Втрачений Ужгород

Втрачений Ужгород: як у нас з’явилося Корзо (Фото)

Корзо – це серце Ужгорода, вулиця, якою мешканці міста проходять чи не щодня, а іноді й по кілька разів на день. Нині туристам, буває, розповідають казочку про те, що Корзо в Ужгороді з’явилося ще за часів італійців графів Другетів, що саме вони, мовляв, принесли до міста це італійське слово. Однак насправді центральну вулицю міста у нас почали називати так лише на початку ХХ століття. Та й була це лише розмовна назва, яку в газетах завжди писали з маленької літери. І означало це слово навіть не стільки назву, як процес.

На початку ХХ століття свої корзо з’явилися у багатьох містах Австро-Угорщини. Слово прийшло з Італії, де з давніх давен існувало поняття «corso» –вечірня прогулянка головною вулицею міста, що брала початок від ще давнішої традиції влаштовувати на широкій головній вулиці кінні змагання. Скоріше за все, це слово у видозміненому вигляді дісталося до нас із Будапешта, де на початку ХХ століття мешканці любили влаштовувати корзо (korzó) – неспішні піші прогулянки – набережною. У будапештського корзо навіть були свої традиції, наприклад, поділ на обіднє і вечірнє корзо.    

В Унґварі на початку ХХ століття облаштованої набережної для прогулянок не було, тому містяни обрали для корзо, мабуть, найменш підходяще для цього місце – Великомостову вулицю. Вона починалася від нинішнього «хреста» (перехрестя вулиць Корзо-Волошина), а закінчувалася, як видно з назви, Великим мостом, на місці якого нині стоїть пішохідний. Оскільки Великий міст був тоді єдиним транспортним у місті, через нього щодня переїжджали сотні фіакрів, возів та автомобілів. Нині доволі важко уявити, як на вузенькому Корзо могли вміститися транспорт, що рухався в обидва боки, і пішоходи на тротуарах обабіч вулиці. Повільно прогулюватися там, мабуть, було не надто зручно, однак саме цю вулицю містяни чомусь обрали для корзувань.

У 1908 році Антал Чернек писав у газеті «Ung», що всі, хто бував у Будапешті, знайомі з тамтешньою традицією корзо на вулиці Кошута. Мода ця, мовляв, дісталася й Унґвара, і хоч Великомостова вулиця не може похвалитися імпозантними будівлями, на ній є зручний асфальт і ліхтарі, які роблять вечірні прогулянки приємними. Тобто, як  бачимо, причина того, що корзувати містяни почали саме на Великомостовій банальна – там був асфальт і ввечері світили ліхтарі. Можливо, якби у той час такі зручності були на інших вулицях, назву «Корзо» нині би мала зовсім інша міська магістраль.

Ми вже згадували про те, що за будапештськими традиціями корзо практикували двічі на день: в обідній час, з 12.00 до 14.00; та ввечері – з 18.00 до 21-22.00. Мода на обіднє корзо в Унґварі чомусь не прижилася, навпаки – вулиця в полудень у нас порожніла. У згадуваній вище статті зазначалося: «Зате ввечері, коли на Великомостовій запалюються ліхтарі, вулиця починає пульсувати. З шостої години її наповнює строкатий люд. Тут можна побачити всі новинки осінньої моди. Молоді і старі зустрічаються із знайомими. У багатьох випадках знайомства тут починаються і, буває, закінчуються біля олтаря. Тут двоє дівчат і молодий трубадур радісно базікають. А там ступає літня пара. Вони теж корзують, хоча в їхній молодості ця традиція не була ще відомою. Трохи далі проходжає молода дівчина з хлопцем в уніформі, позаду ж них ступають старі гарде-дами (жінки, чиїм завданням було супроводжувати незаміжню дівчину на прогулянки або масові заходи – авт.). Є тут і військові, і цивільні, чоловіки повсякчас знімають перед знайомими капелюха. Хлопці задивляються, коли мимо проходить якийсь трояндовий бутон.  І так триває аж до восьмої вечора». Виключенням із традиції вечірнього корзо була лише неділя, коли корзувати люди починали після меси. Вони виходили з церков у центрі міста і йшли прогулюватися з рідним чи друзями. Доходили до Великого мосту, розверталися і повільно йшли вулицею назад. Час від часу зупинялися, аби привітатися зі знайомими, розповісти останні новини й плітки.

