Втрачений Ужгород: будинок півце-учительської чоловічої семінарії

Ужгородська греко-католицька півце-учительська чоловіча семінарія працювала у місті протягом 151-го року. Це був начальний заклад з багатою історією і багатими духовними традиціями, який підготував для нашого краю велику кількість грамотних учителів. Нині ми розкажемо про будівлю, у якій з 1884 року працювала семінарія, – красивий двоповерховий будинок на схилі Замкової гори, де сьогодні навчаються студенти юридичного факультету УжНУ.

Колись вулиця, що вела від замку до початку нинішньої вулиці Ольбрахта, називалася Баршоньовою, від угорського слова “bársony”, що означає оксамит. Чому саме так називали цю маленьку живописну вуличку – нам не відомо, але з різних історичних джерел знаємо, що саме в ті часи, коли ця місцевість була “баршоньовою”, навпроти ужгородського замку зеленів красивий сад, який належав відомому педагогу, капітульному вікарію др. Івану Чурговичу.

Іван Чургович був не лише багаторічним директором ужгородської гімназії, а й одночасно, з 1839-го по 1861-ий роки, керував учительською семінарією. Саме він у 1839-му році добився отримання власної печатки семінарії. На ній був зображений угорський герб, який з двох боків “захищали” з оголеними мечами в лапах два леви. А знизу підпис: “Sigillum gr. cath. Scholae Praeparand. Ungvariensis. 1841”. По смерті поважного вікарія саме його сад, очевидно, залишений єпархії, і обрали в якості місця, найбільш підходящого для зведення окремої будівлі семінарії. Цікаво, що на час будівництва у 1883 році, навчальний заклад існував уже 90 років, і за цей час змінив дуже багато приміщень.

Проект нової будівлі розробив інший відомий діяч греко-католицької єпархії – канонік Іван Мондок (у “Втраченому Ужгороді” ми вже згадували про нього, як про дідуся мера Ужгорода і губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара). Професори та семінаристи увійшли до новозбудованого приміщення у 1884-му році, хоча ще у пресі за 1886-ий йшлося про те, учитель о.Віктор Камінський подарував 3000 гульденів на завершення препарандії (учительську семінарію часто називали також препарандією або предуготовнею, маючи на увазі, що там готують хлопців, котрі, аби стати вчителями мусять потім ще пройти курс практики у так званій “упражнительній школі”).

Якраз у 1883-му із семінарії на пенсію вийшов багаторічний директор Михайло Лихварчик, тож першим керівником закладу в новому приміщенні вважається Юлій Дрогобецький. Він керував учительською семінарією недовго – всього 5 років, але встиг зробити багато, зокрема, завершити облаштування будівлі, налагодити у ній навчальний процес, а ще відкрити на другому поверсі каплицю, яку у грудні 1887-го року освятив єпископський вікарій Віктор Гебей. Далі зовсім короткий час семінарією керував Андрій Репай, його ж наступником у серпні 1892-го року став Віктор Камінський. Про нього ми вже також згадували у “Втраченому Ужгороді”, розповідаючи історію життя його сина – журналіста і політика Йосипа Камінського. Саме на авторитеті свого батька, якого знали і поважали у всьому краї, Йосип Камінський великою мірою і зумів дістатися власних політичних висот.

Віктор Камінський керував семінарією аж до літа 1917-го. Того ж року, повертаючись восени з богослужіння через залізничний міст, він підслизнувся на дерев'яному покритті тротуару і впав. Забився так сильно, що потім довго хворів, почав сліпнути і вже не міг ані працювати, ані займатися душпастирством. На зміну ж йому в учительську чоловічу семінарію прийшов 43-річний священик Августин Волошин, котрий до того вже 10 років викладав у навчальному закладі і добре знав усі його традиції і справи. Семінарія потрапила під керівництво Волошина у складний період. Під час Першої світової війни її будівлю зайняли військові, котрі не були з нею особливо акуратними. Пізніше у щорічних звітах діяльності семінарії Августин Волошин писав, що війська спричинили будівлі багато шкоди. Можливо, саме вони були винуватцями великої пожежі, яка спалахнула 3 грудня 1918 року, пошкодивши навчальні приміщення на першому поверсі. Ремонти класів у важкі післявоєнні роки теж лягли на плечі Волошина, причому у тих же звітах за 20-ті роки минулого століття директор зазначав, що відшкодування від держави чи військових за нанесену шкоду семінарія так і не отримала.

