Втрачений Ужгород: історія будинку лікарів Бращайків

На набережній Незалежності Ужгорода є один красивий маєток з боковою "баштою", до якого колись знав дорогу кожен житель Ужгорода і прилеглих сіл. Відомим цей будинок був через те, що тут жила і приймала хворих відома сім'я лікарів – Антон та Марія Бращайки.

Про Бращайків на Закарпатті тепло згадують досі. Молоде подружжя приїхало працювати до Ужгорода після навчання у паризькій Сорбонні. Починали практику зі скромної приймальні у квартирі на тодішній вулиці Рашина (нині – Корзо), а у 1932-му придбали великий будинок на тодішній набережній Рошковича, 20 (нині – набережна Незалежності, 13).

В архіві ужгородського БТІ досі зберігається переклад договору купівлі-продажу цього маєтку Бращайкам. З нього можна дізнатися, що збудований маєток був у 1922 році, а станом на лютий 1932 року належав ужгородському торговцю Жигмонду Борошу. "Жигмонт Борош, торговець в Ужгороді, набережна Рошковича, 20, продав будинок при місній дорозі др. Антіну Бращайко наполовину з др. Марією Бращайко, вул. Рашина, 7", – йдеться у договорі, а ще зазначена вартість будинку – 175.000 корун чеських.

Марія та Антон Бращайки в Ужгороді

Жигмонд Борош був, очевидно, успішним торговцем. Йому на початку століття належав великий магазин на Маломостецькій вулиці (нині – вулиця Волошина) у будівлі "Білого корабля", де торгували, судячи з тогочасної реклами у журналах, "модними" речами, одягом та дитячими іграшками. Його родині належав ще один дім в Ужгороді – на вулиці Собранецькій. Історія цього дому та його власників несподівано виявилася такою цікавою, що її варто розповісти окремо. Поки ж повернімося до маєтку на набережній.

Нині нащадки Бращайків не знають, хто володів цим домом до 1932 року, однак пам'ятають з розповідей Марії Бращайко, що архітектором його був чех Новак, котрий, начебто, спроектував і збудував маєток для себе та своєї родини. У 20-х роках минулого століття у Кошице справді починав успішну кар'єру молодий архітектор Алоїз Новак, однак знайти даних про те, що він проектував будинки в Ужгороді чи деякий час жив тут, нам не вдалося.

Отже, у 1932 році молоде подружжя Антон та Марія Бращайків купують на набережній маєток. Як пригадує розповіді мами нині їхня молодша донька Зореслава Шкіряк-Нижник (до речі, доктор медичних наук, професор), будинок був нежилий, тож облаштовувати його та подвір'я починали вже самі лікарі. Потрапити у двір маєтку можна було з двох боків: нинішніх набережної Незалежності та вулиці Небесної Сотні (колишньої Уральської). З боку набережної будинок від вулиці відділяв палісадник та низенький паркан з ворітьми, на яких красувалася монограма. Її, до слова, можна побачити там і нині: букви "М" – Марія, "А" – Антон та велика кирилична "Б" – Бращайки. Щоправда, нині з двох боків видно і монограми нового власника будівлі, про якого розкажемо згодом.

1938-го року в дружній сім'ї Бращайків, де вже підростали дві донечки Тамара і Зореслава, сталося горе – від серцевого нападу раптово помер 41-річний голова родини Антон Бращайко. Цей терапевт, який також завідував в Ужгороді так званою Касою хворих (вид лікувального закладу на принципі страхової медицини), всього за кілька років практики у місті став таким відомим, що його поховання перетворилося на масову ходу. Марія Бращайко, залишившись із двома малими дітьми на руках і постійною чергою хворих, вирішила не покидати Ужгород, хоча ще якихось десять років до цього дуже не хотіла сюди переїжджати.

Марія Бращайко на могилі свого чоловіка

Тепер на будинку на набережній висіла емальована табличка "доктор Марія Бращайко, дитячий лікар", і до нього щодня тягнулися десятки батьків із хворими дітьми. Бабуся автора цієї статті теж розповідала, що бувала на прийомі у "Бращайкулі". Її мама несла до відомої лікарки новонароджену молодшу доньку, смертельно хвору, як потім виявилося, на тиф. А бабуся, тоді ще сама маленька дівчинка, у подяку лікарці несла курку, бо грошей за огляд сестрички вони не мали. Приблизно так само до будинку на набережній приходили щодня люди. Марія Бращайко приймала усіх: і багатих, і бідних, грошей за прийом ніколи не вимагала. Пацієнти потрапляли у дім із того ж входу, що і його мешканці. Лише якщо хворих привозили на візках, їх запускали із заднього входу, бо там був облаштований зручний підйом на веранду. З тієї веранди, завжди прикрашеної квітами, люди потрапляли у так звану "чекарню", тобто приміщення з лавицями, де пацієнти чекали своєї черги. Звідти двері вели до приймальні Марії Бращайко. Нині її донка Зореслава Антонівна пригадує, що все у цих приміщеннях було обкладене кахлями і лінолеумом, аби можна було підтримувати ідеальну чистоту.

