Закарпатський обласний краєзнавчий музей, розташований в ужгородському замку, цієї п'ятниці святкуватиме своє 70-річчя. У його експозиціях і фондах знаходиться дуже багато унікальних речей, кожна з яких має цікаву історію. “Про Захід” відібрав кілька експонатів, що вражають долею: десь старовинною, десь містичною, а десь духовною. Таким чином, гуляючи наступного разу кімнатами ужгородського замку, ви знатимете про ці експонати трохи більше за інших.
Одинокий тунець 33-мільйонного віку
У відділі природи, просто при вході, розташована велика кам'яна брила, розтрощена на кілька шматків. На ній чітко видно відбиток великої рибини. Це не найстаріший експонат Закарпатського краєзнавчого музею (є ще відбитки доісторичних молюсків), однак справді унікальний. Річ у тім, що залишила цей відбиток рибина, яку не знаходили більше ніде у світі. Московські вчені, котрі проводили дослідження у 70-х роках, назвали її Тунцем одиноким. Те ж дослідження показало, що відбиток на камені відноситься до геологічної епохи олігоцен кайнозойської ери. А це означає, що відбитку на камені щонайменше 33,7 мільйона років!
Цікаво, що знайшли величезного тунця на узвишші гори, під час розробки кар'єру у селі Верховина-Бистра на Великоберезнянщині. На висоті 800 метрів робітники кар'єру розкололи кам'яну брилу і побачили там дуже добре збережений відбиток рибини довжиною 80 см. У кінці 60-х її перевезли до музею, описали і виклали в експозицію, як підтвердження того факту, що колись територія сучасного Закарпаття була морським дном.
Мусимо також сказати, що Тунець одинокий є не єдиною такою знахідкою. У 1984 році серед базальтових покладів Радванського кар'єру знайшли ще один відбиток рибини. Він, кажуть музейники, не такий чіткий, тож описати його важко. Однак цей експонат цікавий тим, що знайшли його саме в базальті – “продукті” виверження вулкану. Тобто, колись на тому місці вибухнув підводний вулкан, а відбиток риби розпечена магма не пошкодила лише тому, що її тіло була законсервоване в шарах осадів задовго до того.
Шабля, з якою коронували Іштвана Баторі
Повний титул Іштвана (Стефана) Баторі звучав так: Божою Ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Підліський, Інфлянський, а також князь Семигородський. Саме цій поважній історичній постаті належала коштовна шабля, яка нині є найціннішим експонатом відділу холодної зброї Закарпатського краєзнавчого музею. Працівники музею мають причини вважати, що дві однакові шаблі (одна з яких нині є у нас) у 1576 році виготовили спеціально для пишної коронації Іштвана Баторі у Кракові. Як ця зброя могла потрапила на Закарпаття – суцільна загадка, адже в ті часи ця територія не була частиною володінь польського короля й не має жодних даних про те, що він колись тут бував.
Відомо лише, що у 1881 році коштовну шаблю купив в Ужгороді у дружини Фелда Берната наш відомий історик Тиводар Легоцький. Довгий час шабля зберігалася в його музеї в Мукачеві, аж поки не була передана до Закарпатського краєзнавчого музею.
Незважаючи на таємниче походження шаблі, фахівці музейної справи не сумніваються в її оригінальності – надто вже пишно вона оздоблена. Одне лише руків'я вражає: на сріблі й позолоті вибите погруддя Іштвана Баторі, під яким видно монограму “B.S” (Баторі Стефан), а поруч – 7 перлів і рубінів, шириною 2 сантиметри кожен. Піхви шаблі теж прикрашені зображеннями: тут і Богородиця з немовлям, і грифи, що тримають герб родини Баторі. У музеї кажуть: мати в експозиції таку безцінну річ – справді престижно.
Королівське Євангеліє – таємнича книга, написана у замку Нялаб
До відзначення 70-річчя краєзнавчого музею відвідувачі зможуть побачити копію унікального експонату, який майже ніколи не виносили зі сховища – рукописного Напрестольного Євангелія, датованого 1401 роком. Оригінал книги не показують через те, що він перебуває у дуже поганому стані. Колись рукопис буквально плавав у воді – інакше й не поясниш те, що його сторінки розбухли від вологи, а літери й малюнки майже всі змилися. Прочитати текст Євангелія нині здебільшого можна лише під інфрачервоним світлом. На останній сторінці є напис: “Се тетраевангеліе исписася в Нелабском граду у Михалевой избе в лете 6909 Станиславом Граматиком многогрешным”. З нього дослідники зробили висновок, що переписував книгу, скоріше за все, місцевий монах Станіслав (місцевий, бо в рукописі використано чимало характерних діалектизмів), котрий жив на території замку Нялаб у сучасному Королеві. Звідси Євангеліє і отримало назву Королівське.
Історія його появи в музеї така: у 1951 році, при складанні каталогу старовинних книжок, протоієрей мукачівського Свято-Миколаївського жіночого монастиря на Чернечій горі о. Василь Пронін серед латинських та румунських книжок знайшов сильно пошкоджене богослужебне Євангеліє. У 1961 році цей рукопис, разом з іншими книгами та речами, отець Василь передав музею. Кажуть, будучи вже у поважному віці, духівник монастиря переживав, аби раритети не були вкрадені. Тому і привіз їх до Ужгорода.
У краєзнавчому музеї сподіваються, що незабаром їм таки вдасться домогтися державного фінансування для реставрації пам'ятки, котра, до слова, на півтора століття старіша за Пересопницьке Євангеліє, на якому дають присягу президенти України. Поки ж рукопис, що буквально розсипається у руках, можна побачити лише у вигляді копії.
Контрабас, без якого хазяїн не зміг жити
У відділі народних музичних інструментів є один незвичний саморобний контрабас, котрий має дуже сумну, майже містичну історію. Шукаючи експонати, музейники якось приїхали у Тур'ю-Бистру, де познайомилися з літнім весільним музикою. Михайло Петрович Шкріба працював у колгоспі й все життя грав на народних інструментах. Веселий дідусь зі світлими очима багато розповідав про те, як з 12 років грав на губних гармоніках, а у 16-ть змайстрував з ялини “баси” – таку собі суміш контрабасу і басоль. Струни він зробив з волячих жил, швидко навчився грати і з тих пір з інструментом своїм не розлучався. Жартував навіть, що контрабас йому миліший за дружину і коханку.
Оскільки такого роду інструменти для нашого регіону не зовсім характерні і зустрічаються лише у лемків, музейники саморобним контрабасом дуже зацікавилися. Запропонували його купити для колекції музею. Дідусь довго вагався, але потім віддав разом з кількома іншими інструментами. Домовилися, що гроші за нові експонати музей перерахує через місяць. А коли контрабас вантажили у машину, старий музика раптом…заплакав.
Коли через місяць музей перерахував гроші, виявилося, що отримати їх нікому. Місцева поштарка розповіла музейникам, що Михайло Петрович дуже тужив і марнів на очах. А тоді раптово помер.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
