Втрачений Ужгород Останні новини Регіональні Новини

Втрачений Ужгород: як місцевих євреїв забирали до гетто

У такі ж прекрасні весняні дні, як нині, але 76 років тому Ужгород переживав дуже непрості дні. Сьогодні ми скаржимося, що нас всього лише просять посидіти у своїх домівках, тоді ж третину населення міста примусили посидіти в куди гірших умовах – в гетто на великій, брудній та зовсім непристосованій для цього території цегельного заводу (нині – це територія супермаркету «Сільпо» та ринку на вулиці Минайській). Ви вже зрозуміли, напевно, що в цьому «Втраченому Ужгороді» ми пропонуємо згадати, як навесні 1944-го місцеве єврейське населення позбавили всього: свободи, майна, матеріальних цінностей і зрештою – життя.

Станом на квітень 1944 року в угорському Унґварі, за статистикою, проживало 9 576 євреїв. Пропаганда на той час активно працювала на розпалювання антисемітизму, у пресі постійно друкували статті про те, що євреї займаються перекупництвом і штучно піднімають ціни на товари, таємно підтримують більшовиків і ведуть політичні ігри проти Угорського Королівства. Жорсткі утиски євреїв почалися ще у березні 1944-го, коли їх примусили закрити свої підприємства, майстерні та магазини. На початку квітня усіх місцевих євреїв зобов’язали носити на одязі жовту зірку, потім заборонили їм користуватися транспортом, згодом – виходити з дому (покидати домівки дозволялося лише на годину для здійснення покупок). 16 квітня 1944-го Єврейська рада оголосила, що за розпорядженням влади усі чоловіки-євреї 1884-1926 років народження мусять 16 і 17 квітня з’явитися для відправки на роботи. Тоді на ці примусові роботи відібрали молодих чоловіків, іншим угорська влада підготувала не менш важке випробування. То що ж відбувалося в місті у ті дні, пропонуємо прослідкувати з повідомлень у газетах «Kárpáti Híradó» та «Kárpáti vasárnap».

18 квітня – газети поінформували, що весь край через наближення лінії фронту визнано військовою оперативною зоною, тому «з адміністративних та правоохоронних причин» з цієї зони виселять усіх євреїв.

«Процес уже почався. В Унґварі для облаштування збірного табору підготували територію цегельного заводу у кінці вулиці Визволення (нині – Минайська). У Мукачеві теж почали збирати євреїв з Верховини на території тамтешнього цегельного заводу. Русинський народ з повним розумінням і підтримкою ставиться до такого рішення. І висловлює радість з того приводу, що гонведи та німецькі солдати взяли населені пункти під свій захист» – йшлося у замітках.

Справді, саме наближенням лінії фронту і політичною ненадійністю єврейського населення краю влада спершу аргументувала рішення про депортацію. Що їх чекає далі – майбутні переселенці, звісно, навіть не підозрювали, але ходили чутки про те, що євреїв з усієї Угорщини перевезуть в одне компактне місце проживання.

19 квітня – в Унґварі закриті всі єврейські магазини. Почали ширитися чутки, що ці магазини передадуть християнським торговцям, які мають заслуги перед державою. У газетах публікують роз’яснення, що чутки передчасні, розглядається лише можливість передачі продуктових крамниць, аби місто не відчувало проблем із нестачею їжі.

20 квітня – перший день виселення. Мер міста Ласло Меґої видав розпорядження, яке розвісили на будівлях і парканах.

«1. Якщо хтось увійде в залишену євреями квартиру і візьме з неї що-небудь, буде негайно засуджений до смертної кари. 2. На території Ужгорода діє право використання зброї жандармами та поліцейськими, тому, якщо ви не зупинитесь на вимогу жандарма чи поліцейського, він має право застосувати зброю. 3. Кожен єврей, незалежно від віку та статі має бути готовий до виселення в табір. Туди він може взяти з собою, окрім одягу на собі, один комплект нижньої білизни, 50 кілограмів поклажі та їжі щонайменше на 14 днів. 4. Кожен єврей, або людина, яку вважають такою, мусить залишатися вдома з 8-ї години ранку 20 квітня. Якщо вийде, проти нього можуть застосувати зброю. 5. Закликаю християнську громаду міста дотримуватися патріотичного обов’язку і негайно повідомляти про будь-яке майно, узяте у євреїв на зберігання, бо хто цього не зробить, буде покараний конфіскацією та інтернуванням. Це положення стосується також тих, хто придбав єврейське майно. Усі жителі міста, власники майстерень мають бути готові стати до роботи, пов’язаної з виселенням євреїв», – йшлося у розпорядженні мера.