Про діяльність семінарії у чехословацькі часи, завдяки все тим же щорічним звітам, є досить багато інформації. Так, перший звіт за 1921-1922-ті, написаний Августином Волошиним, характеризує навчальний рік, як спокійний, хоча відзначаються й післявоєнні залишки “револуціонного одичанія нравов”, які потребували від професорів чимало терпіння й уваги. Учнів стало більше (75 проти 57 попереднього навчального року), однак матеріально утримувати семінарію було важко, оскільки плата за навчання не дозволяла перекрити всі витрати закладу. У 1921-1922 роках семінарія складалася з класів предуготовні та “упражнительної школи”, тобто практики, а також інтернату для учнів. Не всі вони могли платити за користування інтернатом, що робило фінансове становище семінарії ще важчим. Якби не підтримка Міністерства шкіл та греко-католицької єпархії, цей навчальний заклад просто не міг би існувати. Однак і держава, і церква тоді розуміли, що Підкарпатській Русі вкрай потрібні молоді вчителі, тому готові були всіляко підтримувати семінарію.

Цікаво, що вже на початку 20-х років, коли в семінарії навчалися всього 75 учнів, будівлю навпроти ужгородського замку називали затісною для навчання. Семінарія займала усі приміщення, крім однієї кімнатки, яку забрало військо (там працювала канцелярія радіотелеграфічної станції). На першому поверсі розміщувалися навчальні і адміністративні кабінети, а ще бібліотека. На другому був інтернат, де жили учні, а також капличка, де вони молилися. У звітах Волошин скаржився на те, що задня стіна будівлі, “позераюча на загороду” (у ті часи позаду семінарії на двох дворах-терасах був город і господарські приміщення з гаражами, які зайняли військові), є дуже пошкодженою і “грозить розвалом”. Скоріше за все, її не привели до ладу ще з часів пожежі, адже на той період будівля не була старою, тож не могла руйнуватися сама. На жаль, ми не знаємо, коли саме Волошину вдалося добитися капітального ремонту будинку семінарії, але сталося це точно вже після другої половини 20-х років.

Майже усі учні семінарії проживали тут таки в інтернаті. У 1921-22 роках таких було 52, причому 5-ро учительських сиріт та 7-ро синів бідних селян за проживання не платили. Розклад дня у семінаристів був насиченим. Прокидалися вони о 5-ій годині ранку, милися, одягалися і йшли до каплиці. Після вранішньої молитви слідував сніданок (молоко (двічі на тиждень з кавою), або “кминкова поливка”), з 8-ї до 13-ї тривали заняття у класах, після чого учні йшли на обід. Обіднє меню складалося з 2-3 страв, чотири рази на тиждень ці страви були з м'ясом, або “печениною”. Після обіду, з 14-ї до 15-ї семінаристи могли відпочити, а з 15.00 у них знову починалися заняття, які тривали до 17.00. О 19-ій семінаристи йшли на вечерю, яка складалася з 2-х страв (двічі на тиждень м'ясних). А з 20-ї мали вільну годину, під час якої мусили відвідати каплицю, а, помолившись на ніч, вкластися спати. Навіть у неділю та свята хлопцям-семінаристам не дозволяли довго відпочивати. Їх будили о 6.00, вели на богослужіння, далі – на екскурсії та прогулянки, а ще дозволяли займатися у самоосвітніх гуртках.

Таке непросте молоде життя хлопці мали з початку вересня і аж до кінця червня. Вакації (канікули) у семінаристів тривали під час Різдва та Великодня, але практично щозими, коли у навчальних закладах міста починали ширитися інфекційні хвороби, їх також відпускали додому на карантин. Цікаво, що на початку століття застуду, або як тоді казали, інфлуенцу в Ужгороді називали “московським насморком”. Аби уникнути розповсюдження застуди, хлопців могли відправити додому на цілий місяць.

