В минувшині Ужгорода не було, мабуть, закладу освіти з більш заплутаною історією, ніж у місцевої торговельної школи. Її відкривали й закривали, переводили з однієї будівлі до іншої, змінювали мови й форми викладання, об’єднували чоловічі класи зі жіночими, а потім їх знову роз’єднували. Чого-чого, а стабільності в житті цієї школи майже не було. А чому – розкажемо далі.
Торгівля в житті Ужгорода, як і будь-якого міста, завжди відігравала важливу роль. А грамотні торговці, вважалося, сприяли розвиткові економіки. Саме тому в кінці ХІХ століття тут заснували нижчу промислово-торговельну школу для хлопців, де навчали підмайстрів та помічників торговців. У 1895 році промислове відділення школи мало 6 класів, 5 вчителів та 338 учнів, а торговельне відділення – 3 класи, 2 вчителів і 70 учнів. Напрям був популярний, адже на вищу освіту кошти тоді мали одиниці, а промислово-торговельна школа дозволяла отримати першу професію за помірну плату (навчання на підмайстра коштувало 1 форинт на рік, на помічника торговця – 5 форинтів на рік).
Аж тут у 1905 році в місті Alsó-Kubin (слов. Dolný Kubín, нині входить до Жилінського краю) почали готувати до закриття вищу торговельну школу – до першого класу просто не набралася необхідна кількість учнів. Який стосунок ця подія мала до тодішнього Унґвара? А такий, що це стало поштовхом до подальшого багаторічного прагнення відкрити таку школу (щось на зразок комерційного училища) в місті. Преса писала, що тут аж ніяк не буде нестачі в студентах, адже 10% населення міста займається торгівлею, потреба у добре навчених молодих продавцях та економістах є стабільно високою. Тож, давайте, мовляв, клопотати, аби школу з Кубіна перевели сюди.
Керівництво Унґвара писало листи до Міністерства народної освіти та Міністерства торгівлі Угорщини, а звідти відповіли питанням: на які жертви готове піти місто заради відкриття вищої торговельної школи? Річ у тім, що тоді міста боролися за створення державою навчальних закладів, наприклад, пропонували Міністерству безкоштовні ділянки для зведення споруди школи або брали на себе зобов’язання забезпечувати школу протягом тривалого часу дровами. Саме таких жертв у вигляді часткового співфінансування очікувало міністерство від Унґвара. Влада міста, не маючи вільних коштів у бюджеті, закликала місцевих торговців не проґавити шанс, пожертвувати кошти у фонд школи – адже наявність молодих фахівців була вигідна, в першу чергу, саме їм. Але готовність до жертви не допомогла, міністерство вирішило все ж дати школі у Кубіні другий шанс, не переводити її до іншого міста.
Загалом на початок ХХ століття на території Угорщини було 37 вищих торговельних шкіл. Найближчий такий навчальний заклад працював у Гомонні (Гуменному), де навчалися близько 50-ти дітей із Унґвара. Після 1905 року думка про те, що місто теж потребує вищої торговельної школи не покидала владних кабінетів, постійно обговорювалася в колі інтелігенції та місцевої Торгової палати. Але на конкретні рішення наважилися у дуже непростий час – якраз перед початком Першої світової війни у 1914 році. Влітку у пресі з’явилося оголошення про перший набір та про те, що навчання почнеться вже 1 вересня. Більшість витрат брало на себе місто, сподіваючись на допомогу меценатів і на те, що з часом торговельна школа зможе заробляти на себе сама. Меценати справді знайшлися: Акош Аркі взяв на себе зобов’язання вносити у фонд школи 100 крон щорічно протягом 3-х років, а викладач гімназії Одон Бланар обіцяв жертвувати 20 крон щорічно протягом 3-х років. На заробітну плату вчителям гроші порівну виділяло Міністерство торгівлі й місто.
