Ветеран Віктор Суліма із позивним Грузин нині є успішним прикладом того, як повернути собі себе після участі у війні. Хоча він і починає кожен ранок із перегляду чату свого підрозділу, дізнаючись, чи живі ще його побратими; хоч і відвідує психіатра та приймає ліки – та все ж щодня бореться за те, аби повноцінно жити, допомагати іншим, бути корисним для суспільства і цінним для своєї сім’ї. «Про Захід» розпитав ветерана про болючі теми, роботу, хобі, а ще про способи віднайти рівновагу після повернення додому.
- Вікторе, давай почнемо з того, чому ти Грузин? Маєш грузинське коріння чи зовнішність була схожа?
Мене так називають ще з 1996 року, а чому – вже навіть не пам’ятаю. Грузинів у моєму роду не було, хіба моя хресна була заміжня за грузином. Я звик до цього позивного, інші вже до мене якось не чіплялися, хоча пробували колись називати мене Дідом, потім Прапором.
- Чи думав ти колись, що будеш воювати?
Так, я, мабуть, усе своє свідоме життя готувався до того, що рано чи пізно буде війна.
- Звідки були такі думки?
Історія показувала, що москаль нас просто так не лишить. У мене дід і баба відсиділи в таборах, а за що? За те, що просто мали свої землі, за те, що дід поїхав в Америку пахати й заробити якісь гроші. А потім прийшли «совєти» і все конфіскували: і будинки, і виноградники – нічого не лишилося. Хоча мушу зізнатися, що я більшу частину свого життя розмовляв російською і до 2004 року ставився до цього спокійно, типу яка різниця, хто якою мовою розмовляє. Навіть будучи вже членом націоналістичного руху, спілкувався з хлопцями москальською, бо на той час більшість їх були, як не дивно, або двомовними, або російськомовними. Лише в 2004 році, під час революції, я зрозумів, що мова має значення і принципово перейшов на українську. Мені було важко, бо я взагалі ходив до 10-ї ужгородської школи, де навчання велося угорською мовою.
- А ти проходив свого часу строкову службу?
Та ні, я не служив. Навіть у 2014 році мене не хотіли брати в армію, тому й пішов у ДУК (Добровольчий український корпус). А в 2022 році теж був цікавий нюанс, бо виявилося, що моїх документів у військкоматі не було: я стояв на обліку як ветеран війни, але не стояв як військовозобов’язаний. ВЛК пройшов за 2 хвилини, сказали, що здоровий – і пішов.
- У 2014 році ти воював у складі ДУК, тобто не мав за це ані зарплатні, ані впевненості, що колись отримаєш статус учасника бойових дій.
Так, тоді були інші пріоритети. Але згодом, коли був прийнятий закон про визнання добровольців учасниками бойових дій, я два роки бився з державою через суди й різні звернення, щоб я і мої хлопці отримали цей статус. Ми п’ятеро були першими добровольцями в Україні, котрих визнали учасниками бойових дій, а після нас уже масово почали видавати, процес пішов. Але запустити цей процес, зламати систему, було дуже важко.
- Нині також маємо багато бюрократизму. Ти віриш, що ця система в Україні зміниться?
За мого життя, мабуть, ні. Кожен раз, коли я виходжу на Майдан, на якісь мітинги, мене питають: чого я виходжу знову? Але я все-таки маю надію, що рано чи пізно ми цю систему зламаємо. І наші діти чи онуки будуть жити в нормальній країні. Може, мені буде 100 років, я буду сидіти біля каміна, поруч зі мною буде повзати правнук, а онук скаже: «Ну, що, старий, все-таки ви щось тоді змінили». Але насправді змінитися має не система, а наші люди.
- Що найбільше тебе зараз дратує в людях?
Що ми не хочемо змінюватися. Що приносячи вчителю коробку цукерок або платячи лікарю, ми вважаємо це не хабарем, а подякою. А потім нарікаємо на те, що всі навкруг нас хабарники. Коли я не так давно з виразкою шлунку був у державній лікарні, почувався таким приниженим, як ніколи до цього. І теж мусив домовлятися і давати хабарі. Тобто я теж давав хабарі, так. І коли був приватним підприємцем, також давав хабарі контролюючим органам, бо іншого варіанту не було. Не так давно в державній установі попросив не ганяти мене знімати копії, якщо в кабінеті є принтер. На що почув, закриваючи двері, як один із чиновників сказав: «О…їли ці ветерани, нащо їх сюди присилають». Я знову відрив двері, питаю: «Що ти сказав?». «Вибачте, я не вам», – сказав той перелякано. Так не має бути.
