Нині, мабуть, на пальцях однієї руки можна порахувати ужгородців, котрі скажуть, хто збудував стару частину нашого залізничного вокзалу. Саме ця будівля, хоч і серйозно відремонтована, досі є першим, що бачать туристи, котрі приїздять до Ужгорода. І саме вона колись привела до міста інженера-архітектора Ерно Ковоша, котрий спершу сам, а потім зі своїм сином Шандором проектував, зводив і ремонтував в Ужгороді чимало знакових історичних споруд.
Ерно Ковош (Kavasch Ernő) походив із родини німецьких переселенців, котрі колись переїхали до Словаччини у пошуках кращої долі. Він народився 5 січня 1870 року в невеличкому словацькому селі Любіца (німецька назва – Leibitz), де й досі проживають етнічні німці. А виростав неподалік – у місті Спішська Нова Весь. Своє німецьке коріння Ерно зберігав у своєму прізвищі: за будь-якої влади, де б він не жив, завжди принципово писав у кінці свого прізвища німецьку «sch». Оскільки Ковоші були ревними євангелістами, Ерно навчався в Євангельскому ліцеї в Кежмарку. Але, на жаль, нині навіть його нащадки не знають достеменно, яку вищу освіту він отримав. Відомо одне: Ерно не був дипломованим архітектором, спершу працював лише як інженер-будівельник.
У 1895 році Ерно Ковош одружився на дівчині з іншої чистокровної німецької родини – Марії Ірмі Геґенбарт. Вона була римо-католичкою, тому коли в них народилися діти, хрестили їх так: хлопців – у євангельській церкві, дівчат – у римо-католицькій. Після одруження молода пара одразу переїхала до Будапешта, де народилися троє із загалом семи їхніх дітей – донька Ерна, син Шандор та ще одна донька Анна.
Саме з цими трьома дітлахами Марія Ковош у квітні 1906 року приїхала до тоді ще австро-угорського Унґвара, де вже два роки працював її чоловік Ерно. Мабуть, вигравши у 1904 році конкурс на зведення в Унґварі залізничного вокзалу, Ерно Ковош і не думав, що залишиться тут надовго. Але маленьке містечко йому дуже сподобалося, він бачив тут для себе більші можливості, ніж у Будапешті, тож у 1906 році остаточно перевіз сюди усю свою сім’ю, звівши для неї просторий будинок на тодішній вулиці Бозош.
Нині на місці Ковошового будинку стоїть звичайна п’ятиповерхівка, яку ужгородці досі ідентифікують за радянським магазином «Таллінн». Увесь той бік нинішньої вулиці Толстого до початку 1970-х років виглядав зовсім інакше, складався з невеличких одноповерхових будиночків. Уцілів із того часу лише один, який належав поважній сім’ї Блох, – його не знесли, бо він був просторіший за інші, двоповерховий (нині цей будинок можна побачити на куті вулиці Толстого та провулку Навої). Саме там, у кінці нинішньої вулиці Толстого звів приблизно у 1906 році свій будинок інженер Ерно Ковош. Вісім кімнат, дві кухні, ванна, красива веранда з колонами з мармурової крихти, обвита рослинами, горіховий сад, за ним – бетонні сходи, якими спускалися до ще одного, 3-кімнатного з ванною садового будиночка, далі ще сад, який закінчувався величезними воротами, що виходили до високої дамби, яка захищала мешканців вулиці від паводків, – ось таким пам’ятають обійстя Ковошів нащадки. Там у щасті і горі прожили три покоління цієї великої родини.
Загалом, як ми вже згадували, у Ерно та Марії Ковошів було семеро дітей: Ерна, Шандор, Анна, Єно, Клара, Марія та Шаріка. Усі вони, крім Марії, котра померла молодою від туберкульозу, дожили до старості, роз’їхавшись із Ужгорода до Угорщини та Словаччини. Та найвідомішим серед усіх дітей став Шандор, котрий створив зі своїм батьком дуже успішне архітектурне бюро «Kavasch a syn» («Kavasch és fia»). Шандор народився 1899 у Будапешті, приїхав до Ужгорода 7-річним хлопчиком і прожив тут усе своє подальше життя. Освіту архітектора він здобув у чеському Брно, воював на Першій світовій війні, і вже за часів, як наш край увійшов до складу Чехословаччини, почав працювати спільно з батьком.
На той час Ерно Ковош був у місті дуже відомою та впливовою людиною, знаною, між іншим, не лише успішними будівельними проєктами, а й громадською діяльністю. Він багато років обирався міським депутатом від партії місцевих угорців, а у 1923 році був обраний іншими членами міського представництва віце-мером (в ті часи мера міста призначали «зверху», а його заступників, як правило, «чеського» та «угорського» обирали депутати. Посада була дуже поважною, тому таких заступників часто також називали просто мерами). Щодо архітектурних проектів, то Ерно Ковош ще до Першої світової встиг провести перебудови в реформатській церкві і поруч – в будівлі Жупанату, сам спроектував і звів у 1912 році величну споруду Василіянського монастиря (нині – будівля фізфаку УжНУ на вулиці Волошина), який довгий час вважався найвищою спорудою в місті. Дуже відповідально Ерно, як член місцевої євангельської громади, яка не мала в місті своєї церкви, підійшов до проектування Євангельського храму. Красиву неоготичну споруду у парку на площі Другетів він почав зводити у 1914-му, та планам завадила війна. Кілька років триметрові стіни стояли пусткою, аж поки у 20-х роках не з’явилася можливість відновити будівельні роботи. Таким чином євангельська громада отримала свій храм лише у 1924 році, його й нині, як власність релігійної громади Адвентистів Сьомого Дня, можна побачити на вулиці Другетів.