Варто зазначити, що 1 вересня 1914 року вища торговельна школа так і не відкрилася – не мала на той час ані дозвільних документів, ані приміщення, ані учнів. Дозвіл Міністерство народної освіти надало у вересні, вимагаючи, аби місто взяло на себе усі зобов’язання і витрати, а також звело для школи будівлю, що відповідала би всім гігієнічним нормам – інакше угоду скасують. Через це відкриття торговельної школи вирішено було перенести на 1915-1916 навчальний рік.
За цей час місто добре підготувалося до вступної кампанії, запросило з Пожоні (Братислави) вчителя тамтешньої вищої торговельної школи Олодара Сіладі на посаду директора, знайшло підходяще приміщення в будівлі публічної школи для хлопчиків на вул. Ракоці (ця будівлі на вул. Волошина не збереглася, нині на її місці – будинок № 24). Крім Олодара Сіладі в школі мав працювати ще один вчитель – викладач точних наук Йожеф Бойнок (цього цілком вистачало з огляду на те, що набрали на навчання спершу лише один клас). Річна плата за навчання становила 200 крон, які мали бути сплачені двома частинами. Ще 20 крон становив вступний внесок, платними були і шкільні підручники.
У серпні 1915 року на шпальтах місцевої газети «UNG» вийшла колонка директора новоствореної школи Олодара Сіладі, в якій він описував своє бачення діяльності навчального закладу, а також повідомляв, що вважає за доцільне готувати для роботи в торгівлі не лише юнаків, а й дівчат. Саме тому, мовляв, при школі започатковують також однорічні курси комерції для дівчат, а, крім того, школу підмайстрів та вечірні торговельні курси для працюючих дорослих. Ця новина викликала неабияку зацікавленість, адже молоді жінки в ті часи майже не мали вибору в професійному навчанні. Запис на ці однорічні курси був дуже активним: 45 дівчат отримали можливість навчатися, 15-ом довелося відмовити. Хлопці до вищої торговельної школи теж записувалися охоче, дуже швидко був набраний клас із 50-ти учнів.
Навчання студентів першого курсу розпочалося о 8.00 4 вересня 1915 року. Заняття на курсах для дівчат стартували того ж дня пообіді, о 15.00. Якщо хлопцям усі науки викладали вже згадувані вище два викладачі, то у дівчат вчителів було більше, окремі запрошені фахівці викладали їм машинопис, скоропис, правила листування угорською та німецькою мовами, каліграфію, бухгалтерію, географію й товарознавство.
Перший набір хлопців-студентів після 4-х років навчання ледве устиг скласти випускні іспити, як вищу торгівельну школу закрили. Будівлю, в якій працювала школа, по завершенні Першої світової війни зайняло чехословацьке і французьке військо. Студентам запропонували продовжити навчання у Мукачеві, де в 1920 році теж відкрили торговельну школу. Але через деякий час ужгородці домоглися того, аби військо звільнило будівлю й вища торговельна школа (вже у статусі торговельної академії) продовжила роботу. Хоча, можливо, тут доречніше буде сказати, що вона не продовжила, а розпочала роботу, бо це вже був інший навчальний заклад з руською мовою викладання і новим директором (ним став колишній вчитель гімназії Петро Сметана). На 1921-1922 навчальний рік до підготовчого класу академії приймали як хлопців, так і дівчат, що досягли 13-річного віку та закінчили з хорошим результатом 3 класи школи. До І класу академії приймали 14-річних хлопців та дівчат, котрі з хорошим результатом закінчили 4 класи школи. Вступні іспити передбачалися з руської мови, математики та географії. Навчання було платним, коштувало 700 Кч на рік плюс 60 крон реєстраційного внеску.
У 1922 році (за даними з газети «Русскій народный голосъ») місто в особі мера Бачинського підписало зі Шкільним відділом договір про передачу навчального закладу державі, отримавши натомість обіцянку про те, що академія працюватиме в будівлі дівочої школи на набережній, щойно її звільнить Губерніум. Але сталося все не так. У 1925 році було прийняте рішення знову реорганізувати заклад (достеменна причина є невідомою, однак у пресі згадувалося, що через руську мову викладання учнів набирали дуже мало, навчання було недоступним для місцевих угорців та євреїв). 4-річну торговельну академію з руською мовою викладання перевели до Мукачева, де для її потреб була зведена нова будівля, а в Ужгород з Мукачева перевели тамтешню дворічну нижчу торговельну школу з чеською та угорською мовою викладання. У такому статусі школа розпочала 1925-1926 навчальний рік у будівлі словацької школи на Другетовій площі (йдеться про будівлю нинішньої ЗОШ № 2). Директором її став Ярослав Гошек – колишній професор державної торговельної академії в Кошице.
