Мало хто знає, що на Закарпатті є священики-жінки. Всього їх – 11, всі служать у реформатських церквах області, мають ті ж права, що й чоловіки-священики, окрім одного: вони не можуть займати вищих церковних чинів. Нині "Про Захід" розкаже вам про одну з таких закарпатських священиць – Ірину Гал, котра працює у селі Ракошині Мукачівського району.
Реформатська громада у Ракошині має дуже давні традиції, адже перші згадки про неї датуються аж 1595 роком. Церква, в якій служить Ірина Гал, теж старовинна: її збудували 1843-го, а у 2003-му відремонтували, максимально зберігши автентичність інтер'єру. Родина Ірини приїхала у Ракошино у 2002-му. Саме тоді священиця та її чоловік отець Ласло отримали сан, закінчивши навчання у будапештському Реформатському університету імені Гашпара Карої, де протягом п'яти років вивчали теологію.
На запитання, чому вона вирішила стати священицею, Ірина Гал розповіла, як у рідному селі Вари (Варієві) в юності була прихожанкою місцевої реформатської церкви і на прохання пастора певний час заміняла кантора, тобто грала під час служб на органі. Вже тоді священик вмовляв Ірину подумати над тим, аби пов'язати своє життя з церквою, однак дівчина не була до того готовою і вступила до мукачівського педучилища. Завершивши навчання і ставши дипломованим вчителем музики, Ірина якийсь час працювала у дитсадку та угорськомовному ліцеї, а ще була вчителем початкової ромської школи.
Весь цей час Ірина багато вчилася, ходила до церкви, і через два роки таки зважилася на те, аби спробувати вступити до університету. Вона знала, що зробити це буде дуже важко, але її надихали слова з Біблії, які закликають не боятися і йти вперед, покладаючись на Божу допомогу. "Екзамени були дуже складними і тривали цілий тиждень. Ми мали показати знання з історії, угорської та зарубіжної літератури, співів, пройти психологічні тести і співбесіди, під час яких викладачі мали переконатися, що ми справді хочемо присвятити життя служінню в церкві. Конкурс був великий – п'ять людей на одне місце. Багато чого мені довелося вчити самостійно, бо наша шкільна програма дуже відрізняється від угорської. Пам'ятаю, я щодня плакала, боялася, що не пройду. Але коли після екзаменів зачитали результати, виявилося, що я за кількістю набраних балів посіла друге місце. Потім майже всі п'ять років навчання була відмінницею", – згадує священиця.
Саме під час навчання в університеті Ірина Гал познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, корінним жителем Будапешта. Після завершення навчання вони з Ласло повінчалися, причому зіграли звичайне весілля з білою сукнею, гостями і навіть трошки з вином.
Після весілля молоде подружжя священиків відправили на практику до Ракошина. Тут служив старенький священик Лайош Гулачі, котрий на той час виконував обов'язки єпископа і приїздив до села на служби з Мукачева. Приступити до роботи молоді люди змогли лише після того, як їх затвердила громада. Вони спеціально приїхали до Ракошина, поговорили з людьми та пресвітерами, люди розпитували їх про те, як вони працюватимуть з дітьми, з молоддю, просили розказати про себе, а тоді погодилися прийняти у селі.
"Пригадую, як ми приїхали у Ракошино з речами, вже затемна в дощову погоду. Будинок, у якому ми живемо, тоді лише якраз добудували, там не було ні світла, ні води. Підлогу лише пофарбували і фарба прилипала до взуття. З меблів тут не було абсолютно нічого. Ми не знали, як нам тут жити, з чого починати. Було страшно, але поїхати геть ми вже не могли, бо на наступний день у селі мав бути похорон і нас чекали. Потім ми ще довго жили, маючи у будинку лише два матраци. Батьки нам допомогли, громада – і так ми поступово обжилися.
Я боялася за чоловіка, думала, що йому, який виріс у Будапешті і не звик жити у селі, буде тут важко. Але він хотів працювати, відчував, що має служити саме тут. У 2003-му у нас народився перший син Ласло, потім, у 2005-му, – другий син Мартон", – розповідає священиця Ірина.
За правилами реформатської церкви, вона не є керівником релігійної громади – ці обов'язки лежать на її чоловікові. Однак вона проводить богослужіння, хрестить дітей, вінчає і відспівує – словом, повноцінно проводить усі релігійні обряди. Разом з отцем Ласло вони служать у Ракошині та сусідньому Кайданові. Богослужіння проводять по черзі: він – у Ракошині, вона – у Кайданові, або навпаки. Разом з цим на священиці Ірині лежать обов'язки з проведення релігійних уроків для дітей та молоді у місцевій школі та для дорослих у центрі при церкві. Влітку вона з прихожанками організовує літні табори, а для молодих пар, які збираються обвінчатися, вони з отцем Ласло проводять заняття, під час яких намагаються підготувати пару до сімейного життя.
