“Втрачений Ужгород” вже писав і про величну будівлю монастиря Чину св. Василія Великого на нинішній вулиці Волошина, у якій нині працює фізичний факультет УжНУ, і про монастирську церкву, яку в радянські часи перетворили на велику навчальну аудиторію фізфаку. А зараз розкажемо про цей комплекс ще одну маловідому деталь – що окрім монастиря, гімназії, гуртожитку та церкви там діяла досить потужна, як на ті часи, друкарня.
Інформації про неї є небагато, і це при тому, що друкарня за роки роботи видала величезну кількість книжок і газет. Найдокладніше про друкарню написали самі ж ченці-василіяни. У 1920 році вони започаткували духовну газету “Благовѣстник”, до якої з 1925 року раз на рік виходив додаток – “Календар “Благовѣстника”. Ці календарі були не лише корисною у побуті річчю (окрім звичайного календаря, там подавали список церковних свят, було місце для нотаток на кожен місяць, корисні поради тощо), а і зібранням цікавих матеріалів з духовного і суспільного життя краю. Саме у календарі на 1936-ий “престольний” рік і містилася стаття, з якої ми і дізналися, як працювала монастирська друкарня і як вона виглядала.
“…Господь дав нам дочекатися 10 лѣтного ювилею нашоѣ василіянськоѣ друкарнѣ, з якоѣ выходить и Благовѣстник и Календар Благовѣстника и так много побожных книжок. Читачѣ певно цѣкавѣ знати, як то друкуються и де друкуються тѣ интереснѣ и побожнѣ рѣчи, що находяться в наших кожнорочных календарях и кождомѣсячных числах всѣми улюбленого Благовѣстника”, – писали у календарі ченці-василіяни.
А далі розповіли, що відкрити власну друкарню вони вирішили, аби “принести нашим русинам душевний хосен”. Однак далося це непросто, оскільки у Чину не було на те коштів і сил. Спочатку цю ідею виношував протоігумен Іоакім Хома, але втілити її в життя не вдалося. Пізніше за справу взявся ужгородський ігумен о. Петро Котович, котрого, мовляв усі русини знають за його красні молитвеники, побожні книжечки та протиалкогольні брошури. Саме цій людині ченці завдячували відкриттям власної друкарні. Сталося це 28 вересня 1925 року.
Аби закупити одну велику і одну меншу друкарську машини, монахам допомогли коштами сам Папа Римський Пій ХІ, моравський архієпископ Діонізій Нярадій (Нарадій), єпископ у Крижевцях тощо. Розташували друкарню у підвальних приміщеннях монастиря (потім, у радянські часи, там облаштували лабораторії фізичного факультету). Оскільки ченці не знали друкарської справи, спершу на роботу запросили світських осіб. Але монахи дуже хотіли, аби то була суто василіянська друкарня, в якій би працювали вони самі, тому ченці навчалися у світських працівників. У “Календарі” про це писали так: “Коли зо свѣтськими друкарями не можно було выйти на просту дорогу, монахи – хоч єще не приготованѣ, самѣ взялися за роботу”. Невідомо, якими саме були розбіжності між власниками і працівниками друкарні, та незабаром ченці-василіяни почали самі працювати над друком власних видань.
.jpg)
Спершу до роботи стали три монахи, а станом на 1935-ий книжки і періодичні видання друкували вже 7-8 монахів і один світський машиніст. Про цих монахів у календарі розповідали, що прокидаються вони дуже рано, відправляють свої монаші молитви, йдуть на службу Божу (очевидно, у церкву позаду будівлі монастиря), а тоді стають до роботи. “Цѣле дополудня прикладати букву до буквы , укладати их в рядки и сторонки – се не легка и не дуже приємна праця”, – зізнавалися автори статті. Так монахи працювали до обіду, потім знову молилися, обідали, трохи відпочивали, а тоді знов ставали до роботи, викладаючи букви аж до самого вечора. І так кожен день, крім неділі і свят.
Від тоненьких газеток ченці перейшли до випуску книжок і молитовників. Станом на 1935 рік одних лише молитовників друкарня ОО. Василіян, як її називали, випустила 78 тисяч примірників. Тобто, дуже ймовірно, що коли ваші дідусі й бабусі були греко-католиками, вдома у них могли бути саме молитовники, надруковані ужгородськими ченцями-друкарями.