- Чи часто ти бачиш нині погане ставлення до ветеранів?
Буває. Від автобусів, де жіночки активно обговорюють, хто й за скільки своїх дітей відкупив, – до державних установ, де ми рідко зустрічаємо розуміння. Але часто бачимо й позитивні моменти, підтримку від простих людей. Навіть дрібниця іноді може підтримати, наприклад, подяка за службу, безкоштовна кава, якою тебе пригощають, бо ти ветеран. От був випадок на автовокзалі у Львові: я хотів купити квиток до Ужгорода, а касирка дала мені його безкоштовно і подякувала за службу. Такі вияви поваги є дуже приємними.
- Як думаєш, яке ставлення буде до ветеранів після війни?
Думаю, ми станемо небажаним тягарем. Розумієш, армія – це зріз суспільства. Якщо на початку повномасштабки туди пішли кращі з кращих, далі йшли кращі, то тепер туди йде сміття, яке в армії не змінюється і залишається сміттям. Таким воно буде й після війни, тож і ветерани теж будуть різні. Мене трусить, наприклад, коли я бачу п’яного військового. Кілька разів зустрічав таких у своєму районі, то скажу відверто, що заводив їх кудись за ріг і бив морду. У нас в ДУКу і вже під час повномасштабки у 67-й бригаді існувало покарання «буки» – ручкою від лопати по спині чи дупі. Якщо піймали перший раз п’яним на позиції – 5 разів, вдруге давали 15 «буків», а втретє вже 50 «буків», що аж на ношах потім виносили. Але били всіх, неважливо від посади. У нас навіть комбат отримав 50 «буків» за те, що був п’яний. Бо п’яний солдат є небезпекою не лише для себе, а й для інших.
- Про небезпеку. Скільки в тебе було за час війни з 2014 року поранень?
Офіційно не мав жодного, неофіційно – стільки, що не рахував навіть. Було таке, що одного разу з мене витягли цілу купу дрібних осколків, на ногах з 2022 року рани так і не заживають. Були контузії, навіть сильні, але нічого офіційно в мене не зафіксовано. Я думаю, це тому, що ще на початку свого життя пережив шість клінічних смертей – лікарі навіть казали, що навряд чи виживу, бо в мене були проблеми з кров’ю. Рятувала мене кожного разу сусідка Марія, котра була студенткою медичного факультету. Тому я завжди на війні сміявся, що вже побував і раю, і в пеклі християнському – туди мене не візьмуть, а валькірія казала, що місця нема, так що не на часі. І хлопці, знаєш, завжди казали, що там, де я, побратими якщо й отримували поранення, то легкі. Якщо ж мене не було, то хтось гинув чи отримував важкі поранення. На Сумщині коли працювали, то виїздили дві групи: моїй групі нічого, а інша – обстріляна. Навіть уже жартували хлопці, що прив’яжуть мене до себе і будуть носити на позиціях.
- То що на війні важливіше: удача чи все ж досвід і знання?
Все разом. Бо я бачив багато дурних смертей. В одному з підрозділів молоді бійці були сильно повернуті на скандинавській міфології, просто вистрибували з окопу в повний зріст і починали стріляти по тій стороні з криками: «Одін, візьми мене до Вальгали». Постріл снайпера – і бійця нема. Коли я почув про це, прийшов до хлопців і поговорив із ними, сказав, що, наскільки мені відомо, аби потрапити до Вальгали, воїн має загинути в бою, а не вискочити, як скотина, на забій. Говорив я з ними кілька вечорів підряд – і вони послухалися, набагато менше серед них стало таких глупих смертей.
- Ти погоджуєшся з тим, що найгірше на війні – смерть побратимів?
Так, це найгірше. Навіть зараз я кожен ранок починаю з того, що відкриваю групу нашого підрозділу в «Signal» і дивлюся, хто 200, хто 300. Зараз їх, на жаль, багато.
- Ти ходиш до психолога?
Звичайно. Одна з найбільших помилок тих, хто повертається, – намагатися самому переварити те, що було. Після 2014 року я глушив свої проблеми алкоголем, був дратівливий, злий. Тоді мені дуже допомогла дружина Богдана, вмовивши сходити до лікаря. Я тоді теж так реагував: «Я що, псих?». «Та справа не в тому, може, тобі стане легше», – переконувала дружина. І я пішов раз, другий, потрапив до хорошого фахівця, котрий приписав мені ліки. І стало легше. Тепер теж ходжу до нього, бо отримав кілька контузій, одна з яких була така серйозна, що з моєї пам’яті вилетіли два тижні життя. Я ходив, розмовляв із людьми, але нічого з того не пам’ятаю. Одного дня в магазині зауважив, яка дата, і наче прокинувся – зрозумів, що не пам’ятаю, як минули останні два тижні.
