Чи пробували ви колись спекти за один раз 80 пиріжків? Зізнаюся, мого терпіння на таке не вистачало ніколи, натомість в Ужгороді проживає жінка, котра робить таку кількість пиріжків щотижня. 71-літня Зайтуна Мухаматгареєва (для «своїх» – бабуся Зоя) працює з тістом і начинкою з вечора середи до ранку четверга, аби вже об 11:00 її теплі пиріжки роз’їхалися лікарнями й шпиталями, де проходять лікування та реабілітацію поранені українські військовослужбовці.
Вже більше 10 років минуло з того часу, як пані Зоя покинула свою маленьку однокімнатну квартиру в Первомайську на Луганщині. Мабуть, до того жінка й подумати не могла, що муситиме на схилі літ шукати собі нову домівку, проїхавши чи не всю Україну. «У Первомайську я 40 років працювала на місцевому хлібозаводі, – розповідає Зоя Мухаматгареєва. – Це було дуже потужне підприємство, з великими асортиментом. За добу ми виготовляли 25 тон хліба, потім, на початку 1990-х, з’явилися приватні хлібопекарні, тож довелося скоротити виробництво. А в січні 1999 року підприємство взагалі закрилося. Яка його доля зараз – навіть не знаю. На хлібозаводі в мене обов’язки змінювалися: коли треба було, йшла у цех, де тісто замішували; деякий час в мої обов’язки входило витягати гарячий хліб з печі і ставити його на конвеєрну стрічку; а був навіть період, коли я працювала в кочегарці. Але пекти я завжди любила, пекла і на роботі, і вдома».
Як ви можете зрозуміти з прізвища нашої героїні, пані Зоя – корінна татарка, її предки приїхали до України з російської Уфи. Раніше вдома вона часто готувала татарські страви, пекла для своєї сім’ї пиріжки з картоплею та м’ясом (схожі на чебуреки, але готуються без масла на сухій сковорідці). Згодом робила це рідше, бо проживала одна – єдиний син пані Зої переїхав до Києва. У 2014 році рідну домівку мусила покинути вже й сама жінка. Активні бої за Первоймаськ велися у липні 2014 року, місто залишилося без електроенергії та зв’язку, потерпало від обстрілів. Відбити його українській армії не вдалося, воно досі перебуває під окупацією.
Зоя Мухаматгареєва покинула Первомайськ, але спершу далеко від домівки не поїхала – зупинилася у Сєвєродонецьку. У лютому 2022 року війна повторно прийшла й туди, однак цього разу була більш руйнівною. 15 діб пан Зоя сиділа під обстрілами, від яких дуже сильно потерпали житлові квартали міста. Спершу думала, що виїжджати не буде, перечекає, пересидить, але з кожним днем ставало все важче – жінка зрозуміла, що мусить тікати. Виїжджала набитим людьми цивільним мікроавтобусом, який взялися супроводжуватися українські бійці. Саме вони вивели автомобіль безпечними стежками у бік Бахмута, давши втікачам змогу покинути зону бойових дій.
На той час син пані Зої вивіз свою сім’ю з Києва до Ужгорода. Він від початку повномасштабного вторгнення вмовляв матір покинути Сєвєродонецьк, тож дуже зрадів, коли вона вирвалася з міста, просив, щоб вона їхала прямісінько до Ужгорода. «В Ужгород тоді приїхало дуже багато людей, тож ми з сім’єю сина оселилися в прихистку «Я допоможу», де нас дуже привітно прийняли, – продовжує свою історію Зоя Мухаматгареєва. – Будівля шелтера була забита людьми, я пригадую, як вранці вийшла з кімнати і побачила, що вночі приїхала сім’я, яку поклали спати на матрацах просто в коридорі. У квітні ще одна сім’я приїхала – її теж на ніч у коридорі розмістили. На наступний день ми взяли цих людей до себе в кімнату – так і жили деякий час аж 9 осіб в одній кімнаті. Тепер людей стало набагато менше, син із сім’єю повернулися до Києва, тож я живу сама в маленькій кімнаті».
Проживаючи в шелтері ГО «Я допоможу» на вулиці Болгарській, пані Зоя почала пекти щось смачне до чаю, пригощаючи мешканців. Потім її попросили пекти діткам кожного дня щось на полуденок – так пані Зоя зайняла руки і думки, а дітвора прихистку щодня ласувала цукровими булочками, ватрушками, сосисками в тісті та іншою випічкою. Налагодила жінка також випікання хліба. Влітку ж у кураторів прихистку виникла ідея у співпраці з Рухом підтримки закарпатських військових допомогти пораненим військовослужбовцям, котрі проходять лікування в медзакладах Ужгорода. Оскільки у шелтера є власна теплиця, де вирощуються екологічно чисті овочі та зелень, пораненим спекли пиріжки зі зеленою цибулькою. Ініціатива перетворилася на щотижневу традицію, а пиріжки з цибулькою наразі замінили на пиріжки з маком – за рецептом первомайського хлібозаводу. Пані Зоя зізнається, що пече їх так, як її навчили на хлібозаводі багато років тому.
Звечора середи жінка замішує дріжджове тісто та готує макову начинку. Для цього на 4-5 годин замочує мак, потім зливає воду, додає нову, в якій ставить варити мак рівно на годину. Коли він звариться й охолоне, додає до маку цукор і ванільний цукор. Тоді ненадовго лягає спати, але вже о другій годині ночі прокидається, тихенько, аби нікого не розбудити, йде на кухню і з готового тіста й начинки формує та випікає рум’яні пиріжки. Дає їм охолонути, обгортає харчовою плівкою, складає всі 80 штук у велику коробку. Коли завершує роботу, годинник показує вже 11-ту годину ранку. Саме тоді водій-волонтер щочетверга заїздить до прихистку ГО «Я допоможу», аби забрати свіжі пиріжки й розвести їх до лікарень.
Сама пані Зоя жодного разу особисто пораненим свої пиріжки не передавала, каже, що взагалі рідко виходить кудись за межі прихистку, та й не змогла би без сліз до бійців зайти. Але вона дуже тішиться, коли їй передають подяки від хлопців, коли вони хвалять її макові пиріжки. Жінка каже, що готова змінювати меню, якщо макова випічка бійцям набридне – в її «арсеналі», мовляв, ще дуже багато рецептів. Щотижневе випікання 80-ми пиріжків її, звісно, втомлює, однак пані Зоя переконує, що робитиме це стільки, скільки буде потрібно. «Роботою мене не злякаєш, пекти я люблю, тому хлопців без смачного не залишу», – каже вона. Що ж, можна лише подякувати 71-річній Зої Мухаматгареєвій за таку роботу. І побажати їй, аби одного дня таки збулася її мрія – повернутися до рідного дому.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
