Власний кондитерський бізнес в Ужгороді не так давно вирішило започаткувати подружжя вимушених переселенців із Харкова – Юрій та Марія Капінуси. Нині вони випікають тістечка та створюють десерти, які продаються у кількох кавֹ’ярнях та ресторанах міста. «Про Захід» та цикл програм «Простір без війни» завітав до пекарні, аби поговорити з Юрієм Капінусом.
Розкажіть, де ми з вами знаходимося.
Це не зовсім пекарня, це – кондитерський цех. Звісно, ми робимо тут все: і хлібчик, і печиво, і тістечка. Це місто Ужгород, вулиця Митна 25Г, якщо конкретніше. Ми тут робимо смачні речі.
Смаколики, як у нас кажуть. Ви вже звикли до Закарпаття, бо, я так розумію, ви не місцевий?
Ні, ми з Харкова переїхали сюди і відкрили тут такий бізнес. Так, звикли, я не можу сказати, що тут щось інакше, дуже відрізняється. В цілому тут комфортні умови.
Комплімент вам скажу: у вас гарна українська мова.
Та це приємно спілкуватися. Чесно кажучи, до цього ми спілкувалися українською мовою тільки на якихось заходах, під час інтерв’ю, але не в повсякденному житті. А тут вже є стимул розмовляти тільки українською.
Розкажіть, з чим ви сюди приїхали, які нові смаки привезли з собою?
Ми приїхали сюди з обладнанням та ідеєю. Але ми їхали сюди не для того, щоб робити бізнес (спочатку). Перше – це було врятувати своє життя і життя нашої дитини. Рішення зробити кондитерську прийшло до нас не одразу, десь місяць ми ще вагалися, що робити. А потім, коли з’явилася ця ідея, за один день прийняли рішення, тому що у нас було стартове обладнання, яке ми сюди перевезли. Його було небагато, треба було ще дещо докупити, доставити. Ми за один-два дні знайшли це приміщення, все тут влаштували, потихеньку набирали команду. Нові смаки ми доробляли, розробляли тут і робимо це кожного дня. Кожен тиждень намагаємося щось додавати, змінювати, тому що смаки у людей трішечки відрізняються. Плюс є сезонність, тож не можна зробити щось одне і продавати, ні про що не думаючи. Тому така динаміка у нас доволі інтенсивна.
А щось своє, харківське, ви привезли?
Якщо про смаки, то так. Не знаю, наскільки це суто харківське, але у нас десерти і тістечка, які ми звикли робити так, як ми це бачимо. Взагалі кондитерське мистецтво дуже велике, тому ми робимо класичні речі: медівник, «Наполеон», банановий медовик, чізкейки, тарти різноманітні. Але вони в нас відрізняються від тутешніх – це нам кажуть майже всі. Дуже добре, що багатьом людям вони смакують.
У вас уже є своя клієнтура?
Так. Ми працюємо за принципом «B2B» («Бізнес для бізнесу») – тістечка возимо на продаж у кафе, ресторани. Щось готуємо на замовлення, але основна наша діяльність така.
Кого з місцевих кондитерів ви знаєте? Можливо, подружилися з кимось, можливо, ходили до конкурентів?
Звісно, знаємо ми багатьох із тутешніх: «Bondarenko», «TaPash», Штефаньо, звісно, «Asa». Перше, що я зробив, це вивчив, хто тут є, хто що робить, які тенденції, у кого які сильніші сторони, слабші. Ми зайняли свою нішу, так кажуть. Ми, звісно, для всіх – конкуренти, але не прямі, тому що у кожного з нас – свій почерк, свій шлях. Особисто я нікого з них не знаю, ми ще не знайомилися, не було приводу. Але так я всіх знаю, а мене, мабуть, ні.
Це питання часу. А чим ви займалися у Харкові?
