Харків’янку Валентину Васильєву в «Русі підтримки закарпатських військових» називають «нашою фантастичною Валечкою», бо вже понад рік вона невтомно береться за будь-яку волонтерську роботу, ніколи не відмовляючи в допомозі. «Валечко, потрібні солодощі на ранок» – і Валентина цілу ніч пече на своїй кухні тістечка і донатси. «Ой, треба би фотозону на ярмарок» – і вона знову клеїть, шиє, майструє щось незвичне, біля чого ужгородціфотографуються, навіть не задумуючись над тим, хто створив цю красу. «Про Захід» переконаний, що волонтерів потрібно знати в обличчя, тож нині розпитуємо про стиль життя харків’янки, все теперішнє життя котрої направлене на допомогу армії.
– Валентино, у рубриці «Стиль життя» ми традиційно починаємо розмову з питання: «Як би ви описали свій стиль життя?». І хоча про ваш стиль я, здається, здогадуюся, все ж запитаю.
– Свій стиль я, мабуть, назву «Погано, мало, недостатньо». Бо скільки би я не робила для допомоги хлопцям, все одно здається, що роблю замало, що треба робити більше й більше. І ще більше.
– Бачу риси трудоголіка. У Харкові ви теж займалися волонтерством?
– Ви знаєте, ні. Звісно, у 2014-му ми допомагали, прийняли сім’ю наших знайомих, котрі втекли з Донецької області. Але це не те. У Харкові я займалася… Та чим я тільки не займалася. Взагалі-то я за освітою інженер, закінчила Українську державну академію залізничного транспорту, працювала у виробничо-технічному відділі невеличкого депо Південної залізниці. Але мені завжди подобалося фотографувати, тому я накопичила гроші, купила техніку й почала для себе займатися фотографією. Якось мене попросили щось сфотографувати на замовлення – так хобі стало моєю роботою. Я фотографувала весілля, проводила фотосесії «під ключ» (тобто сама виготовляла оригінальний декор у певному стилі, робила макіяж, все-все сама робила), потім додала й відео.
Мені було важливо весь час розвиватися, рости, працювати з чимось новим, а в тій сфері це було важко, бо фотосесії повторювалися, весілля приїдалися. Тож я почала час від часу робити огляди своїх покупок. Через свій шопоголізм покупок у мене завжди було багато. Я любила знімати, як я їх розгортаю, розповідати, чи це те, чого я очікувала, які плюси, які мінуси. Ці огляди завжди набирали багато переглядів, тож я зрозуміла, що це цікаво не тільки мені. Так я почала робити огляди на замовлення, співпрацювала з китайськими виробниками, відомим китайським сайтом. Спочатку оглядала одяг та взуття, а потім виявилося, що в мене не гірше виходить оцінювати техніку, різні новинки. На моїй сторінці на китайському сайті було більше 400 тисяч підписників, тож згодом китайські виробники вже самі надсилали мені товар і просили зробити огляд. Але я завжди була чесною зі своїми підписниками: якщо мені не подобався товар, я про це могла відверто сказати.
– Цікава робота.
– Так, мені це було дуже цікаво, бо щоразу треба було працювати з чимось іншим. Я завжди намагалася креативно підійти до огляду: якщо перевіряли кевларові устілки – то ходили в них по цвяхах, якщо міцне взуття – переїжджали його машиною, якщо шнур, що витримував 120 кілограмів – то у парку вішали на нього 120 кілограмів. Я й подумати тоді не могла, що через деякий час дехто з моїх підписниківопиниться на фронті, а я для них шукатиму й обиратиму тепловізори. Шопінг зараз вже не той, словом.
– Як для вас почалася повномасштабна війна?
– Знаєте, я була впевнена в тому, що війна буде, навіть за кілька днів до її початку пропонувала своїм друзям, у яких маленькі дітки, виїхати на деякий час із Харкова про всяк випадок. Вони тоді всі наді мною сміялися. А я зі своїм хлопцем 23 лютого не могла заснути до 3-ї години ранку, ми сиділи і чекали, що от-от почнеться. І щойно лягли спати, як прокинулися від звуків вибухів.
