Втрачений Ужгород: пам’ятник Адольфу Добрянському (Фото)

Опубліковано:

У «Втраченому Ужгороді» кілька років тому ми вже робили підбірку пам’ятників, які простояли в місті всього кілька років. Таких протягом буремного ХХ століття було, як на маленьке містечко, доволі багато. Опинився серед них і пам’ятник, про який ми нині розкажемо докладніше, – бюст Адольфа Добрянського. Він простояв у місті всього 10 років, які закінчилися його таємничим зникненням.

Нині в Ужгороді є вулиця Добрянського (біля старої пожежної частини), яка, до слова, носила цю назву ще з чехословацьких часів. Тоді ж іменем Адольфа Добрянського звалися військові казарми 36 полку на Другетовій вулиці. Як бачимо, постать Адольфа Добрянського у ті часи була шанованою, особливо великої ваги їй надавали місцеві русофільські кола. За що – повторювати доступну для всіх інформацію не будемо, про Адольфа Добрянського в мережі Інтернет є чимало фахових публікацій, котрі і хвалять, і критикують його політичний шлях. Усі вони, однак, сходяться в тому, що Адольф Добрянський зумів добитися (бодай і на дуже короткий час) того, що не вдалося доти нікому іншому, – визнання  певної автономії округу, до складу якого входив і тодішній Унґвар, а також запровадження в діловодстві й викладанні в деяких навчальних закладах російської мови (пам’ятаємо, що він був русофілом).

Під час тих подій, у 1849 році, Адольф Добрянський кілька місяців жив і працював у нашому місті. Місцем роботи його на керівній посаді округу була споруда комітатського дому (жупанату), у стінах якого нині працює Закарпатський обласний художній музей ім. Й.Бокшая. Тож не дивно, що саме біля цієї знакової будівлі й було зрештою запропоновано встановити пам’ятник Адольфу Добрянському. Ініціатором ідеї у 1929 році виступило місцеве русофільське Товариство ім. Духновича, але цікаво, що Ужгород був не першим містом, де з’явився такий пам’ятник. Товариство ім. Духновича спершу зібрало кошти й організувало встановлення пам’ятника Добрянському у містечку Міхаловце (нині – у Словаччині, а тоді – частина Підкарпатської Русі). Його урочисто відкрили 17 листопада 1928 року в присутності міністра народної освіти Мілана Годжі. У ресторані готелю «Золотий бик» із цієї нагоди організували святкову вечерю. Однак спробуйте зараз знайти в Інтернеті хоча би щось за запитом «Адольф Добрянський Міхаловце» (у будь-яких варіаціях і будь-якою мовою) і побачите, що про такий пам’ятник є лише кілька коротких згадок у вигляді факту. Однак ані його зображень, ані подробиць про те, де він знаходився і куди подівся, ви не знайдете.

Адольф Добрянський у 1865 році

В Ужгороді, мусимо визнати, схожа ситуація. Адольф Добрянський був фігурою скандальною, якого угорці люто ненавиділи за зраду. Можливо, через це, аби не привертати до пам’ятника зайвої уваги, про нього воліли мовчати у місцевій пресі. Навіть русофільські газети, які нам вдалося знайти, дуже коротко і обережно писали про плани щодо встановлення пам’ятника Добрянському і про самі урочистості, присвячені цій події.

Відомо, що обговорювати місце встановлення погруддя почали на засіданнях міської ради ще на початку 1929 року. Депутати-русофіли одразу просили місце у так званому «новому парку біля жупанату» (йдеться про нинішній сквер-альпінарій, відкритий у той час як громадське місце). Інші депутати не були в захваті від такої ідеї, однак згодом влада це місце все ж погодила. Не знаходили ми ніде й обговорення стосовно того, хто має бути автором пам’ятника. Мабуть, Товариство ім. Духновича, як замовник роботи, одразу погодило на цю роль скульпторку Олену Мондич-Шиналі, котра на той час вже не раз співпрацювала з товариством, виготовила погруддя Адольфа Добрянського для міста Міхаловце, а перед тим – погруддя Євгена Фенцика для Ужгорода.