У Харкові у нас була інша справа – дистрибуція. Ми продавали товари і надавали консультації для виробництв, хлібопекарень, кондитерських, кафе, барів, ресторанів, готелів тощо. Тобто ми торгували сировиною і трішки консультували. Також проводили майстер-класи, тому що у нас була така професійна сировина: щоб її продавати, потрібно було пояснити, як з нею працювати. І тому у нас було обладнання – бо ми якраз планували відкрити студію для цих майстер-класів. Але не встигли, тому все нове обладнання сюди перевезли. І також ми ще там займалися музичною діяльністю. У нас є гурт, ми продовжуємо грати. У нас багато задач кожен день. Тож це для нас – нова справа, незважаючи на те, що 10 років тому я працював шеф-кондитером у гольф-клубі і цей досвід мені зараз дуже допомагає. Але в мене є ще команда, дівчата талановиті, котрі підказують: у нас дівчина з Харкова працює, теж переселенка; ще дівчина з Луцька, котра приїхала теж, бо у них там не дуже спокійно; і тутешня дівчина.
Тобто команда у вас вже сформована.
І так, і ні, тому що ми кожного дня стаємо більшими. Нам треба більше людей, може, скоро більша площа потрібна буде. Хоча наразі так – ми укомплектовані.
Харків та Ужгород – непорівнянні у масштабах. Вам не тісно тут?
У бізнесі, мабуть, тіснувато – не так просто зробити такі каси, які потрібні для того, щоб заплатити податки, зарплатню, оренду (я не кажу вже про якісь там гроші для себе). З цього боку важко, бо тут нема так багато людей, кому це потрібно. А робити менший формат – то взагалі невигідно, тому що буде багато роботи, а грошей взагалі не буде вистачати. Я думаю, що ми будемо масштабувати наш бізнес трішечки далі по всьому Закарпаттю. А у звичайному житті – ні, не тісно, тут багато місць, куди можна ходити, їздити, дивитись. Плюс ми і зараз їздимо на концерти за кордон, тож взагалі нема часу звертати увагу на такі речі, тісно-не тісно. От в бізнесі справді трішечки незвично, що все так замкнуто. Трішечки тіснувато, але ми любимо нові виклики, аби їх подолати, зрозуміти. Адже бізнес – усюди специфічний. Зараз ми перебуваємо в таких умовах, зараз виходить і буде виходити.
Перед інтерв’ю я вас питала, чи ви вже вивчили щось із закарпатської кулінарії, тому що «кондитерка» закарпатська справді дуже смачна і тут такий мікс культур. Чи вам це цікаво?
Так, звісно, цікаво, тому що це інформація, котра може допомагати розвивати себе, як майстра, і взагалі зрозуміти, що люди люблять, які в них смаки, що їх приваблює. Але я не вивчав це питання досконало. Я знаю, тут дівчата щось готували для нас на дегустацію. Це все цікаво, але трішечки потім. Нам треба зробити нашу таку базу, фундамент, а потім ми вже можемо бавитися, розглядати, куди ми підемо далі, які нам новинки робити, експериментувати. Нині ми намагаємося йти шляхом, в якому ми біль-менш будемо впевнені, що буде результат. Зараз не час для таких ризиків.
Ви говорите, що їздите за кордон, возите колектив…
Так, у нас є гурт, ми їздимо за кордон, граємо концерти.
Що це за музика?
Важка музика, метал. Так сталося, що більше 12 років ми граємо такий патріотичний рок з українською лірикою. Ще в ті часи ми співали про українських поетів, які зазнавали репресій, були закатовані, розстріляні. Освітлюємо ту культуру, яка зараз дуже актуальна стала. У нас багато запрошень з-за кордону, кілька днів тому ми повернулися з Німеччини та Польщі, грали там два концерти. Нам дуже подобається, бо ми робимо гарну справу, розповідаємо лодям, люди цікавляться. Бо вони там взагалі не розуміють, що коїться, взагалі. Їм фоточки покажеш, а вони: «У вас там дійсно капець?». «Так, дивись: ось Маріуполь, ось Харків». Так, вони не розуміють до кінця. І є багато людей, які дійсно допомагають, одразу питають, куди скинути гроші, як нам допомогти, чи треба щось передати. У нас є невеличкий гонорар, за який ми їздимо. І цей гонорар ми перераховуємо хлопцям або щось купуємо в Європі, бо там ціни дешевші на обладнання військове.