- Зараз ти маєш із побратимами власний бізнес. Це прагнення з’явилося під час служби?
Власне, я ще до повномасштабки мріяв про власний бізнес, але трохи інший – ми з дружиною давно думали відкрити або власну кав’ярню, або невеличкий туристичний комплекс десь у мальовничому селі, де би ми і жили, і зустрічали туристів. Ця ідея ще продовжує виношуватися, але поки я займаюся іншим – працюю з побратимами у проєкті «Вуйко Еко» і виготовляю сувеніри.
- Як виникла ідея створити «Вуйко Еко» – крафтове виробництво ковбас та м’ясної продукції?
У травні 2024 року нас із хлопцями розкидали по різних підрозділах, але ми з Вуйком (Василем Поприком) знову опинилися в одній роті резерву. Вуйко на той час уже чекав списання, бо отримав інвалідність, тож ми багато говорили про те, чим займемося вдома. Вуйко сказав, що є три шляхи: жерти, вмерти чи лікуватися. Ми обрали жерти. І придумали, що будемо робити ковбаси, бо Вуйко колись таким пробував займатися і я теж трохи пробував. Так і почали, коли зустрілися всі разом удома.
- Ви задоволені тим, як розвивається ваш бізнес?
Ну, в цілому задоволені, потроху розвиваємося. Мабуть, для нас це теж більше реабілітаційний процес, ніж повноцінний бізнес. Плюс ще й у тому, що інші ветерани, дивлячись на нас, беруться за розум і теж починають щось робити. Бо ми бачимо нині, на жаль, багатьох ветеранів, які сидять вдома, вживають алкоголь і наркотики, зневірилися, нічого не хочуть робити. Маю одного товариша, котрий став наркоманом і без знеболювального не може жити. Його після поранення мучать фантомні болі. І замість того, аби звернутися за допомогою, він ходить і думає, як дістати рецепт і купити знеболювальне, яке йому насправді й не потрібне.
- А чи є зараз реальні можливості для ветеранів почати власну справу, отримати на це гранти, пройти навчання тощо?
Можливості завжди є, треба шукати й хотіти. Ефективні проєкти для ветеранів реалізовує ГО «Рух підтримки закарпатських військових – Ужгород» та IREX. Є й державні гранти – от зараз я подався на грант на 200 тисяч гривень, аби спробувати започаткувати власну справу з виготовлення сувенірів у стилі мілітарі-крафт. Тепер чекаю рішення. Якщо отримаю всю суму, то задію ще одного свого побратима, художника Сільвера – будемо з ним робити сувеніри та продавати їх на ярмарках.
- Розкажи трохи більше про ці сувеніри.
Почалося це захоплення в 2023 році. Після лікування я був у Дніпрі, чекав на переведення в розвідку. Аби не нудитися, ходив на зброярський склад, допомагав чистити, перебирати й ремонтувати зброю. А там валялося багато натівських іржавих набоїв, непридатних для користування. Я кілька штук взяв, витягнув кулю, висипав порох, вибив капсуль, просвердлив і вдів у нього кільце, кулю повернув на місце – і носив як брелок. Якось хлопці побачили, почали питати, звідки я таке взяв, де купив. Почали просити зробити і для них.
А потім був великий збір і я запропонував керівниці «Руху підтримки закарпатських військових – Ужгород» Галині Ярцевій кілька виробів, аби вона провела розіграш і допомогла нам зібрати кошти на ремонт машини. Збір ми закрили швидко, машину відремонтували, всі задоволені. Тож потім я почав думати, що ще можна зробити в такому стилі. З відстріляних гільз і шматка деревини зробив тризуб – цей виріб продався з благодійного аукціону за 10 тисяч гривень, ми за них одразу купили дальномір. З артилерійського снаряду зробив 5 годинників: 4 купили, один я собі залишив удома. Зараз роблю мінібар із тубуса від снаряда і маю купу цікавих ідей. Наразі виготовлення сувенірів є знову-таки способом реабілітації, але думаю, що в майбутньому зможе перерости і в бізнес. Головне – не здаватися.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