Депортація спершу не поширювалася на єврейських лікарів, фармацевтів та працівників військових установ, які мали спеціальну картку від командування. Виселення почали проводити від дому до дому силами жандармерії та поліції о 9-ій годині ранку. Під час виселення правоохоронці оглядали речі, які люди брали з собою (в першу чергу, звертали увагу на те, аби серед речей не було дорогих речей, коштовностей, грошей тощо), потім проводили інвентаризацію цінностей та опечатували порожні помешкання. Влада заявляла, що бере під свою опіку живих тварин і потурбується про продукти, що швидко псуються. Євреїв, виселених зі своїх будинків, відводили до збірного місця, а звідти – до табору, який нашвидкуруч обладнали на території цегельного заводу на тодішній вулиці Визволення (нинішній Минайській). Це підприємство було засноване у 1906 році як акціонерне товариство, ним багато років керував поважний місцевий юрист Ліпот Мошковітс (Moskovits Lipót).

Цегельний завод на мапі початку 1930-х років

21 квітня – другий день виселення. У п’ятницю виселяли два райони міста. В одному районі провели 541 виселення, в іншому – 614. Газети писали, що роботи проходять спокійно, от лише проти кількох християн розпочали поліцейські провадження за приховування майна переміщених євреїв. Згідно з повідомленням, яке оприлюднила поліція, було прийнято рішення про інтернування двох мешканців міста. 44-річний Тібор Сабадош з набережної Плотені,16 узяв на себе зобов’язання приховати речі євреїв, але був поліцією викритий. На тому ж попався Янош Мошковіч, народжений 1897 року в Чоманфолво (нині – Чумальово).

22 квітня – третій день виселення. У суботу євреїв з IV району виселяли жандарми, а з V району – поліцейські. Тоді у таборі на території цегельного заводу вже перебували близько 4000 місцевих євреїв та близько 8700 мешканців сусідніх населених пунктів.

«Ті жителі табору, котрі проживають там уже кілька днів, звикли і спокійно працюють. Серед новачків же, звісно, спостерігається летаргія», – йшлося у газетному повідомленні.

Очевидно, члени єврейської громади, почувши про жахливі умови перебування у таборі, вирішили будь-якими методами уникнути відправки туди. Поліція знаходила їх у таємних сховках у помешканнях, лісах, підвалах тощо. Так, в будинку на вулиці св. Іштвана (колишній Маломостовій) на горищі знайшли хитромудрий сховок. Ретельно обстежити горище поліцейські вирішили, виявивши, що серед виселених мешканців будинку нема зазначеної у списку Бейлане Грюнштейн. Жінка зі своєю сестрою і невідомими поліції чоловіком сховалися на горищі у тісній ніші на межі з горищем сусіднього будинку. Поліцейські бачили сховок, але не могли до нього дістатися. Вони спершу вимагали трьох утікачів вийти, а тоді почали стріляти у повітря, через що частина даху обвалилася і уламки поранили Белане Грюнштейн у шию. Поранену жінку відвезли до лікарні, а інших – у табір.
У суботу також затримували тих мешканців міста, котрі, попри заборону, намагалися сховати або таємно вивезти з міста євреїв, брали на зберігання їхні речі. Так, заарештували Іштвана Фегера – м’ясника з вулиці Духновича, 33, та Станіславу Новак, жительку набережно, – за те, що взяли на зберігання речі євреїв. Заховані цінності поліція почала шукати не лише в Унґварі, а і в навколишніх селах, куди євреї могли їх вивезти. У суботу газети зазначали, що виселення євреїв має завершитися у понеділок.

Будівля другого міського гетто – деревообробного підприємства Глюка на вулиці Мукачівський (сучасний вигляд)

23 квітня – четвертий день виселення. Депортація євреїв продовжилася в Унґварі і в неділю. Вже тоді на території цегельного заводу зібрали таку кількість людей (за даними газет – 14 тисяч), що їм перестало вистачати місця. Тож 23 квітня в місті відкрили другий табір – на території деревообробного підприємства Глюка на вулиці Мункачі (нині – Мукачівська). Та неділя стала справжнім днем підтримки євреїв місцевими жителями. Газети писали, що люди в такій кількості почали сходитися і з’їжджатися до цегельного заводу, що капітану поліції довелося винести окреме рішення, яке забороняло пересування автомобілів вулицею Визволення. Жителі міста хотіли увійти на територію гетто, подивитися, як там живуть їхні сусіди та друзі, передати їм їжу. Однак заходити на територію табору християнам заборонили, як і передавати подарунки – їжу, речі, одяг.

24 квітня – п’ятий день виселення. У понеділок роботи з виселення євреїв зі своїх домівок продовжилися, людей уже доправляли до табору на вулиці Мункачі.

