Мабуть, чимало ужгородців і гостей міста, так само, як і я, з великим жалем дивляться, коли проходять повз, на красивий старовинний будинок на куті вулиці Волошина та площі Корятовича. На початку ХХ століття містяни називали його палацом Вайди – за іменем власника будинку Еміла Вайди. От лише виглядає той палац нині так, що плакати хочеться. Здається, що замоклий карниз над одним із вікон от-от впаде, залишивши у стіні дірку. Та, схоже, цей будинок таки дочекався уваги – нещодавно проєкт ремонтно-реставраційних робіт будівлі був винесений на розгляд консультативної ради з питань охорони культурної спадщини при Закарпатській ОДА.
Нині палац Вайди належить кільком власникам, котрі вже багато років хочуть замінити покрівлю даху, що протікає, і відремонтувати фасад. Як розповів «Про Заходу» один із власників будівлі Леонід Підгорний, вони неодноразово протягом останніх десяти років зверталися до міської влади з проханням допомогти відреставрувати фасад, були готові до співфінансування робіт. Однак, попри обіцянки влади, справа з місця не рушила. Тоді власники квартир другого поверху вирішили організуватися і самостійно профінансувати ці роботи, однак задумали також провести надбудову, аби отримати додаткову площу. «Ми хотіли підняти рівень даху, тож почали шукати архітекторів, котрі розробили би нам відповідний проєкт, – розповідає Леонід Підгорний. – Це дозволило би зберегти будівлю, але також дало би нам можливість мати з цієї будівлі якийсь зиск – хоча би окупити великі затрати на ці роботи. Всього за ці роки було розроблено приблизно 15 різноманітних проєктів, але жоден із них не був підтриманий на містобудівній раді. Нам казали: «Так не можна», а коли ми питали: «А як можна?» казали, що змінювати нічого не треба, можна лише відремонтувати те, що є. А нам цей варіант був нецікавий. Я вам зізнаюся чесно, наша сім’я вже навіть подумувала продати свою частину будинку, однак покупець не знайшовся. Всіх відлякували необхідність значних капіталовкладень у реставрацію та невизначеність перспектив будівлі. Врешті ми вирішили довести задумане до кінця власними силами».
Проєктів із надбудовою одного або й двох поверхів на палаці Вайди справді було багато. Один із них користувачі соцмереж обговорювали буквально минулого року під постом спільноти «SaveUzhhorod».
Реакція ужгородців тоді зійшлася з думкою членів містобудівної ради – не варто змінювати габаритів об’єкту, краще просто відреставрувати його. І цьогоріч нарешті вдалося розробити проєкт, який задовольняє всіх. Ескізний проєкт ремонтно-реставраційних робіт будівлі з пристосуванням горища під хостел, але без зміни конфігурації даху виготовив львівський архітектор Віталій Могитич, за проєктом котрого наразі також відбувається капітальний ремонт фасаду колишньої синагоги неологів (у радянські часи – будівлі аптекоуправління) на площі Жупанатській. Пан Віталій розповів «Про Заходу», що погодився попрацювати над палацом Вайди, бо вважає цей об’єкт дуже цікавим. Перед тим, як приступити до проєктування, було замовлене історичне дослідження будівлі, бо без розуміння її історії неможливо було правильно підійти до завдань реставрації.
Цю ґрунтовну роботу виконали дослідники історії архітектури Ужгорода Ліна Дегтярьова та Олег Олашин. У своєму дослідженні вони зазначили, що вулиця Волошина є однією з найстаріших вулиць Ужгорода, шість об’єктів на непарному боці якої формують своєрідний бароковий комплекс, до якого входять чотири світські будинки, а також римо-католицький костел святого Юрія та будинок плебанії (музичної школи ім. Чайковського). Одним із найважливіших барокових об’єктів вулиці Волошина є якраз палац Вайди. Точної дати його спорудження дослідникам встановити не вдалося, однак аналіз стилістичних, архітектурних та конструктивних рішень показав, що будівлю звели, найімовірніше, ще у кінці XVIII століття.
