Втрачений Ужгород: історія Совиного гнізда (Фото)

Опубліковано:

Пам’ятка архітектури національного значення «Совине гніздо» є однією з найстаріших будівель Ужгорода. Попри це інформації про історію споруди збереглося надзвичайно мало, а ту, що є, перемішали й наплутали так, що тепер годі розібратися. Але ми спробуємо.

Якщо ви відкриєте електронну енциклопедію «Вікіпедію», то прочитаєте у розділі про Совине гніздо (розділ має назву «Шпихлір і винний погріб (Ужгород)»), що це був пивоварний завод, ліквідований у 1889 році. «Новий володар будівлі розташував на цьому місці готель, який отримав назву «Совине гніздо». Потім в цьому приміщенні відкрилось керамічне училище, на зміну якому прийшла столярна школа», – йдеться у статті. Та якщо ви читали минулотижневу нашу розповідь про історію вулиці Пивоварної, то знаєте, що пивзавод і Совине гніздо – два абсолютно різні об’єкти. Ніякого готелю «Совине гніздо» просто не існувало.

Плутанина ця пішла від краєзнавця Петра Сови, котрий між 1979-им і 1984 роками написав статтю про Совине гніздо, яке у 1979-му внесли до переліку пам’яток архітектури. Петро Сова зазвичай був людиною дуже скрупульозною щодо фактів і джерел, які він наводив у статтях і книжках. Можливо, в цьому конкретному випадку певну роль відіграло те, що статтю він писав, маючи майже 90 років. У ній справді на початку йдеться про новий статус «Совиного городища» (саме так він називав будівлю), як пам’ятки архітектури, а далі чомусь розповідається про пивоварний завод, «в 7-8 метрах від якого у 1930-х побудували Головний поштамт».

Далі Петро Сова пише, що після проходження фронту Другої світової війни в будівлі колишнього пивзаводу, на другому поверсі, знаходилася міська продовольча карткова системи, а на першому поверсі – згорнуті на час війни фонди Крайового музею. «На третій день після звільнення міста згорів з невідомих причин верхній поверх, де знаходилася карткова система. Фонди музею були перевезені у Дім товариства ім. Духновича, а будівля пивзаводу була терміново знесена», – писав Петро Сова. А в наступному реченні знову перестрибнув від пивзаводу до «Совиного гнізда»: «Таким чином від колишнього заводу залишилася лише будівля, оголошена урядом СРСР пам’яткою архітектури національного значення». Цим реченням Петро Сова заплутав усіх своїх читачів, натякнувши, що Совине гніздо було частиною пивзаводу. Хоча, знову-таки, повторюся, що пивзавод існував задовго до зведення Совиного гнізда і єдиним зв’язком між спорудами могло бути те, що в підвалах Совиного могли зберігати пиво, виготовлене на пивзаводі.

Ужгород на аерофото першої половини 1920-х. Цифрою «1» позначене Совине гніздо, цифрою «2» – перебудована споруда старого пивзаводу (у той час – деревообробна школа)

Цікаво, що помилкове твердження про те, що Совине гніздо було пивоварнею, міститься також і в брошурі вчителя гімназії Міклоша Онтола «Угорська родина Другетів» («A magyarországi Drugeth-család» Antal Miklós, 1943). Серед ілюстрацій у цій брошурі є така, що зображує ліве крило Совиного гнізда, а підписана вона так: «Пивоварня родини Другетів». Чи варто нагадувати, що Совине гніздо було збудоване у 1781-му, коли родини Другетів уже років як сто не було в місті?

То чим же, якщо не пивзаводом, було Совине гніздо? Як і сказано на його охоронній табличці, ця будівля була амбаром. У Національному архіві Угорщини зберігається проєкт цієї споруди, датований 1778 роком.

Складний шрифт і давня форма німецької мови, на жаль, не дозволили у повній мірі перекласти позначки на проєкті, однак з того, що перекласти вдалося, випливає, що будівля закладалася як амбар для зберігання зерна. Був той амбар не приватний, а казенний – тобто належав королівській скарбниці.

Нині Совине гніздо часто називають підвалами, та це означення є хибним, оскільки підвали – це приміщення, які знаходяться нижче рівня землі, а той, хто бував у Совиному знає, що приміщення там наземні, а під будівлею є лише один невеличкий підвал (нині в ньому працює бар «Остап Вишня»). Приміщення це, до слова, видно і на проєкті 1778 року, там воно позначене як підвал скарбничого.
Перший поверх будівлі, який ми називаємо винними підвалами (пригадуєте, як у довоєнні і доковідні часи там проходили винні фестивалі?), на проєкті позначений, як приміщення для зберігання рідких товарів. Можливо, там справді зберігали пиво та вино. Цікаво, що за проєктом із цього нижнього ярусу будівлі можна було у чотирьох місцях піднятися на другий поверх сходами (нині між поверхами немає і сліду цих сполучень).