Ще одним обов'язком семінаристів у вільний від навчання час, була допомога на городах та полі. Препарандія мала невеликий город біля своєї будівлі та великий – на околиці міста. Продукти з того городу мали йти на харчування учнів, залишки, очевидно, продавали. Оскільки навчальний заклад не мав можливості обробляти такі великі площі, до спільного користування землею залучили військових. Робітнича сотня військових на початку 20-х обробляла городи так взірцево, що у звітах постійно згадували про великі урожаї картоплі, кукурудзи, ярої пшениці, а плоди кормової ріпи одного року були такими великими, що один міг важити 8-9 кілограмів. Крім городів, до слова, мала семінарія і трохи живності (коней, корів, свиней), і навіть невеличке бджолярське господарство. За усім цим наглядав спеціально найнятий працівник, який мав на полі невеличкий будиночок.

Пізніше у семінарії склалася традиція, за якою город позаду будівлі навчального закладу доглядали виключно учні. Там, до слова, планували закласти перший у Підкарпатській Русі ботанічний сад, у якому росли би 250 видів рослин. Під наглядом вчителів хлопці пробували вирощувати льон, привезений з Риги, висівали гречку, в якості живої загорожі засадили периметр 1200 саджанцями шовковиці, сподіваючись у майбутньому вигодовувати листям цього дерева гусінь шовкопрядів.

Цікаво, що навчання у семінарії проводилося за підручниками, складеними місцевими педагогами-церковниками. Після створення чехословацької Підкарпатської Русі угорську мову почали вивчати у закладі лише факультативно, для тих, хто бажав колись працювати у школах з угорською мовою викладання. Майже всі інші предмети читалися “руською”, а оскільки підручників таких просто не існувало, викладачам довелося писати їх самим. Той таки Августин Волошин, до прикладу, написав один підручник з фізики і два – з педагогіки. Але це було пізніше, а на початку 20-х професори читали лекції, а семінаристи мусили їх нотувати, аби мати змогу вивчити предмет.

Ну і до співів, бо ж недарма семінарія називалася півце-учительською. Вмінню гарно співати у навчальному закладі приділяли багато уваги. Вчитель повинен був могти не лише організувати у школі навчальний процес, а й керувати народним хором. На заняттях з музики і позашкільному диригентському гуртку хлопці розучували як народні, так і церковні пісні. Час від часу хор семінарії давав концерти і виступав на різних урочистостях, і завжди відзначалося, що майбутні вчителі співають дуже й дуже достойно. У 1925 році хор семінаристів навіть виграв перше місце на співацькому конкурсі, в якому брали участь усі хори Підкарпатської Русі.

З кожним роком бажаючих навчатися у престижній учительській семінарії ставало все більше. У 1924-му до навчального закладу вступили вже 120 учнів, у 1930-му – 165, а у 1936-му – 170. Для того, аби відібрати здібніших учнів, проводився конкурс. Приймали до семінарії хлопців, старших 15-ти років, здорових, таких, які закінчили 4 класи школи і добре склали вступні іспити. Причому учні могли й не бути греко-католиками, але тоді мали платити за навчання і проживання в інтернаті трохи більше. Кожен учень, котрого прийняли на навчання і котрий мав проживати в інтернаті, мусив принести з собою кілька обов'язкових речей. З одягу це мав буті літній та зимній комплект, дві пари взуття, верхній одяг. Для інтернату – “солможак”, тобто набитий соломою мішок в якості матраца, перину або “паплан” і два покривала. З білизни – “6 сорочок, 6 ґать, 6 пар фрусекл и два ручники”, тобто сорочки, штани, шкарпетки і рушники. На одязі потрібно було написати або вишити своє ім'я і номер у гардеробі. Крім того, до інтернату обов'язково слід було принести власні столові прибори: ложку, виделку, ніж і стакан.