25 квітня – шостий день виселення. Якщо раніше влада заявляла, що закінчить виселення до вівторка, то у вівторок визнала, що потребує ще кількох днів, оскільки виявилося, що євреїв у місті проживає набагато більше, ніж значилося у статистиці. Того ж дня місцева Торгова палата оголосила, що шукає нових керівників єврейських продуктових магазинів, робота яких є важливою для забезпечення нормального життя в місті. Бажаючим пропонували подавати заявки з детальним життєписом, також у заявці треба було вказати, який конкретно магазин хоче очолити заявник і коли він готовий стати до роботи.

26 квітня – сьомий день виселення. Газети жорстко звинуватили християн у підтримці євреїв, котрі нібито хочуть одного – загибелі Угорщини.

«Ніколи в лікарню жодному солдатові їжі не принесли, а до євреїв рвуться», – йшлося в одній замітці.

Мабуть, жителі міста продовжували приходити до гетто, намагаючись передати в’язням їжу. Того ж дня інспектувати табори приїхав секретар угорського уряду, котрого мер Ласло Меґої попросив якнайшвидше відправити з міста 20 тисяч зібраних у таборах євреїв. У книзі «Шлях до Аушвіцу: Голокост на Закарпатті» дослідник історії Голокосту Юрій Славік зазначає, що таке прохання мера обґрунтовувалося жахливою антисанітарією, яка панувала на території цегельного заводу, не обладнаного каналізацією. Газети писали, що ситуацію ускладнила й погода: сильний дощ, який пройшов того дня, став для жителів гетто справжнім випробуванням на міцність. Можливо, людей на території заводу тоді було вже так багато, що не всі могли сховатися від дощу під дахом.


Єдине фото, яке в архіві Яд Вашем значиться, як зображення гетто в Унґварі. Відомо, що світлини гетто на цегельному заводі робив відомий у ті часи місцевий фотограф Іштван Качурек, однак поліція ті світлини відібрала і, вочевидь, знищила

27 квітня – останній, восьмий, день виселення. У четвер жандарми та поліцейські забирали до гетто останні єврейські родини міста, які проживали на вулицях Митній та Чеській (нині – Митна і Масарика). Всього у таборі на цегельному заводі зібрали 14 500 євреїв. Газети писали, що усі вони щонайменше раз на день отримують теплу їжу.

«Єврейська рада у середу забезпечила жителів табору 11 тисячами обідів, крім того, на території заводу обладнали печі, тож люди можуть готувати самі», – зазначалося у публікаціях.

Того дня у пресі також з’явилося оголошення мера міста, видане днем раніше: «Збір євреїв у табори закінчився 26 квітня. Та ще чимало з тих, хто має носити жовту зірку і на кого розповсюджуються єврейські закони, не зголошуються та переховуються. Таких просимо задля власної безпеки прийти до поліції. Звертаємося до християнської громади: якщо ви знаєте про таких євреїв, повідомляйте поліції. Також наголошуємо громаді, що відвідування табору – суворо заборонено».


Розпорядження мера стосувалося також і вилучення з усіх навчальних закладів та бібліотек книжок, написаних єврейськими письменниками. Імена їх теж надрукували в газетах, тож протягом 8 днів бібліотеки мусили позбутися таких «неправильних» книжок.

28 квітня – газети писали, що в краї під час виселення виявили вдвічі більше євреїв, ніж до цього значилося у статистиці. Хоча виселення офіційно і завершилося, в місті продовжували виявляти сховки з євреями чи їхніми цінностями. Рекордом того дня були заховані кимось 67 тисяч пенге. У пресі повідомляли, що усі гроші, забрані в євреїв під час виселення, передадуть на зберігання до Національного банку Угорщини, всього для передачі в банк підготували 400 тисяч пенге. Поки всі цінності залишили у квартирах євреїв, але влада вже заявляла, що планує їх вилучити на зберігання. Офіційно влада міста забрала і єврейську купальню на набережній.
Як зазначали газети, за день до цього, у четвер, в місті пройшов перший великий базар без євреїв. Перевірити, як іде торгівля і чи всього людям вистачає, прийшов і мер Ласло Меґої. Він відмітив, що на ринку без євреїв усе стало дешевше.