Фрагмент проєкту будівлі 1778 року (з фондів Національного архіву Угорщини)

Другий поверх будівлі позначений на проєкті як приміщення для зберігання (в ящиках, якщо можна так перекласти) сипучих продуктів. Той, хто бував у цих приміщеннях, знає, яка там висока склепінчаста стеля. Для чого було будувати таке високе приміщення – не зовсім зрозуміло, однак на проєкті є поперечний розріз, який демонструє, що верхній поверх поділявся ще на два яруси дерев’яним перекриттям або балконом, підтримуваним дерев’яними балками. Яку роль виконував цей верхній, дерев’яний, ярус, ми не знаємо, можливо, там складували і зберігали якісь легші товари.


Що знаходилося у лівому крилі – розшифрувати не вдалося, а от у правому крилі, одразу біля в’їзної брами, була облаштована квартира скарбничого. На проєкті також видно, де розташовувався тоді туалет. Біля нього знаходилися і сходи, якими можна було спуститися у нижній двір амбару. На в’їзді у нижній двір стояли тоді довгі одноповерхові споруди, частина з яких виконувала функції стайні. Одна з цих споруд, з’єднана з правим крилом амбару, стояла ще дуже довго, її знесли під час реконструкції Совиного гнізда у 2015-2016 роках, залишивши лише невеличку частинку, в якій нині працює кав’ярня «Ракоці».

У чехословацький період історії міста про будівлю амбару майже немає згадок у пресі. Скоріше за все, вона перейшла у власність держави, але що там зберігали – невідомо. Загалом Совине гніздо попри свою старовинність і монументальність рідко потрапляло в об’єктиви тодішніх фотографів, не зображували його і на листівках. По-перше, через те, що це був господарський об’єкт, який не представляв особливого інтересу, а, по-друге, мав він у ті роки доволі непоказний вигляд. Це зокрема добре видно на фотографіях, які зображують закладання скверу перед спорудою амбару у 1930-х роках. Ліве крило споруди, яке потрапило у кадр, стоїть із вибитими шибками, деякі вікна закладені або заклеєні чимось.

Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького

Трохи оживило будівлю відкриття винарні на першому поверсі правого крила. Сталося це у 1926 році, місцеві газети написали, що середнянська виноробна рада перетворила підвали старої будівлі, «схожої на замок», на вулиці Пивоварній на винарню та дегустаційну залу. На урочисте відкриття недільного весняного вечора до нового закладу прийшло дуже багато людей. «Величезна зала винарні стала однією з родзинок міста і не віримо, що знайдеться приїжджий, котрий проігнорує її, адже навіть у Празі вона була би окрасою», – писали газети. Заклад швидко став популярним, адже там подавали відбірне середнянське вино від перевірених виноробів. У газетах писали, що чимало інших закладів Ужгорода грішили тим, що, прикриваючись назвою «середнянське», подавали своїм клієнтам абищо. А в новому закладі за якість відповідала середнянська виноробна рада. У великодні вихідні 1926 року до амбару на вино прийшло стільки відвідувачів, що довелося ставити у залі додаткові столики. Саме тоді в місті почали називати це місце винними підвалами.

Звідки ж узялася назва Совине гніздо і відколи амбар почали називати саме так? Уперше угорську назву Bagolyvár, що означає Совиний замок, у пресі можна зустріти аж у 1944 році. В угорській мові цим словом позначають закинуту будівлю, в якій хіба вже тільки сови живуть. Тобто станом на початок 1940-х років споруда амбару виглядала, як мінімум, занедбаною. Місцева преса у 1944-му доволі часто згадувала Совиний замок. Через два тижні після того, як місцевих євреїв забрали до гетто, в нижній частині амбару було випадково виявлено сховок 21 людини, членів єврейських сімей Штерн і Міттелманн. У кінці амбару вони облаштували собі помешкання, замаскувавши його бочками, в яких закрили одяг із вшитими в нього цінностями. Члени двох родин добре підготувалися: мали акумулятор, вдосталь свічок, запаси м’яса, консервів і навіть свіжий хліб, що означало, що їх хтось підгодовував «ззовні».

Вочевидь, знайшли цей сховок через те, що нижню частину амбару чиновники з поліцією прийшли перевірити на можливість облаштувати там бомбосховище. Лінія фронту Другої світової війни швидко наближалася до міста, обладнаних сховищ у місті було мало, а підвалів вистачало. Незабаром після того, як був виявлений сховок сімей Штерн і Міттелманн, а членів цих родин таки відправили у гетто, в нижній частині Богольвару (Богойвару, Совиного замку) облаштували сховище аж на 500 осіб. Символічно, що укриття там облаштоване і нині.

Совине гніздо у 1990-х, фото – Kurucz Bandi

І все ж, як із Совиного замку стало Совине гніздо? Припускаємо, що автором цього трохи поетичного перетворення міг бути Петро Сова, котрий у радянські роки активно публікував статті з історії міста у пресі. Однак точної відповіді на це питання не маємо. Якщо ж відповідь на цю головоломку маєте ви, дорогі читачі, діліться здогадками, будемо раді їх почути.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Про Захід