У щорічниках навчального закладу директор згадував, що молодь доволі несерйозно ставилася до свого навчання, обирала торговельну школу для вступу тоді, коли не вдавалося вступити до вчительських і духовних семінарій. У 1931 році вступ до школи й узагалі супроводжувався скандалом: під час іспитів відсіяли 35 із 45 охочих навчатися. «Це катастрофа!», – казали в школі, а преса гуділа про те, що рівень знань у місцевих школах явно не відповідає тим оцінкам, які виставляли учням.
У щорічнику за 1933-1934 навчальний рік дирекція зазначала, що кураторія навчального закладу (що на зразок наглядової ради) звернулася до міської влади з проханням звести для торговельної школи власну будівлю, адже кількох приміщень у словацькій школі закладу було мало. Міська влада погодилася і 21 червня 1934 року прийняла рішення профінансувати будівництво на «міській парцелі за православною церквою на Вербнику». Закінчити будівництво планували до осені 1935 року, аби новий навчальний рік торговельна школа можна розпочати вже в новій домівці. Та, як ми знаємо, позаду православної церкви на нинішній Православній набережній врешті побудували не торговельну школу, а єврейську гімназію. Протягом короткого часу торговельна школа та єврейська гімназія уживалися таки в одній будівлі. Але згодом торговельну школу перевели до старого готелю «Паннонія», в якому до того працювала деревообробна школа (ця будівля до наших днів не збереглася, на її місці нині – радянська прибудова до пошти).
У 1938 році, після рішення Віденського арбітражу і подальших політичних змін у краї, газета «Kárpáti Magyar Hírlap» писала, що всі викладачі Ужгородської торговельної двокласної школи покинули місто, забравши меблі й обладнання. Нова угорська влада міста вирішила відновити навчальний заклад, дозвіл на це у жовтні 1939 року надало Міністерство освіти Угорщини, порадивши на роль директора викладача з багаторічним стажем Бейлу Чіпека. Вже в листопаді 1939-го оновлений заклад відкрився, але тепер це знову була 4-річна торговельна академія. На основі свідоцтва про її закінчення молоді люди могли отримати роботу в банках, страхових установах, на залізниці, в портах, податковій службі та митниці, а також у приватних компаніях, адже володіли знаннями бухгалтерії, стенографії, друкування, листування – тобто практичними навичками, затребуваними на будь-якій роботі.
Цікаво, що в той період класи знову розділили на чоловічі та жіночі. А оскільки сформували їх досить багато (4 чоловічих та 4 жіночих), перед дирекцією знову постало питання про окрему будівлю. У 1940 році міська управа вже звільнила стару будівлю ратуші (нині там працює Ужгородський торговельно-економічний фаховий коледж ДТЕУ на вул. Капітульній) й облаштувалася у споруді фінансового уряду (нині це ЗОШ № 9 на пл. Петефі). Тож було вирішено, що будівлю ратуші відремонтують і нададуть у користування торговельній академії. Навесні 1941-го навчальний рік продовжили вже в новій домівці. Працював там навчальний заклад аж до кінця жовтня 1944 року, коли через Ужгород пройшов фронт Другої світової війни. Згодом на його основі був створений Технікум радянської торгівлі – ще одна форма торговельної школи. Тепер ви зрозуміли, чому на початку цієї статті було написано про навчальний заклад із найзаплутанішою історією? Вона справді заплутана, однак варта того, аби в ній розібратися, адже це наша історія.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
На першому фото зображений готель «Паннонія», в якому працювала у 1930-х торговельна школа
