Величезну покинуту будівлю млина біля колишнього кафе “Молочарня” в історичному центрі Ужгорода пам'ятає багато хто з ужгородців. Однак спогади ці, переважно, якісь розмиті: так, мовляв, стояла там якась “коробка” без вікон, ніхто на неї уваги не звертав. А дарма, бо ця будівля була дуже старою і цілком мала право називатися пам'яткою промислової культури Ужгорода.
У книзі “Нариси історії Закарпаття”, яку у співавторстві уклав історик Іван Гранчак, написано, що млин звели 1796-го року багаті купці. Інший науковець Йосип Кобаль вважає, що млин на сучасній Жупанатській площі стояв ще за часів Другетів, але у ХІХ-му столітті його перебудували. Працював млин на енергії води, яку брав з Малого Ужа, – каналу, що протікав через місто сучасними вулицями Підградською та Фединця. Петро Сова писав, що на древньому каналі, спорудженому ще за Другетів, працювало кілька підприємств, що належали місту: лісопилка, валяльня та млин. Останній казна продала приватним особам у 1900-му році.
На той час, до слова, млин вже кілька років як почав використовувати парову енергію. За інформацією Йосипа Кобаля, сталося це влітку 1891-го року, а згодом саме на ужгородському млині вперше почали виробляти й використовувати у своїй роботі електричний струм. Станом на початок ХХ-го століття цей млин був найбільшим борошняним підприємством на території краю, а також вважався ще й найкраще оснащеним технікою.
У “Нарисах історії Закарпаття” значиться, що на той час на підприємстві працювали 64 робітники. Млин був обладнаний паровими машинами загальною потужністю 380 кінських сіл. Саме вони обертали вісім великих жорен, котрі щороку переробляли 115 тисяч центнерів зерна загалом на 2 млн. 70 тис. крон.
Підприємство це було таким потужним і значимим, що вулицю, на якій стояв млин, офіційно так і називали – Млинською. Тягнулася вона частиною сучасної вулиці Довженка, через Поштову площу і наверх Жупанатським пагорбом аж до сучасної 4-ї школи. Однак при цьому саму будівлю млина рідко можна побачити на старих світлинах і поштових листівках. Мабуть, тодішні жителі Ужгорода теж не вбачали нічого цікавого чи гарного у простій, з архітектурної точки зору, квадратній промисловій будівлі.
Краєзнавець Юрій Туряниця добре пам'ятає старий млин у 50-60-х роках. Каже: зовні здавалося, що будівля чотириповерхова, однак всередині було лише одне старезне дерев'яне перекриття, яке ділило приміщення на два поверхи. “Вантажівки з зерном під'їжджали до млина з торця – з боку лінгвістичної гімназії. Зерно розвантажували вручну, а потім за допомогою електричного підіймального механізму – талі – піднімали мішки на другий поверх. Там зерно висипали у великі мукомельні ємності, знизу ж отримували вже борошно. Пригадую, у ті роки з борошном було туго, тому ми іноді приходили до своїх знайомих, працівників того млину, і вимінювали мішок на пляшку горілки. З тих поїздок на підприємство я і знаю, як млин виглядав зсередини”, – ділиться спогадами Юрій Васильович.
Він також розповів, що млин закрили у 1972-му році, як непотрібний. Разом з цим зупинилися ще два ужгородських млини: на вулицях Мукачівській і Станційній. А все тому, що в ті роки у Розівці відкрився потужний аграрно-промисловий комплекс з пшеничним млином та елеваторами для зберігання зерна. Нині він є філією ТзОВ “Зерно-переробна компанія “ЮМАС”, на сайті якого значиться, що млин у Розівці має застаріле обладнання, встановлене у 1960-1980-х роках минулого століття, однак потужності має великі, здатен переробити 500 тон зерна на добу (працюють 2 лінії переробки зерна по 250 тон). Зрозуміло, що старенький ужгородський млин не міг конкурувати з таким промисловим гігантом, тому став нерентабельним.
Саме застарілістю млина пояснює зупинення його роботи Іван Петрович Машков, котрий з 1969-го по 1976-й роки був першим заступником голови Ужгородського міськвиконкому. “Сама будівля млина була на той час вже дуже слабкою. Я зараз не скажу вам точно, куди після закриття підприємства поділося все, що знаходилося всередині, та, скоріше за все, старе обладнання просто здали на металолом, адже нічого цінного там не було. Спочатку ми думали зробити у приміщенні млина виставкову залу – показати товари народного вжитку, виготовлені саме на Закарпатті. Однак фахівці, котрих відправили перевірити будівлю, нас не порадували, сказали, що фундамент там дуже слабкий, а укріпити його коштуватиме великих грошей, яких на той час не було.
Ми сподівалися, що згодом, можливо, кошти знайдуться, тому зносити старий млин не стали. Потім у міськвиконкомі теж казали: стоїть там, нікому не заважає, то нехай стоїть. Парканом його обнесли, щоб дітвора не лазила – так і простояв він майже 30 років. А потім ділянку під колишнім млином продали”, – розповів Іван Петрович.
Будівля під Жупанатським пагорбом справді стояла пусткою 30 років. Діти там все ж гралися, певно, дорослі теж ходили, бо поступово приміщення залишилося без вікон, дверей, перекриття і навіть частини даху. Світлин того періоду редакції “Про Заходу” знайти не вдалося, тож якщо читачі мають такі у своєму архіві – будемо раді долучити їх до публікації.
Так само немає точної дати знесення залишків млина. Знаємо, що сталося це на самому початку 2000-х, а вже у 2004 році на його місці почали зведення житлово-офісної будівлі, в якій нині знаходиться філія “Укрексімбанку”. Нова будівля отримала перший номер на площі Жупанатській. Коли її зводили, на місці млину розкопали величезний котлован для облаштування підземного паркінгу. Там робітники і наштовхнулися на старі труби, в які колись затягнули Малий Уж, та залишки конструкцій колишнього млина, котрий через 30 років запустіння зник так само, як колись і сам Малий Уж.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