Будинок Бращайків у радянські часи

Там же, на першому поверсі, знаходилася і особиста кімната відомої лікарки, в якій вона прожила до кінця життя. Окрім цих приміщень, на першому поверсі розташовувалася також простора їдальня, яку називали "денна кімната", де за великим круглим столом збиралася вся родина. Причому за традицією обідати усі сідали лише тоді, коли Марія Бращайко закінчувала прийом хворих – о 14.00. Цікаво, що приватну практику лікар проводила навіть у радянські часи. Такий привілей, офіційний дозвіл на прийом хворих,  на Закарпатті мала лише вона і відомий хірург Олександр Фединець. 

Нині в Ужгороді проживає онук Марії Григорівни – Антон Шкіряк. Саме він люб'язно погодився показати світлини з родинними фотографіями і розповісти, як жилося у маєтку Бращайків на набережній. "Ми всі дуже любили той будинок, особливо він був важливим для бабусі, котра важко переживала смерть дідуся, ніколи вдруге не вийшла заміж, хоча була ще молодою жінкою. Бабусин будинок був вишуканим: старовинні та виготовлені на замовлення з дорогого дерева меблі, антикваріат, багато картин майстрів живопису на стінах. Всього там було, якщо не помиляюся, 10 кімнат. У напівпідвальному приміщенні розташовувалася велика кухня, три комори (для зберігання яблук на зиму, для звичайних продуктів і для одежі), пральня, кочегарка і навіть бомбосховище із захищеним виходом на вулицю в разі надзвичайних подій. З господарством мамі допомагала її рідна сестра Ірина, яку ми називали Цюндіка, та одна старшого віку служниця.

Між першим і другим поверхом у нас знаходилася так звана гуцульська кімната, яку бабуся обладнала дерев'яними, майстерно виготовленими з бука і черешні різьбленими меблями (про цю кімнату згадувала і донка Марії Бращайко Зореслава Антонівна, котра розповіла, що меблі для гуцульської кімнати її мама замовляла приблизно у 1935-му на рідній Івано-Франківщині у тамтешніх майстрів. Були там стіл, стільці, лави, скриня, диван, мисник (буфет), світильники, годинник, а також багато вишитих речей. Гуцульську кімнату Зореслава Антонівна перевезла до своєї квартири у Київ, зберігаючи її як пам'ять про маму та її коріння).

На другому поверсі розташовувалося кілька житлових кімнат, де проживали батьки, сім'я маминої сестри Тамари, бабусина сестра Цюндіка. Також на другому поверсі знаходився блок із трьох кімнат з розсувними скляними дверима для прийому гостей. Це був музичний салон із кімнатним роялем, велика гостьова вітальня-їдальня і салон-бар. Крім того, на другому поверсі були два балкони і зимовий сад з квітами і фонтанчиком.

На жаль, з роками будинок, колись повний людей, опустів. У 1975-му померла бабуся, ще до того її сестра Цюндіка виїхала до Канади, мої батьки працювали спершу у Міжгір'ї, а потім у Києві, далі у 1996-му померла старша донька Бращайків Тамара. Деякий час у будинку проживав син Тамари, мій двоюрідний брат Норберт Чікош із сім'єю, далі й він виїхав. Довгий час будинок пустував, а потім там знову оселився я, фактично будучи його останнім з родини мешканцем до 2001 року. Саме тоді фамільний маєток, який починав руйнуватися,  вирішили продати", – розповів онук Бращайків Антон Шкіряк.

Маєток Бращайків мав багато цікавинок: лікарські кабінети, гуцульську кімнату, зимовий сад з фонтаном, бомбосховище і навіть кухонний ліфт, яким на верхні поверхи подавалася з кухні їжа. Однак багато хто з ужгородців пригадує іншу особливість цього будинку – басейн з фігурками тварин і казковий мініатюрний замок з каменю, який прикрашав задній двір вілли.

Донька Бращайків Зореслава Антонівна пригадує, що усю цю красу мама замовила зробити у задньому дворі для двох своїх маленьких донечок. Зокрема, замок побудували спеціально для того, аби дівчатам було де гратися у принцес. У басейні влітку купалася малеча: спочатку діти, а потім і онуки Бращайків. Найцікавішою у басейні була бетонна фігурка крокодила, з пащі якого у басейн лилася вода. На жаль, Зореслава Антонівна не знає, хто зробив на замовлення Марії Бращайко цю красу, тож імена майстрів, вочевидь, так і залишаться таємницею. Нині цих фігурок у дворі вже немає, вони були зруйновані старістю, а остаточно зникли внаслідок робіт з розширення басейну.

Власне, крім цих втрачених елементів, ніщо в цьому будинку не заслуговує на те, аби іменуватися втраченим Ужгородом. Однак саме як будинок Бращайків він таки втрачений, бо у 2001 році став власністю громадянина Росії Василя Симчери – вихідця із Закарпаття, віце-президента Російської академії економічних наук. На жаль, зв'язатися з нинішнім власником будинку нам не вдалося. Судячи з того, що ворота будинку повністю заплели рослини, а вікна щільно закриті старими жалюзі, там давно ніхто не проживає. Про нового власника свідчить лише поява нових монограм на воротах маєтку. Біля монограми, в якій зашифровані імена Марії та Антона Бращайків, тепер по боках видно ще латинські букви "VS", очевидно, Василь Симчера, та "NS" – Ніна Симчера, його дружина.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"