Протягом усього серпня у сквері св. Тетяни в Ужгороді працював дитячий табір «Спільнокемп», у якому діти з Ужгородської, Холмківської, Сюртівської, Оноківської, Баранинської та Середняньскої громад мали змогу навчатися, розважатися, знайомитися та хоча би на певний час забути про війну та проблеми у країні. Проєкт сайту «Про Захід» «Простір без війни» завітав до дитячого містечка «Спільнокемп Ужгород» та поспілкувався про організацію дитячої аудиторії з операційною директоркою ГО «Культура платформа Закарпаття» Мариною Михайленко.
– Для вашої організації це – перший досвід, тож розкажіть, як ви прийшли до цієї мети і що стало ключовим для запуску такого простору.
Так, це дійсно перший досвід для нашого громадського об’єднання – організовувати подібні заходи саме для дітей. З початку війни ми, як усі, як усе громадянське суспільство, думали, чим би ми хотіли займатися, яким чином ми будемо найбільш ефективними. І взяли фокус саме на дітей та молодь. Спочатку ми надавали гуманітарну допомогу у вигляді продуктів харчування та інших необхідних речей. А після цього вирішили, що хотіли би робити щось значно більше – займатися підтримкою психосоціальною дітей та молоді, їхньою соціальною згуртованістю і повертати їм відчуття щастя, повертати їм дитинство під час цього літнього періоду.
– Ви зрозуміли, що Закарпаття стало прихистком для більшості внутрішньо переміщених осіб і серед них – багато дітей, яких вивозили від війни. І дітям справді потрібно було повертати їхнє дитинство. Скільки через ваш табір пройшло саме дітей ВПО?
Дійсно, Закарпаття стало одним із найбільших прихистків на території Західної України. «Спільнокемп» наразі відвідало так загалом близько 6 тисяч осіб – це діти і молодь від 7-ми до 17-ти років. Спочатку ми працювали у Сваляві, потім переїхали в Іршаву і зараз ми в Ужгороді.
– У чому головний акцент «Спільнокемпу»? Що тут здобувають діти, окрім, звичайно, дружби і соціалізації?
Основний акцент кемпу – це поєднання суспільно-важливих тем, з яких ми хочемо разом із нашим партнером, Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні, передавати знання – про здорове харчування, гігієну, безпеку, екологію. На цьому зараз ми хочемо робити акцент. Але ми робимо це креативним шляхом через розкриття креативних навичок. Ми хотіли дати дітям ті навички та знання, які вони, можливо, не отримують у школі або на інших гуртках. Тому розробили декілька модулів: з режисури, зі створення музики, з дизайну, акторської майстерності. Тобто через креативні навички діти навчалися суспільно-важливим темам. Це нам здалося унікальним – і це спрацювало.
– Тобто тут діти не почувають себе, як у школі?
Абсолютно ні. Тут діти відкриті, тут вони відчувають себе повноцінними суб’єктами створення певного продукту. Що я маю на увазі? У кемпі є багато менторів, спільно з якими діти створюють певний продукт – наприклад, соціальний ролик про здорове харчування або трек про навчання у школі. Все це вони створюють спільно, думка дитини завжди враховується в кінцевому продукті. Тому, коли ми бачимо вже опубліковані продукти, це все має дуже такий дитячий характер емоційний. І ми дуже хочемо це зберігати.
– Кого з експертів або менторів ви долучили до цієї праці?
У нас, дійсно, багато менторів, які долучилися до проєкту. У нас є Євген Велічев – дизайнер у креативній агенції «Banda», один із тих, хто розробив кампанію «Сміливість», яку ми бачимо по всьому світу зараз. У нас є Кирило Безкоровайний (який просто зараз проводить лекції) – це один із співзасновників науково-популярного журналу «Куншт». Також маємо менторку з акторської майстерності – Вікторію Коновалову, яка викладає у Київському університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Є режисер Ангел Ангелов, Кирило Покутний, котрий є співзасновником інноваційної лабораторії «СЕНСОРАМА ЛАБ». Тобто ми хотіли зібрати дійсно найкращих спеціалістів, які будуть передавати свої знання тут дітям.
– Це містечко наразі є стаціонарним. А чи бувають уроки виїзні, якісь походи,можливо, для знайомства з Закарпаттям?