Пам’ятний знак, встановлений 10 вересня 2004 року на місці, яке раніше було територією цегельного заводу

30 квітня – поки люди в жахливих умовах продовжували сидіти в гетто, поліція продовжувала пошуки схованих ними цінностей. На горищі одного будинку виявили цілий склад велосипедів, у підвалі іншого дому під купою сміття знайшли валізи, наповнені коштовностями, срібними предметами, кришталем, дорогими килимами та одягом.
Знаходили речі євреїв і у вільних мешканців міста, котрі, як писали газети, «або за гроші, або з доброго серця прийняли коштовності на зберігання, знаючи, що за це їм загрожує суворе покарання». Так, поліцейські затримали Ласло Сайлера зі Собранецької, 24, його взяли під варту, але не інтернували через поганий сан здоров’я. А от Іштванне Данч з Підградської, 37 інтернували, як і Берталана Шпішака, за те, що взяли на переховування цінності євреїв. Учня школи Лео Очкаї з площі Кошута, 22, інтернували, бо він намагався передати у гетто двом жінкам, Тіборне Берковіч та Магді Катц, їхні цінності, а також планував організувати їхню втечу з табору. А Ержебет Возар з площі Другетів, 22, отримала суворе покарання, бо допомогла Фріді Грюнфельд утекти у Холмець, де переховувала її на виноградниках свого батька.

Таким був кінець квітня в угорському Унґварі 1944 року. Однак і травень не змінив загальної ситуації в місті. Жителі обидвох міських таборів продовжували виживати у важких умовах, кількість же в’язнів постійно поповнювалася, бо поліція все ще за доносами місцевих жителів виявляла сховки. Зокрема всі газети написали про те, як поліція виявила сховок у підвалах «Богольвара» («Совиного гнізда»), де протягом двох тижнів ховалися 19 євреїв. Люди добре підготувалися до тривалої ізоляції: обладнали у підвалах спальні місця, знесли великі запаси їжі, зробили сховок із грошима та коштовностями. Та навіть така завбачливість не дала результату – на початку травня і ці 19 людей потрапили до гетто.

Паркан цегельного заводу, 1991 рік. Фото – з сайту проєкту «JewishGen KehilaLinks»

Детально описували газети і неймовірний сховок у будинку Мошковітс Ліпотне – ймовірно, дружини багаторічного директора цегельного заводу, в якому обладнали гетто. Мовляв, в Унґварі, на площі Кошута, 30 (нині – пл.Петефі), стоїть цілком європейський будинок Мошковіч Ліпотне, та якщо увійти у двір, то від європейськості не лишається і сліду, бо у дворі знаходиться будівля хедера, єврейської початкової школи, де щодня навчалися діти. Під «брудною підлогою хедера» після перевірки поліція знайшла скарб – золоті годинники та прикраси. Однак головний сховок був не там, а у підвалі основного будинку. Там виявили фальшиву стіну, за якою знаходився старий забетонований колодязь. У цей колодязь господарі будинку поскладали усі свої цінності: ретельно запаковані у згортки та оброблені нафталіном килими, шовк, шкіру екзотичних тварин, нове шкіряне взуття, порцеляну найкращих європейських виробників, картини, кришталь, величезні срібні підноси, дорогі фотоапарати, шуби тощо. У тому ж підвальному приміщенні були шкіряні валізи з речами, розрізавши які поліцейські знайшли ще дрібні ювелірні вироби. Загалом скарб «потягнув» на кілька тисяч пенге.

Слід сказати, що пропаганда весь цей час, як могла, виправдовувала виселення євреїв. Мовляв, євреї завжди казали, що без них життя у містах зупиниться, торгівля припиниться, але ми бачимо, що і магазини працюють, і в кінотеатрах і театрах є відвідувачі, у продажу з’явилися консерви, шоколад, кава, жир, які до цього євреї ховали від покупців, створюючи штучний дефіцит.

«Після того, як забрали єврейські будинки і магазини, стало зрозуміло, якими були їхні багатства, скільки всього вони приховували. А тим, хто все ще жаліє євреїв, хто говорить про братерство і любов, треба почитати статтю Золтана Босняка, котрий добре пояснив, що євреї хотіли зробити з нами в разі їхньої перемоги, як вони хотіли повернути ситуацію, коли вони панували, а ми працювали. У нас був один вибір: або вони, або ми. Якщо ми хочемо жити, то перед нами стоїть лише один шлях – перемога будь-якою ціною», – писала популярна газета сусіднього регіону «Nyírvidék».

Вивозити змучених місцевих євреїв з гетто почали лише у середині травня. За даними книжки «Шлях до Аушвіцу: Голокост на Закарпатті» Юрія Славіка, котрий орієнтувався на розклад залізничних ешелонів із депортованими, що прибували на станцію міста Кошша (Кошіце), перший поїзд із Унґвара поїхав 17 травня, він повіз до Аушвіца 3455-ох людей. Далі ешелони виїжджали з міста 22, 25 та 31 травня, загалом відправивши до концтабору в Освенцимі 13 160 євреїв. За іншими даними, поданими на сайті проєкту «JewishGen KehilaLinks», ще один потяг із в’язнями гетто поїхав з міста 27 травня, тож загалом із Унґвара до концтабору вивезли 16 168 жителів міста та району.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Перше і останнє фото – «The Auschwitz Album»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46 − = 41