Продовжуючи міні-цикл історій про мерів Ужгорода дорадянських часів, нині розкажемо про шістнадцятого очільника міста Івана Ґаара. Він протягом 42 років був активним учасником політичного життя Ужгорода, обирався до всіх складів міської ради, починаючи з 1896 року, 11 років поспіль був заступником мера міста і лише один місяць його очолював.
Нащадки шістнадцятого мера міста Івана Ґаара досі проживають в Ужгороді, а це означає, що пам’ять про нього збережена. Своїй онучці він колись казав, що померти треба там, де ти народився, але в його випадку так не сталося. Могила Івана Ґаара (до слова, його звали саме так, угорською мовою – Iván), знаходиться на ужгородському цвинтарі на горі Кальварії, тоді як народився він далеко звідси – в угорському Дьорсігеті (Győrsziget), тоді окремому населеному пункті, а нині районі міста Дьор. Майбутній мер походив із заможної та дуже інтелігентної родини, в якій кожен із дітей став відомою людиною. Його брат Вілмош працював суддею, написав кілька відомих юридичних праць, а сестра Морішка була популярною письменницею, яка друкувала свої невеличкі романтичні оповідання і в нашій газеті «Ung». Іван же займався у Дьорі видавничою справою, деякий час орендував, а у 1888-му році викупив видавництво «Паннонія», де виходило багато угорських книжок і газет. Належав Івану і відомий в Угорщині сатиричний журнал, який також виходив у його друкарні.
Та згодом справи у молодого друкаря пішли погано, тож він вирішив почати нове життя в невеличкому Унґварі. Можливо, його запросили сюди на роботу (переїхавши, він одразу став керівником друкарні «Székely és Illés»), а, може, тут Іван сподівався покращити здоров’я своєї 20-річної дружини Янки, котра хворіла на туберкульоз. Як би там не було, до провінційного Унґвара подружжя приїхало у 1891 році. А вже у березні 1893-го Янка померла, залишивши друкаря Івана Ґаара вдівцем із двома маленькими дітьми. Її поховали на Кальварії, у могилі, яку прикрашала скульптура янгола (янгола Іван просив зробити із обличчям, схожим на дружинине). Іван ходив до тієї могили дуже багато років, і навіть поховати себе заповів саме біля першої дружини. Забігаючи наперед, скажемо, що коли його волю виконали, старий надгробок зі скульптурою переробили, бо янгол вже був сильно пошкоджений вандалами. На жаль, досі невідомою для нащадків залишається доля двох маленьких дітей Івана та Янки, про них у родині ніколи не згадували.
Через рік після смерті дружини, у липні 1894 року, Іван Ґаар одружився з донькою унґварського пекаря Емануеля Ваґнера, Гізеллою Ваґнер. Ваґнери мали німецьке походження, проживали на нинішній вулиці Фединця, володіли виноградниками, орними землями та свинофермою в кінці вулиці Собранецької, підвалом із винарнею на вулиці Пінцешор (нині – Ольбрахта), чвертю цегельного заводу, який працював десь неподалік залізничного вокзалу, а на тодішній площі Сечені (нині – Корятовича) мали популярну в місті пекарню, закладену Емануелем Ваґнером ще у 1870-му році. Саме там у 1906-му Ваґнери та Іван Ґаар звели двоповерховий красивий будинок, який у перебудованому вигляді зберігся досі, на площі Корятовича, 5. Подружжя Ґаарів проживало на другому поверсі цієї будівлі, на першому (там, де нині – кав’ярня «Меделін») працював магазин, де продавали хліб, сама ж пекарня знаходилася у дворі (нині там провулок «Малий Уж»).
Іван Ґаар в Унґварі одразу влився в активне громадське життя. Він дописував до міської газети «Ung», де друкувався загалом протягом кількох десятиліть, від 1893 року також був заступником керівника і касиром лікарняної каси – органу, що допомагав робітникам, які через хворобу втратили працездатність. Вперше він балотувався до міської ради у 1896-му, відтоді протягом 42 років був незмінним учасником політичного життя у місті.
Найгучніше Іван Ґаар заявив про себе у чехословацьку добу. Його називали непримиренним опозиціонером чехословацького режиму, бо він нещадно критикував у пресі більшість рішень, які приймалися на місцевому рівні у 1920-х роках. Як депутат зі стажем, він ніяк не міг примиритися з тим, що в місті довгий час ради не було, а керував усім урядовий комісар. Очільнику міста Янові Грбеку не раз і не двічі діставалося у пресі від Ґаара, котрий пильно слідкував за міськими справами. У пресі тих років тижнями можна було спостерігати за писаними баталіями цих двох осіб: один звинувачував, інший писав відповідь, далі йшла відповідь на відповідь – і так продовжувалося, поки не з’являлася нова тема для критики. Цікаво, що хоч Грбек і вважав свого опонента ретроградом (у статтях писали, що Ґаар не погоджувався на жодну кардинальну зміну в місті, навіть голосував свого часу проти знесення старої корчми «Чорний орел», яку називали гнійником міста), все ж дослухався час від часу до його думки, бо вона була авторитетною в колі угорського населення Ужгорода.
Коли у 1927 році в Ужгороді після тривалої перерви призначили вибори до міської ради, Іван Ґаар, звісно, теж взяв у них участь, навіть був обраний до п’ятірки кандидатів на пост мера. Як ми знаємо, мером тоді призначили не його, а Костянтина Грабаря. Ґаар же зайняв пост заступника і на цій посаді незмінно працював майже 11 років.