– Як довго ви залишалися в Харкові?
– До 3 березня. Спершу ховалися у ванній, а потім наш друг із Ізраїлю сказав, аби ми перебралися у коридор. Коли в будинку навпроти знесло три верхніх поверхи, коли ми почали просто сидіти без світла, без інтернету, без мобільного зв’язку, вирішили, що треба їхати геть. Мама моя покидати Харків відмовилася, вона доглядає за хворим дідусем. Тому ми виїжджали з подругою та її маленькою дитиною. Знайомі знайомих дозволили нам взяти їхній автомобіль (вони на одному вже виїхали, а інший стояв із повним баком та ключами в сусідів). Пам’ятаю, як ми йшли до автомобіля пішки, вантажили речі під звуки літаків, що пролітали над головою – було дуже страшно.
– Чому обрали для переселення саме Ужгород?
– Я могла покинути країну, але вирішила залишитися тут. Чому Ужгород? Бо я бувала тут кілька разів, місто мені давно подобалося. Також тут живе наш товариш – дизайнер Олег Олашин, котрому я написала з проханням підшукати нам щось для проживання. Олег відповів, що Ужгород – вже як рукавичка переповнений, але він спробує щось знайти. Ми йому дуже вдячні, бо знаємо, що це було нелегко, він довго вмовляв власника квартири, котрий ніяк не хотів її здавати. Коли ми приїхали, він прийняв нас усіх у себе, відмив, бо ми виглядали просто жахливо. Лише тоді ми вже показалися власнику квартири, яку орендували (і орендуємо досі). Пам’ятаю, спочатку нам було так дивно, що тут люди спокійно ходять, купують квіти у горщиках. Ми біля них почували себе якимись дикими.
– А як ви знайшлися з «Рухом підтримки закарпатських військових»?
Ми пішли у супермаркет, а там стояла від «Руху підтримки..» дівчина. Я її спитала, куди краще звернутися, якщо я теж хочу волонтерити. А вона мене відправила в «Совине гніздо». Ми прийшли в «Совине гніздо», а там волонтерів було більше, ніж переселенців. Тоді той же Олег Олашин порадив нам звернутися в «Рух підтримки закарпатських військових». Там теж було багато волонтерів, але я знайшла, чим зайнятися. Спершу ми ходили до різних волонтерських «батальойнів», знімали ролики про те, як вони працюють. Але загалом бралися за все: вантажили, сортували, пакували, пекли тощо.
– Я знаю, що з тих пір ви постійно працюєте з волонтерами. Це означає, що колишню роботу довелося поставити на паузу?
– Так, майже все зараз на паузі. Я вирішила, що буду максимально допомагати волонтерам, поки маю таку можливість.
– Багато хто відзначав, що фотозони, які ви виготовляєте для благодійних ярмарок «Руху підтримки закарпатських військових», є дуже цікавими і креативними. До Дня міста ви робили фотозону в стилі бавовни, на Хеловін були якісь дуже цікаві обручі з черепами і шипами, до Дня св. Валентина – метрові крила. Скільки часу йде на все це?
– Десь тиждень. Мені важливо, аби моя робота була якісною, я люблю заморочуватися деталями. І це дає результат: на наші фотозони ходить все більше людей, відповідно й благодійних внесків стає більше. Зараз люди набагато слабше переказують гроші на армію, тому маємо весь час зацікавлювати їх чимось новеньким.
– Валентино, а що ви плануєте робити далі?
– Важко сказати, бо війна навчила мене не будувати планів дуже наперед. Поки я залишаюся в Ужгороді, бо знаю, що тут ще потрібна моя допомога. Ми бачимо, що бажаючих волонтерити стало нині в рази менше, ніж рік тому. Тож я хочу підтримати цей рух. Якщо потрібні мої руки – я готова робити все. Чого не вмію – навчуся. При цьому мені все ще здається, що роблю недостатньо, що треба ще щось придумати, ще щось зробити. Мабуть, це так шалений ритм «Руху підтримки закарпатських військових» на мене діє. Ці люди надихають, з ними хочеться робити більше. Тому поки я тут. А далі – побачимо.
Спілкувалася Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