Але місцеве корзо, хоч і стало швидко традиційним, все ж мало багато критиків. Одні звинувачували корзувальників у тому, що прогулюються посеред вулиці, заважаючи руху. Мовляв, хай ідуть гуляти у парк Сечені (нині – Підзамковий). Інші парирували тим, що парк Сечені розташований дуже далеко, а на проїжджу частину люди змушені виходити, бо тротуари на вулиці завузькі. Треті скаржилися на  запиленість Великомостової, мовляв асфальт там не поливають, тож одяг під час руху покривається шаром пилу. Вже у 1906 році газета «Ung» на своїх сторінках висловлювала думку про те, що корзо потрібно перенести з Великомостової на сусідню вулицю Ракоці, аби люди прогулювалися від центрального перехрестя до будівлі мерії (тобто сучасною вулицею Волошина, від перехрестя до торговельно-економічного коледжу). А у 1910-му в газетах вже звучали ідеї, що місто має облаштувати гарну набережну на тому місці, де корзують ужгородці нині – на набережній Незалежності. Мовляв, для цього небагато треба: всього лише доріжку і ряд дерев. Бо ж це дивно: мати такий гарний берег річки, але не могти ним прогулятися.

У 1911-му газета «Ung» писала, що планам будівництва набережної, мабуть, стільки ж років, як і Унґвару, але місто все ніяк не візьметься за їхнє втілення. У ті часи замість набережної була невеличка вуличка Габора Дайки, яка завершувалася на місці нинішньої площі Пушкіна, там, де канал впадав у річку. Саме туди пропонували перенести променад з вузенької Великомостової, бо, мовляв, прогулянка після важкої робочої днини має бути корисною, а нинішнє корзо – це лише демонстрація модних вбрань і брязкання шаблями.

У роки Першої світової війни наше корзо часто називали виставкою жіночої краси – мабуть, коли чоловіки були на війні, на прогулянки виходили в основному місцеві жінки. Часописи писали, що жінки корзували Великомостовою у шовку, плюші, з п’ятиметровими боа та дорогими прикрасами – блиск і шик! Їх за це нещадно критикували, мовляв, негоже так виставляти напоказ своє безтурботне життя, коли в країні триває війна.

Мода на корзо збереглася в місті і після війни, коли Ужгород став столицею чехословацької Підкарпатської Русі. Місто нарешті втілило в життя давню мрію – заклало красиву набережну. Та сподівання, що прогулюватися містяни тепер будуть там, на диво, не справдилися – чомусь місцем вечірнього корзо продовжувала залишатися вулиця, як тоді звалася вже не Великомостовою, а Рашина. Це дуже дратувало владу міста і поліцію, адже рух транспорту в центральній частині міста з кожним роком ставав усе жвавішим. У 1936-му, за підрахунками поліції, щоденно через Великий міст (а значить, і вулицею Рашина) проїздили 800 автомобілів, 1800 возів та 3 тисячі велосипедів. Доволі часто на цій вулиці траплялися аварії, бувало, причиною їх ставали і неуважні пішоходи. Аби зменшити кількість таких випадків, до вирішення питання підійшли радикально. У 1938-му поліція заборонила пішоходам зупинятися на вулиці Рашина і стояти там без діла. У той час місто приступило до розширення тротуарів, аби пішоходи не штовхалися і не сходили з них на проїжджу частину. Однак і ця радикальна заборона не змогла побороти роками вироблену ужгородську традицію вечірнього корзо – центральна вулиця продовжувала бути «клубним місцем» зустрічі містян.

Нині на вулиці Корзо вже немає жвавого автомобільного і кінного руху, але нема вже і традиції щовечірнього корзування. На щастя, і асфальт, і ліхтарі з’явилися і на інших вулицях міста, тож для того, аби приємно прогулятися Ужгородом, уже не обов’язково йти на Корзо. Однак, якщо хочете зустріти своїх знайомих, то вам усе ж туди, бо хай би як змінилося місто за ці роки, Корзо залишається центром його життя.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

51 − = 49