Там же за 10 років роботи друкарня випустила 183 тисячі примірників духовної газети “Благовѣстник” та 28 тисяч щорічних календарів до неї. Крім “Благовѣстник”-а, друкарня працювала над випусками духовних газет “Душпастырь”, “Добрый Пастырь”, “Миссійный Вѣстник” і християнсько-політичної газети “Свобода”. Релігійних книжок за 10 років василіяни надрукували 77 тисяч примірників, а наукових творів – 20 тисяч примірників.
.jpg)
Цінність друкарні на початку 20-х років була у тому, що вона мала змогу друкувати кириличні тексти, тоді як інші міські спеціалізувалися на латиниці. У рекламі друкарні отців Василіян з “Календаря “Благовѣстника” значилося, що там готові друкувати книжки, брошури і часописи богослужебні, наукові, повістеві, шкільні та життєписні. А ще табелі для установ, шкіл і магазинів, шкільні словники, каталоги, цінники і календарі, різноманітні членські картки, візитки, запрошення, посмертні картки, поштові листівки, пакункові наліпки, плакати, оголошення тощо. Окремо зазначалося, що монастирська друкарня випускає математичні матеріали: арифметику, алгебру, аналізу, диференціальні та інтегральні рахунки. Одним словом, виключно духовною діяльністю друкарня отців Василіян аж ніяк не обмежувалася.
Хоча були в її історії і темні плями. Так, у 1926 році монастирська друкарня “засвітилася” в неприємному політичному скандалі. Газета “Nyírvidék” писала про це так: “Ужгородська поліція проводить розслідування у справі, яка веде до друкарні василіян. Ще рік тому у підвалі триповерхового інтернату відкрили друкарню. У друкарській спільноті ця новина викликала незадоволення, а громада обговорювала, для яких же цілей будуть використовувати друкарню ченці? Не секрет, що віднедавна Підкарпатська Русь стала місцем, куди почали приїздити з України багато церковних діячів. Тож не дивно, що і друкарню вони почали використовувати у політичних цілях. Підозрювали, що саме звідти з'явилися брошури, направлені проти угорських партій.
Ми пішли до поліції, але там нам повідомили, що можуть сказати лише, що заарештували директора друкарні, глухонімого Dozorczy Vladimír (на сайті Василіянського чину св.Йосафата в якості світського керівника друкарні значиться інше ім'я – Володимир Розорцов -авт). Потім ми пішли до керівника монастиря, патера Котовича, та коли він почув, по якій справі ми до нього прийшли, він лише знервовано підняв голову. Видно, що уся ця ситуація йому неприємна. “Ми не займаємося політикою, крім церковних справ нас більше нічого не цікавить”, – лише й сказав він.
.jpg)
То хто ж такий Дозорци? П'ять років тому він приїхав до Ужгорода з України, глухонімий, але інтелігентний чоловік, багато подорожував за кордоном і, окрім української, прекрасно пише німецькою та російською мовами. А кілька тижнів тому хтось найшов на складі друкарні брошуру з антипольською пропагандою, словами “Геть Польщу! Хай живе Україна!” та підписом Ради великої української революції. У брошурці були також слова: “Хай живе терор! Хай живе українська революція!”. Саме Дозорци поліція підозрює у випуску цієї брошури, і саме тому його заарештували”.
На жаль, чим закінчилася ця історія, і чи довела поліція причетність друкарні отців Василіян до випуску політичних брошур, ми не знаємо. Як не вдалося нам довідатися і про подальшу долю тодішнього керівника друкарні Володимира Розорцова. Туманною є загалом і вся подальша історія монастирської друкарні. Відомо, що в угорський період вона ще працювала, принаймні у календарі за 1942 рік під світлиною із зображенням монастиря і монастирської церкви значиться, що в цьому приміщенні працює монастир, інтернат, книгопечатня і горожанська школа.
.jpg)
А от що трапилося з друкарнею після завершення Другої світової війни – загадка. Відомо, що станом на 1946 рік у монастирі проживали всього троє ченців, тож його, з правом переобладнання, віддали Ужгородському університету. Остаточна передача приміщень відбулася у 1949 році. Увесь церковний інвентар мали перевезти до Цегольнянської церкви, а от що зробили з друкарськими машинками – невідомо. Скоріше за все, їх відвезли до однієї з міських друкарень, де вони і працювали аж до часу своєї відправки на металобрухт.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
