Яким був Ужгород рівно 100 років тому, на початку 1925-го? Чим жили тоді ужгородці, які проблеми мали і які питання обговорювали в місцевій пресі? «Втрачений Ужгород» продовжує невеличку подорож у часі, щомісяця показуючи, як змінилося життя міста за 100 років.
Березень 1925 року почався в Ужгороді зі землетрусу. Однієї ночі, близько 2:00, мешканці правого берега прокинулися від коливань. Особливо відчутними вони були на вулицях Собранецькій, Глибокій, Підгірній, Берчені. Підземні поштовхизафіксував і спеціальний пристрій, встановлений у приміщенні міської гімназії. Газети написали, що попри те, що землетрус був слабким і жителі відчули лише два поштовхи, багато хто тієї ночі боявся зайти назад до своїх будинків і провів ніч на вулиці.
Погода у перший тиждень березня теж вражала містян. У неділю всі раділи приємній теплій температурі, аж раптом увечері швидко насунули темні хмари, розпочалася така сильна злива, що залило всі вулиці, а блискавки били так, що вивели з ладу телефонну мережу. Наступного дня після цілком літньої теплої грози раптом налетів холодний вітер, який протягом двох днів пронизував містян, котрі вже скинули зимовий одяг. Аж тут з боку Чопа насунула чорна хмара й в Ужгороді випав сніг, якого не було тут майже всю зиму. Місцеві газети жартували, що за один тиждень березня містопережило всі чотири пори року. Цікаво, що всередині березня сніг повернувся ще раз. Газети скаржилися на те, що квіти померзли, а бруньки на деревах вкрилися кригою. Кілька днів поспіль у місті фіксували -4-5 градусів за Цельсієм.
Ужгород, однак, продовжував жити активним життям. Єврейські молодіжні товариства організували у великій залі «Короні» бал до свята Пурім, який зібрав велику кількість гостей у карнавальних костюмах. Газети відзначили серед найкращих костюмів іспанську танцівницю, доміно, японську гейшу, шахового коня тощо. А королевою балу обрали Ержику Келеті, котра «була просто чарівною в костюмі графині Моріци» (героїні оперети Імре Калмана).
Не до розваг було працівникам місцевих перукарень. Вони протестували проти того, що їхні майстри вимагали від них працювати у неділю. Попри те, що робітники мали законне право на вихідний у неділю, майстри сповістили, що перукарні Ужгорода працюватимуть щонеділі вранці. Робітники були обурені, адже в суботу вони працювали дуже довго – іноді й до 21:00, тому хотіли в неділю відпочивати, а не бігти вранці знову на роботу. Газети були на стороні робітників, адже тодішні закони передбачали, що після закінчення тижневого робочого часу працівникам має бути надано не менше 36 годин відпочинку. Робітники перукарень оголосили, що не вийдуть у неділю на роботу. І що, мовляв, це не страйк, а законний вихідний, після якого, у понеділок, вони повернуться на свої робочі місця.
Дотриманням прав робітників у ті часи особливо переймалися комуністи, політична ідея яких ставала все популярнішою у суспільстві. В березні на засіданні їхнього місцевого осередку стався такий цікавий випадок: детектив поліції, котрий був присутній на засіданні задля збереження порядку, не зняв кашкета, коли комуністи, котрі зібралися, щоб обговорити здорожчання товарів, почали співати «Інтернаціонал». Побачивши це, молодий робітник Ліпот Гаймліх збив рукою кашкет з голови детектива, за що був одразу же заарештований. Закінчилося засідання страшним галасом, а пізніше й судовим рішенням: молодого комуніста засудили на дві доби ув’язнення й 60 корун чеських штрафу.
Ще одна історія з поліцейським у березні 1925 року трапилася біля міської лікарні (нині це комплекс обласної лікарні ім. А. Новака). Поліціянт Іван Баланчик прийшов до лікарні, щоб супроводжувати в’язня Яноша Нодя, якого так лікували, назад до в’язниці (вона на той час ще працювала у будівлі позаду жупанату). В’язень вийшов на вулицю, а тоді вирвався з рук поліцейського і почав тікати. Ловила в’язня вся вулиця. Та навіть коли ужгородці оточили чоловіка, той довго не здавався: копався, кусався, бився. Лише коли знесилився, його вдалося скрутити й таки доправити до в’язниці.
Міська лікарня того місяця фігурувала у ще одній історії. 10 березня з вікна другого поверху (нині він вважався би третім) випав 35-річний працівник меблевого заводу Лойош Ордої. Журналісту, котрийприйшов до палати, чоловік заперечив, що викинувся з вікна зумисно – мовляв, у нього просто потемніло в очах, коли він стояв перед вікном. Натомість медсестра-монахиня розповідала, що чоловік їй зізнався, що вчинив це спеціально, бо його не хотіли приймати до лікарні. Після падіння чоловіка з численним переломами таки поклали до лікарні, причому стан його сильно погіршився через високу температуру. Через кілька днів нещасний помер.
Ще одна трагедія трапилася у березні 1925 року на ужгородському вокзалі. Команда поштарів стояла на пероні з невеличким візком, навантаженим кореспонденцією. Вони очікували поїзд із Ужка й готувалися під час короткої зупинки швидко завантажити пошту до вагону. Аж тут один молодий поштар вирішив перестрибнути колію просто перед поїздом. Не встиг – локомотив збив його і протягнув 15 метрів. Коли чоловіка дістали з-під поїзда, він був скалічений до невпізнанності і вже не дихав. Місцеві газети написали, що загиблий поштар Гуґо Поленкабув чехом і нещодавно отримав повідомлення про те, що успадкував за далеким родичем кілька мільйонів доларів спадку. Він, нібито, вже й підтвердив родинні зв’язки, тож перебував у приємному очікуванні. Але стати мільйонером йому не судилося.
Мабуть, про те, що сталося на вокзалі могла би попередити Соня – відома провидиця, котра в березні приїхала до Ужгорода. Свій намет вона розмістила на тодішній Масариковій площі (нині – пл. Ш. Петефі). Газети писали, що Соня є справжнім феноменом, вміє читати думки, знає минуле і майбутнє, навіть називає своїх гостей на ім’я, щойно вони заходять до намету. Приймала Соня протягом усього дня, тож газети запрошували прийти подивитися на знамениту провидицю.
А тим часом в Ужгороді орудувала банда невідомих злодіїв, котрі обкрадали будинки й торгові приміщення. Газети називали крадіїв неабиякими жартівниками, адже вони часто капостили на місцях своїх злочинів. Наприклад, однієї ночі залізли докомори єврейської благодійної кухні, яка розташовувалася тоді на вулиці Рашина (нинішній Корзо), вікнами до Малого Ужа. Крадії потрапили до приміщення через вікно, винесли 10 кг цукру, 30 кг борошна, 5 кг кулінарного жиру, 10 кг гусячого жиру,по 5 кг рису, гороху, сочевиці та ще багато продуктів. Але перед тим, як покинути приміщення, ще добре наїлися й зрештою задля розваги перемішали білу квасолю з чорною. Правоохоронці розпочалислідство й через кілька днів піймали двох молодих хлопців: 18-літнього Михайла Варенича (в іншій газеті – Воронича) з Тур’ї-Ремети та 19-літнього безробітного Ференца Волошина з Ужгорода. Поліція пов’язувала затриманих зі ще кількома пограбуваннями, які сталися того місяця в Ужгороді.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