17-18 листопада 1929 року в місті проводили Перший загальноземський з’їзд народопросвітницьких і культурних організацій Підкарпатської Русі. Він зібрав більше 350 делегатів, був пишно відкритий у міському театрі у присутності земського президента Розсипала, губернатора Бескида, єпископа Гебея, генерала Прхали, мера Ужгорода Грабаря тощо. З’їзд відкривав керівник Товариства ім. Духновича Степан Фенцик. Чому це важливо? Бо саме в рамках цього з’їзду відбулося і відкриття в Ужгороді пам’ятника Адольфу Добрянському. Газета «Novoje vremja» писала про це так: «На площі Жатковича, в новому міському саду, відбулося в пол.12 урочисте відкриття пам’ятника А.І. Добрянському. На відкритті пам’ятника виголосив промову губернатор А. Бескид, генерал Прхала, делегат галицької «Селянської організації» Мишков, сенатор І.Цурканович і шкільний інспектор Добош зі Сваляви, котрий у своїй промові пояснив діяльність Добрянського, прагнення і боротьбу його для покращення долі руського народу».

З’їзд, мусимо зазначити, закінчився скандалом. На другий день під час засідання секцій делегати почали сперечатися і зірвали проведення загальних зборів. Деякі газети писали, що скандал піднявся проти очільника Товариства ім. Духновича Степана Фенцика. Всьому виною була, як вважали інші, «страшна стіна мовного та релігійного питань».

Бронзова копія погруддя Добрянського, яка зберігається у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького

Минуло кілька місяців після відкриття пам’ятника Добрянському, коли Товариство ім. Духновича закликало через газети своїх учасників і всіх небайдужих жертвувати кошти на покриття витрат за виготовлення і встановлення погруддя. Товариство хотіло також заснувати фонд ім. Добрянського, який би займався виданням його праць і біографії. Пожертви просили направляти до Народного дому товариства, який тоді знаходився на вул. Берчені,1. Станом на січень 1930 року вже було зібрано більше 9 тисяч Кч., найбільше пожертвувало крайове управління, а з приватних осіб – губернатор А.Бескид (4 тисячі чеських крон).

Давайте скажемо ще кілька слів про місце, де стояло погруддя Добрянського. Із цим питанням не все до кінця зрозуміло, адже в пресі точне розташування в парку  не уточнювалось, а єдине фото з відкриття пам’ятника, надруковане у книзі «Подкарпатская Русь 1919-1936», не дає змоги чітко роздивитися деталі. Саме тому у краєзнавців з’явилося кілька версій точного місцезнаходження пам’ятника: верхня частина альпінарію (Добрянський – спиною до тодішньої пошти, нині – пл. Жупанатська, 18) або верхня частина альпінарію, глибше всередині, спиною до будівлі колишнього готелю «Паннонія», в ті часи – деревообробної школи (нині на місці цієї будівлі – новіша частина споруди пошти). 

Десь там пам’ятник Адольфу Добрянському простояв до весни 1939 року. Є така версія, що проугорськи налаштована молодь скинула пам’ятник до річки у травні 1939-го. Але у пресі про це писали трохи не так. 26 квітня 1939 року газета «Kárpáti Magyar Hírlap» зазначала: «Невідомі позавчора вночі повалили і забрали пам’ятник Добрянському, що стояв у саду комітатського дому. Поліція почала розслідування. Винуватців слід шукати в російсько-українських групах, які роками воюють одні з одними». Цікаво було би прочитати результати розслідування поліції стосовно цієї справи, бо на суб’єктивну думку автора, звучить малоймовірно, аби русофіли на чолі зі Степаном Фенциком, які й встановили цей пам’ятник, потім його зносили, а в українофілів у квітні 1939-го були у краї куди серйозніші справи. Повалення погруддя Добрянського дійсно, найімовірніше, було справою угорців, тим більше, що після цього випадку в угорських газетах почали з’являтися статті з роздумами про те, що Добрянський таки не заслуговував на пам’ятник в Ужгороді.

Де поділося бронзове погруддя Адольфа Добрянського – загадка, не розгадана досі. Але нам вдалося побачити його копію (а, може, й оригінал) у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. Там зберігається кілька копій погруддя роботи Олени Мондич-Шиналі, бронзових і гіпсових. На жаль, у документах музею не зазначено, звідки ці копії потрапили до колекції і в якому році це сталося. Тож, хтозна, можливо, одна з них і була тим пам’ятником, який зник у квітні 1939 року.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Про Захід