Про роботу Івана Ґаара у місцевій пресі можна знайти чимало цікавих публікацій. Наприклад, у 1934 році журналіст газети «Ungi Ujság» писав, що Ґаар дуже добре знає всі справи міста, опікується грошима громади, як своїми власними. У його кабінеті, мовляв, завжди було багато відвідувачів. Там же стояла старовинна жовта шафа з картотекою і роком виготовлення – 1800, тобто зробили її ще за керування містом судді Мігая Адріані. Ґаар тоді сказав, що дуже любить цю стару шафу, хоча вона – не найстаріше, що є в кабінеті. Після цього заступник мера дістав зі старовинної шафи книгу, на обкладинці якої виднілася цифра 1612. Це була поземельна книга і зібрання протоколів міського керівника – судді за 1612 рік. Іван Ґаар показав саме цю книжку (бо в старій шафі зберігалися і старіші книги-протоколи) тому, що записи в ній велися угорською народною мовою, хоча в ті часи прийнято було вести документацію латиною. Заступник мера тоді сказав, що ця книжка колись буде для філологів дуже цінною для вивчення. Цікаво, чи збереглася десь ця шафа та книги справ міського «бірова»?
Іван Ґаар справді розумів цінність таких історичних речей, навіть сам долучився до збереження історії міста, видавши у 1934 році книжку спогадів «З історії старого Ужгорода» («A régi Ungvár történetéből»). У цій книжці він зібрав невеличкі, часто комічні історії, які траплялися в місті в кінці ХІХ-на самому початку ХХ століття. Праця вийшла не наукова, але ці історії так живо описують життя в тодішньому Унґварі, що, читаючи їх, одразу, як у машині часу, переносишся туди.
У січні 1938-го Івана Ґаара та його колегу, заступника мера Адольфа Маркла, в міській управі гучно вітали з десятиліттям на посаді. Вітати годилося раніше, у грудні 1937-го, бо саме у грудні відбулося призначення заступників, та урочистості перенесли на січень 1938-го, бо саме тоді, 10 років тому, відбулося перше засідання міської ради, на якому представили заступників. Газети у 1938-му писали, що навіть у 72-річному віці, коли, мовляв, інші люди вже мріють про спокійну старість, завжди енергійний Іван Ґаар і не думав полишати роботу в міській управі. На нього попереду справді чекало ще одне дуже важке завдання – забезпечити життєдіяльність міста у період політичного переходу від Чехословаччини до Угорщини.
2 листопада 1938 року о 21.20 по радіо виступив прем’єр-міністр Угорщини Бейла Імреді, котрий оголосив рішення Віденського арбітражу: міста Ужгород, Мукачево, Кошице, Лученец та інші передані Угорщині. А вже 10 листопада місто зустрічало угорських військовослужбовців. Вони з’явилися в кінці вулиці Минайської, де вже юрмився натовп із квітами. Йшли гусари, жандарми, проїхали солдати на велосипедах, артилеристи з гуркотом везли гармати до площі Кошута (до цього – Масарика, нині – Петефі). Газети писали, що за день до цього чехословацькі солдати зі злості розстріляли там усі лампочки, але урочистостям це не завадило. На площі стояла сцена, куди виходили промовці, а по радіо їхні палкі промови передавали на весь світ. Був там, звісно, і Іван Ґаар, хоча його роль у той період мало описана. Річ у тім, що майже всі місцеві газети у ті буремні дні припинили вихід, тож чим жили міські управа та рада, мабуть, можна детальніше дізнатися лише зі збережених в обласному архіві справ.
Владу в місті спершу взяло на себе військове командування в особі полковника Ґабора Томчані. У міській управі Томчані вітали 12 листопада 1938-го. Виступаючи, він розповів, що сам корінний житель, хоча з політичних причин не був тут 20 років, не маючи змоги навіть приїхати на похорон батьків. Звісно, Томчані, не знаючи справ міста, не міг ним керувати, тому мером-адміністратором він призначив Івана Ґаара – людину, якій можна було довіряти, яка мала патріотичну позицію і знала місто, як свої п’ять пальців.
Іван Ґаар вже переживав такий перехідний період 20 років тому. Тепер все відбувалося навпаки, але проблеми були ті самі: потрібно було організувати так, аби населення якомога менше відчуло зміни, мало доступ до продуктів. Спершу у вже угорському Унґварі справді було неспокійно, почалися перебої з хлібом, однак серйозних проблем вдалося уникнути. Військове командування повернуло місто під цивільний контроль 22 грудня 1938 року. Саме тоді міністр внутрішніх справ Угорщини призначив на посаду мера Імре Пелчарського. «Чому не Івана Ґаара?», – дивувалися містяни. Всі знали, що Ґаар, хоч і був немолодий, мав великий досвід і не менш велике бажання працювати далі. Що тоді сталося – достеменно невідомо, але Іван Ґаар несподівано для всіх покинув міську управу, офіційно вийшовши на пенсію.
На той час він був ще повним енергії, сильним, активним у громадському житті. Рідним казав, що житиме до 120-ти років, але доля розпорядилася інакше. На Івана Ґаара чекала дуже важка старість. Після Другої світової війни деякий час родину Ґаарів радянська влада не чіпала, лише націоналізувала їхні виноградники, дві пекарні та свиноферму. Але навесні 1946-го колишній мер став свідком того, як його сина Бейлу арештували і відправили до таборів (на той час в Ужгороді проживав лише Бейла, другий син Одон та донька Ержебет виїхали до Угорщини, син Іван помер ще у 1937 році). Покарання Бейли Ґаара передбачало і конфіскацію майна, тож із будинку на площі Корятовича вивезли все, навіть одяг членів родини. Лише одне приміщення тоді не чіпали зовсім – особисту кімнату вже геть старенького Івана Ґаара. Він помер того ж 1946 року, так і не дочекавшись сина з Караганди.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