Молодий архітектор Шандор Ковош, мабуть, влив у будівельний бізнес свого батька нове дихання, бо після того, як вони почали працювали разом, проекти їхні змінилися. Так, саме це архітектурне бюро спроектувало і звело у 1927 році красиву віллу губернатора Антона Бескида на вулиці Берчені. А у 1931 році саме архітектурний проєкт Шандора Ковоша визнали достойним для втілення планів зі зведення ремісничої школи (нині будівля Ужгородського вищого комерційного училища між Православною набережною та вулицею Руською). Цікаво, що окремого офісу у такого серйозного архітектурного бюро, як «Ковош і син», не було, архітектори-інженери працювали в одній із кімнат свого родинного будинку. Це підтверджує й світлина з родинного альбому, на якій добре видно табличку з назвою фірми на фасаді дому.
Помер Ерно Ковош в останній день 1933 року, залишивши всі справи своєму синові Шандору. На той час Шандор уже був одружений із Ленке Козар – донькою дуже відомого і заможного місцевого фабриканта Лойоша Козара (того самого, чий завод на Мукачівській вулиці у радянські часи відібрали і перетворили на завод «Перемога»). Деякий час молоде подружжя проживало у Тур’їх Реметах, де Шандор мав невеличку палинчарню. Стосунки Шандора та Ленке були непростими, їх не зміцнило навіть народження сина Шандора. Хлопчику було всього кілька років, коли батьки розлучилися, і мама забрала його з собою до Будапешта. Бачився із сином Шандор Ковош рідко.
Мабуть, після смерті Ерно, справи в його сина Шандора пішли не так добре, як колись, бо відомостей про його будівельні проєкти у кінці 30-х-на початку 40-х років є доволі мало, знаємо хіба, що його фірма в якості підрядної організації брала участь у зведенні басейну в нинішньому Підзамковому парку. Можливо, в той час він присвятив себе більше архітектурі, продавав готові проєкти. А, можливо, вклад Шандора Ковоша є куди більшим, і з часом вдасться дізнатися про його роботу в ці роки. Члени родини нині розповідають, що Шандор скромно жив в одній кімнаті свого родинного дому, велику частину якої займав величезний письмовий стіл, за яким він працював, щось креслив, складаючи ескізи рулонами у великі ящики. Він довго був холостяком, а одружився, можна сказати, випадково.
У 1944 році, після того, як фронт Другої світової війни пройшов через наше місто, Шандора та його молодшого брата Єно, як і багатьох місцевих угорців та німців, забрали на «маленькі роботи». Першим фільтраційним табором на шляху колони в’язнів був табір у Сваляві, де в той час лютував тиф. Помирали від нього в’язні швидко, заразилися страшною недугою і брати Ковоші. Шандор із височенною температурою почав дуже стрімко втрачати сили. Нема сумніву, що там би і закінчилося його життя, якби не рішучість і кмітливість його матері Марії та старшої сестри Ерни. Жінки не побоялися поїхати до Сваляви, де підкупили охоронців табору. Вже непритомного Шандора вивезли за межі табору на возі, він лежав просто на купі мертвих тіл. Марія та Ерна фактично вкрали Шандора додому, незабаром вдалося їм визволити й Єно.
В Ужгороді Шандора оглянув лікар, та надій родині він давати не хотів – справи хворого були настільки кепські, що до нього порадили викликати ще й священника. А в той час в будинку тимчасово проживала жінка, котра багато років була закоханою в Шандора, – сестра його доброго друга Арпада Марта Кулік. Марта на той час була 40-річною «старою дівою», проживала з братом Арпадом та тітками на першому поверсі знесеного не так давно на площі Театральній будинку. Вона працювала у міській управі (нині – будівля ЗОШ № 9) секретаркою, та коли підірвали міст, не могла ходити на роботу, тому її тимчасово прихистили Ковоші. Коли хворого Шандора привезли додому, Марта постійно за ним доглядала, а коли прийшов священник, запропонувала Шандору, котрий давно знав про її почуття, наостанок обвінчатися. Священник обвінчав пару, а Шандор незабаром почав одужувати. Через два роки Марта, котра дуже хотіла дітей, стала мамою, однак синок Пийтер (Петро) народився із синдромом Дауна.
У післявоєнні роки Шандор Ковош ще трохи зміг попрацювати на ниві архітектури, був одним із творців стадіону «Авангард», деякий час навіть працював на посаді головного архітектора міста. Він знав, що у планах міської влади є знесення старих будиночків на вулиці Толстого, бо вони, мовляв, робили центр Ужгорода селом, а не містом. Але Шандор до кінця свого життя не вірив, що це таки станеться. Власне, він цього так і не побачив, помер у 1965 році.
Будинок Ковошів знесли у 1972 році одним із останніх на цьому боці вулиці. Все тому, що Марта Ковош не хотіла виселятися і відмовлялася переїжджати у квартиру, яку їй виділили в іншій частині міста. Лише коли влада надала їй гарантійного листа, в якому обіцяла виділити квартиру в тому будинку, який побудують на місці знесеного, Марта з сином Пийтерком переїхала. Загалом замість знесеного дому Ковошів членам родини виділили 4 окремі квартири в новобудовах. Звісно, всім було дуже важко покидати дім, в якому родина прожила стільки років. Хоч нащадки нині згадують, що проживати там такою великою сім’єю іноді бувало незручно, до того ж вони постійно там мерзли, бо не могли обігріти величезні кімнати з височенним стелями.
Велике сімейне поховання Ковошів нині знаходиться на цвинтарі на вулиці Капушанській. От тільки знайти його там без провідника неможливо, бо мармуровий надгробок із хрестами давно поцупили, і зараз лише члени родини знають, де саме спочивають відомі архітектори-будівельники, чиїми творіннями ми досі милуємося і користуємося.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»