Будівля на літографії Ш.Лама (1862), ілюстрація – з історичного дослідження проєкту
Цікаво, що палац Вайди хотіли знести щонайменше двічі. Вперше такий намір висловив батько того ж Вайди Ізідор Вайнберґер (він придбав будівлю у 1907 році, аби спорудити на її місці готель), вдруге таку можливість розглядала міська управа, котра хотіла у 1911 році викупити цю та прилеглі ділянки задля масштабного будівництва торгового центру з адміністративними приміщеннями. Жодна з цих ідей не була втілена в життя, на щастя, старовинний будинок зберегли. В міжвоєнний час його стали в народі називати палацом Вайди, а найвідомішою в торговому ряді першого поверху була аптека «Золотий лев», яку знищили вже у радянські роки.
«Історичне дослідження показало, що ця будівля насправді складається з двох різних об’єктів, – розповідає архітектор Віталій Могитич. – Та частина, що під бароковим дахом і виходить фасадом на вулицю Волошина, – старіша, кінця XVIII століття. А кутова частина, що виходить фасадом на вулицю Волошина і площу Корятовича, є пізнішою добудовою, ймовірно, з середини ХІХ століття. Спершу я хотів показати цю відмінність, виконав ескіз із різними кольоровими рішеннями для обох частин будівлі, однак, порадившись із авторами дослідження, вирішив усе ж зробити фасад цілісним. Ця будівля нині є дуже пошкоджена необдуманими втручаннями, особливо це видно на фасаді першого поверху, де кожен магазин намагався прикрасити стіни на свій розсуд. Натомість я розробив цілісний проєкт, який максимально зберігає і відновлює автентичність споруди, наскільки це можливо з урахуванням того, що горище буде мансардою».
Отже, що ми бачимо на проєкті, винесеному на розгляд обласної консультативної ради з питань охорони культурної спадщини? Аварійний дах, який багато років протікає, руйнуючи фасад, відремонтують, влаштувавши в його об’ємі мансардний поверх із пристосуванням під хостел. Звісно, це потребуватиме заміни конструкцій даху і його покриття, але загалом габарити даху не зміняться, він не буде вищим за нинішній. Також проєкт передбачає реставрацію фасадів із відновленням втрачених елементів. Цікавою є пропозиція архітектора демонтувати усі сучасні і чужі цій будівлі нашарування першого комерційного поверху з подальшим відновленням акуратних дерев’яних вітрин. Після обговорення на засіданні консультативної ради з питань охорони культурної спадщини було вирішено цей проєкт підтримати, тож наступний крок – за власниками споруди. Вони мають замовити виготовлення робочого проєкту, пройти експертизу, отримати дозвіл на будівельні роботи – і тоді приступати до виконання амбітної задачі.
Один із власників будівлі Леонід Підгорний у коментарі «Про Заходу» розповів, що усю паперову частину справи замовники робіт сподіваються завершити протягом цієї зими, аби вже навесні 2022-го почати втілення проєкту. Однак поспішив він і попередити, що це не означає, що наступного року проєкт буде в повній мірі втілений у життя. «Спершу ми проведемо реконструкцію даху, далі візьмемося за фасад другого поверху. Але не думаю, що зараз ми виб’ємо ті пластикові вікна, які там уже є, щоб відновити дерев’яну столярку, чи зробимо капітальний ремонт. Ми виконаємо, так би мовити, перший етап робіт: відновимо карнизи, перештукатуримо, пофарбуємо. Тобто виконаємо роботи, які зупинять руйнацію будівлі і дозволять її подальшу безпечну експлуатацію. Не знаємо наразі, як складеться співпраця з власниками приміщень на першому поверсі. Бо ніхто не може примусити їх поставити такі дерев’яні вітрини, які передбачені цим проєктом. За кордоном міська влада стимулює такі роботи: допомагає грошима або знижує податки. Можливо, і нашій владі треба йти назустріч бізнесу у таких питаннях», – каже Леонід Підгорний.
Схожу думку щодо співпраці з бізнесом, який працює в історичних будівлях, має і львівський архітектор Віталій Могитич. Він вважає, що палац Вайди не стане окрасою центру Ужгорода, поки на першому поверсі залишатимуться чужорідні дашки, обрамлення зі штучного мармуру і плитка. Міська влада мусить це врегулювати, вступити у співфінансування робіт, створити дорожню карту і поступово працювати з власниками бізнесу, стимулюючи їх до змін. Що ж, можливо, палац Вайди справді стане таким рушієм процесу, оскільки його реставрація знову підніме стару проблему невідповідності вигляду перших і других поверхів історичних будівель в Ужгороді. А вирішувати її треба, бо ж бачимо, що навіть дуже добре продуманий проєкт не гарантує нині його повного виконання.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