У вас навіть є грамота від добровольчого підрозділу…
«Фрайкор» – це наші хлопці з Харкова, там особисто мої друзі. Багато друзів є і в ЗСУ, ми теж їм намагаємося допомагати. Це не мільйони, звісно, але що маємо. І для них це дуже важливо, бо вони відчувають підтримку. Ми можемо раз на тиждень поспілкуватися або коротенькими меседжами обмінятися: що потрібно, куди відправити, як доставити… Всі хочуть перемоги.
Ми не проговорили одне з ключових питань: як для вас почалася велика війна?
Ми прокинулися 24 лютого від вибухів, як, мабуть, усі у Харкові та інших містах. За 10 хвилин зібрали речі, прокинулася наша донька (ми намагалися зробити усе, щоб вона не зрозуміла, що коїться – тоді їй було 5 років) і одразу поїхали. Ми знали, що щось таке наближається до нас і розуміли, що треба буде рятувати доньку, тому що ніхто не розумів, що далі буде. Ми були трохи підготовлені: бензин у машині, гроші, документи в одному пакунку. Тож ми дуже швидко зібралися і поїхали. Я відправив дружину за кордон, у Німеччину, а сам залишився тут, в Україні. Трішечки поїздив, поки зрозумів, де можна знайти житло, зупинитись. В Ужгороді у мене друзі є, вони мене розмістили на тиждень-два, а потім я знайшов оренду нормальну і коли облаштувався, попросив дружину з донькою повернутися. Тут спокійно (я думаю, що і буде спокійно), тому ми вирішили тут лишатися і робити нашу справу.
Перемога однозначно буде. А яким ви бачите цей день?
Реально, якщо без романтики, це не день буде перемоги (не думаю, що буде якась дата і «все, ми перемогли»), це буде довге, мабуть, рішення, будуть продовжуватися ще десь бої. У день перемоги ми не зможемо повернутися у своє місто і буде якийсь період, коли мені треба буде спочатку одному туди їздити, а потім уже, коли я зрозумію, що там спокійно, перевозити дружину. А взагалі, я думаю, щодо мого рідного міста, що нам треба буде робити щось, бо це буде, як Палестина, бо це ж неадекватні люди. Треба буде і стіну побудувати, і ПВО, і армію, і окопи, і все інше. І розуміти це, і бути, якщо що, готовим. Також я розумію, що такого життя, як було, вже не буде ніколи.
Але в планах повернення додому є?
Так, сто відсотків. Там у нас багато залишилось чого. Ну, взагалі, це – рідне місто. Я думаю, ви розумієте. Це не про майно – це такі дрібниці. Це місця, в яких ми виросли, це люди, з якими ми дружили, це те, що дає енергію. Тож, звісно, хотілося би повернутися. Там у нас було супер все налагоджено, ми планували своє життя аж до пенсії, розуміли, куди піде вчитися наша донька, скільки грошей у нас буде через рік-через два. Ми розуміли, що це – життя і може щось трапитися, треба бути готовим до всього. І це дуже сумно: такими кривавими жертвами люди починають розуміти, що є цінним, за що треба триматися, що є важливим, що – неважливим.
А яка для вас найголовніша цінність?
Усвідомлення цінності. Найголовніша цінність – це не забувати ось ці сакральні речі, які для тебе найважливіші. Я не можу сказати, що це – щось одне. Цінність – це відносини: з природою, з людьми, з дружиною, з дітьми, з батьками. Це – цінність. Якщо ти їх втрачаєш, це – велика втрата, яку важко пережити. Все інше – це не так цінно.
«Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