"Я для дітей та молоді вже стала другою мамою. Коли у них проблеми, вони мені швидше все розкажуть і попросять поради. Вони мені вірять, і я бачу, що моя робота не є даремною. В моєму житті всяке бувало, останні кілька років видалися особливо важкими: помер мій батько, у мами діагностували рак, сестра потрапила в аварію, у брата стався інфаркт, у мене теж почалися проблеми зі здоров'ям. Все це навалилося так одразу, що був момент, коли в мене опускалися руки і хотілося все покинути. Але Бог дав мені сили це пережити, і я сама зрозуміла, що ці випробування мають мене не збити зі шляху, а укріпити на ньому. Бо наші прихожани вірять у нас, ми не можемо їм показати, що здалися, бо тоді і у них перед проблемами будуть опускатися руки", – зізнається священиця.
Вона розповідає, що за традиціями реформатської церкви, її родина не може бути віддаленою від громади. Родина священиків живе абсолютно так само, як усі. Поза церквою майже ніщо не викаже в цих людях релігійних діячів. Вони носять звичайний (але обов'язково скромний) одяг, розважаються, ходять на свята, радіють життю. Звичайно, при цьому поводяться скромно, не палять, не вживають алкоголь, лайливих слів. Священики мають показувати громаді приклад міцної та дружної родини, показувати, що жити щасливо і радіти життю можна без шкідливих звичок, заздрощів і хитрощів. "Я люблю жити", – щиросердно зізналася священиця Ірина.
А ще вона розповіла, що дуже любить хрестити діток – це її найулюбленіший обряд, який робить її неймовірно щасливою. А от поховання вона переносить дуже болісно, можливо, тому, що знає кожного члена своєї громади, а тому кожного проводжає, як члена своєї родини. "Нам не можна плакати на похоронах, бо ми маємо показувати приклад сили, маємо втішити, а не самим "розклеїтися", – каже священиця. – Хоча іноді стриматися буває дуже важко. Наприклад, не так давно мені довелося відспівувати молоду 21-річну жінку, котра померла під час пологів. Ми її ховали всім селом, а через два тижні я вже хрестила її дитинку… Але, на щастя, мені ще ніколи не доводилося відспівувати дітей. За ті 14 років, що ми служимо у Ракошині, слава Богу, дітей ще не ховали. Це велике щастя для громади".
Я поцікавилися у священиці Ірини, чи не стикалася вона з недовірою до себе, несприйняттям того факту, що священиком може бути жінка? Дивно, але жодного разу вона не чула ні від кого нічого подібного і навіть, здається, здивувалася, що я допускаю таку можливість. Хоча священиця зізнається, що за її переконаннями, чоловікам все ж краще вдається керувати громадою, вони мають той дар, яким ведуть за собою людей. Їй же комфортно допомагати чоловікові служити у церкві та працювати з дітьми й молоддю.
У церкві священиця показала мені, як проходять тут богослужіння. Чоловіки заходять всередину з одного боку, жінки – з іншого. Сідають окремо, один навпроти одного, діти ж – на лави посередині. Неодружені молоді хлопці сидять на балконі, молоді дівчата навпроти них внизу. Таке здавна робили, аби хлопці могли роздивитися дівчат, обрати собі здалеку пару. Костюм у священиці дуже простий і скромний: біла сорочка, чорні брюки або спідниця нижче колін. Зверху обов'язково вдягається чорна спеціальна мантія. Її видали священиці на святі закінчення університету: раз – і на все життя. Мантія ця є дуже важкою, аби священик пам'ятав про свій тягар обов'язків. Прати мантію не можна. Головний убір у церкві не одягають, а коли священик служить надворі, то мусить покрити голову спеціальним убором. Священик на богослужіння не може одягти нічого кольорового, навіть шкарпетки. В одязі допускається лише чорний чи білий колір.
Священиця Ірина каже, що щаслива служити церкві і вірить, що робить хорошу справу. При цьому нічого особливого у своїй роботі вона не бачить, адже жінок-священиць на Закарпатті стає все більше. Вони служать у Мукачеві, Великій Доброні, Чомонині, Баркасові, інших селах Виноградівського та Берегівського району, і роблять свою справу нічим не гірше за чоловіків.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"
