не може й бути. До речі, цього літа ми збиралися відзначити річницю закінчення школи. Я не поїду, навіть якщо матиму змогу. Просто не знаю, як і про що говорити з людьми, котрі прагнули встановити в своєму місті бандитську владу якоїсь там ДНР.
Патріотів у місті побільшало
І все ж таки… В телесюжеті, знятому на вулицях Маріуполя, одна жіночка висловила таку думку: вчинивши цей злочин, Путін хотів помститися мешканцям міста за те, що вони відмовилися підкоритися маріонетковій владі ДНР, а залишилися з Україною. Очевидно, що патріотів тут помітно побільшало. І це вселяє оптимізм.
Повертаючись до початку цієї статті, хочу ще раз запитати нашу владу: чому в Маріуполі, в інших звільнених містах і селищах надалі триває отруєння людей російською пропагандою? Де адекватна програма протидії путінській брехні? Час спливає, і якщо ми не хочемо втратити підтримку тих людей на сході, котрі сьогодні відчули себе українцями, маємо покласти край нелюдській, безсовісній, абсолютно аморальній московській пропаганді!
Людмила Ортутай, Закарпатська правда