Сама мета кемпу – мати таке, як я це називаю, місце сили для дітей, щоб вони могли тут перебувати. Оскільки у нас програма розділена на основну та відкриту, то діти та молодь приходять на свій конкретний час. Є конкретний розклад, тобто їм не потрібно перебувати тут протягом цілого дня. Хоча для них це – абсолютно не проблема, тому що вони обожнюють сам простір, команду, їм тут дуже класно. Але у нас є інший проєкт «СПІЛЬНО. Твоя підтримка поруч» – це психосоціальна підтримка дітей та молоді. І ось тут ми подорожуємо всім Закарпаттям для того, щоб організовувати різні заходи для підтримки та відновлення: різні майстер-класи, воркшопи з музики, художньої майстерності, народних ремесел. Адже не всі мають фізичну змогу приїхати сюди, в кемп.
– Табір добігає кінця, починається навчальний рік. Ви, напевно, перезнайомилися з дітьми, знаєте їхні історії. Цікаво, чи багато внутрішньо переміщених дітей до цього літа чи весни були на Закарпатті?
Небагато. Велика кількість дітей, які відвідували кемп, – зі Сходу України. Ті, хто з Києва, Київщини, Житомирщини, звісно, частіше могли бувати в Карпатах і на Закарпатті зокрема. Ті, хто з Донецька, Луганська, Херсону, не були досі на Закарпатті, тому одна з особливостей проєкту – те, що ми знайомимо їх з локальними культурним кодами. Ми обов’язково організовуємо заходи, в рамках яких ми ділимося з ними локальною історією, культурою. В кожному з міст ми запрошували відповідного експерта, який розповідав про Свалявщину, Іршавщину, Ужгород.
– Тобто можна сказати, що проєкт «Спільнокемп» є таким ланцюжком єднання усієї країни.
Абсолютно. Ми проводимо заходи не лише для дітей та молоді, а й сімейні (я вже казала про культурні вечори, кіновечори) – це дійсно єднає, допомагає знайомитися одне з одним, знаходити нових друзів, знаходити підтримку. Тому коли одна сім’я з Харкова сказала, що після 3-х місяців повномасштабної війни вона вперше щиро сміялися в кемпі, ми зрозуміли, що робимо правильну справу. Допоки ми даруємо позитивні емоції людям, які пережили жахи війни, ми будемо працювати й надалі, в більших масштабах для того, щоби таких історій ставало більше.
– Яка основна вікова категорія дітей, яким насправді цікаво, які приходять щодня, не пропускають заняття, воркшопи?
Хороше питання. Ми об’єднали дітей у категорії 7-10, 11-14, 15-17 років. Молодь завжди трохи важче змотивувати приходити у подібні простори. Але ми стараємося і організовуємо для них цікаве, аби вони частіше приходили: віртуальну реальність (показуємо, як створювати проєкти віртуальної реальності), вони працюють зі штучним інтелектом, створюють свої NFT. Ми хочемо, щоб вони отримували ці знання, тобто наша програма адаптована таким чином, щоб кожній віковій категорії було тут цікаво. Всі, хто тут бувають, хто хоча би раз прийшов на заняття або на майстер-клас, приходять знову і знову.
– На початку розмови ми з вами говорили про те, що це – перший досвід вашої громадської організації у такій тісній співпраці з дітьми. Але тепер, наприкінці нашої розмови, я розумію, що ви, напевно, теж навчилися багато чого і залучили до своєї команди справжніх фахівців своєї справи, які би вчасно підказали і звернули увагу на те, аби реалізація цього проєкту була успішною.
Звісно, ми залучали і методистів, і експертів. Усі наші ментори мали безпосередній досвід роботи з дітьми. Ми залучаємо і психологів, щоб наша програма дійсно сприяла соціальній згуртованості, соціальній інтеграції.
– Чи буде мати кемп продовження, адже запитів на його роботу, думаю, буде ще достатньо?
Я думаю, що так. Ми будемо працювати над тим, аби кемп, можливо, у трохи модифікованому форматі, але мав продовження. Не можу зараз розкривати усіх деталей, але, дійсно, у нас є плани на те, аби кемп мав довгострокове життя.
– Чи говориться в рамках цього простору про війну?
Про війну у рамках цього простору ми стараємося не говорити. Тому що війни поза цим простором і так забагато: в інформаційному просторі, в родині. Ми акцентуємо якраз увагу на майбутньому, на мріях, на здобутті нових навичок, на тому, аби щось створювати. В рамках простору ми робимо ось на цьому акценти. Вони якраз про мир.
– Традиційно в рамках нашого циклу останнє питання про ваш перший день після нашої перемоги. Яким ви собі його уявляєте?
Хороше дуже запитання. Напевно, в мій перший день після перемоги я би хотіла прокинутися і зрозуміти, що я особисто доклала все можливе до цієї перемоги, що я була частиною свідомого громадянського суспільства, яке рухалося до моменту перемоги. Звісно ж, із родиною, із найближчими людьми поруч і з абсолютним відчуттям щастя.
«Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