На 145-му році діяльності семінарії в її історії знову відбулися карколомні зміни. 5 вересня 1938-го року звично розпочався навчальний рік, але вже 23 вересня навчання паралізували військові. Вони знову зайняли приміщення, цього разу це були чехословацькі вояки, які готувалися відстоювати Підкарпатську Русь. Навчання припинили до листопада, тоді ж, уже на території угорського Ужгорода, семінарію знову відкрили, назвавши Унгварським королівським греко-католицьким ліцеєм і півце-учительською семінарією. Це був дуже непростий рік для навчального закладу. Велика кількість професорів покинули Ужгород, інші – звільнилися трохи пізніше. Новому директору Ернесту Дунді довелося шукати абсолютно нових викладачів, аби не зірвати навчальний процес, адже того року учнів у семінарії було рекордно багато – 179.

Серед нового персоналу теж були імениті професори: Іван Мураній, котрий викладав руську мову, географію та історію, Стефан Гладонік, котрий навчав музиці та співу, відомий художник Бейла Ерделій, котрий був учителем геометричного та вільного малювання, креслення, Стефан Фодор (викладав географію та природопис) тощо. У 1939 році у будівлі на вулиці Учительскій, 6 (угорською – Képezde utca) навчалося майже двісті хлопців. Для них на першому поверсі оснастили 8 класів, гімнастичну залу, купальні, так звану кімнату школяра, крім того, їдальню, кухню, професорську та директорську кімнати. А на другому – продовжував діяти інтернат, а також розміщувалася каплиця, кімната для хворих, купальня та читальня, де учні могли підготуватися до уроків.. Це був період, коли в семінарії почав діяти 730-ий скаутський загін ім. Ференца Ракоці, “роверський” гурток, і всі без виключення хлопці закохалися у нову модну гру – пінг-понг.      

Невідомо з яких причин, але саме будівлю учительської семінарії одразу займали військові під час воєн або політичного загострення. Так сталося і під час Другої світової війни. Спершу вояки зайняли приміщення бібліотеки, через що у 1943-му професори не могли нею користуватися. Потім виселили з інтернату хлопців, а тоді будівлю семінарії цілком перетворили на військовий шпиталь. Семінарія ж тимчасово мусила тулитися у приміщенні унгварської мадярської королівської гімназії з руською мовою викладання, яку у 1941-му відділили від Другетової королівської гімназії. Гімназія з руською мовою викладання працювала у 40-х роках у приміщенні нинішньої ЗОШ № 4. Після обіду ж там навчалися хлопці з учительської семінарії.

Після війни семінарія на кілька років ще повернулася у свої рідні стіни, але потім була радянською владою закрита. Красиву каплицю з безцінними роботами Бокшая зруйнували (деякі з картин, що оздоблювали каплицю, уціліли, нині їх можна побачити в експозиції Закарпатського художнього музею на площі Жупанатській), навчальні ж приміщення віддали педагогічному училищу. Потім багато років там працював загальнотехнічний факультет університету, факультет романо-германської філології, військова кафедра, а вже за часів незалежної України у стіни колишньої семінарії переїхав молодий юридичний факультет УжДУ.

Саме студенти-юристи продовжують тут традиції навчання досі. Є така міська легенда, що в будівлі юрфаку ще з давніх часів стоять прекрасні дерев'яні меблі. Однак нинішній декан факультету Ярослав Лазур переконує: це просто міф. Меблі для облаштування аудиторії-залу судових засідань передали сюди лише у 1996-му з приміщення районного суду, який колись працював у будівлі на нинішній площі Петефі (нині на місці будівлі районного суду – готель “Old Continent”). Цілком можливо, що ці дуже красиві і дуже важкі меблі справді є довоєнними, однак їхнє походження нині відслідкувати неможливо.

Що ж до самої будівлі, то вона навіть через 134 роки залишається міцною і добротною. Керівництво факультету трохи непокоїть частина споруди, що виходить на вулицю Замкову (ту, що колись була Баршоньовою, а потім Учительською). Тут, на схилі гори, стіни починають просідати, тож наразі університет розглядає можливість участі у міжнародному проекті, аби отримати фінансування на укріплення стін будівлі і збереження її, як пам'ятки архітектури, для ужгороців на якомога довший час.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”