Полковник Петро Марко: «Історія показує, що як тільки суспільство відверталося від своєї державності, одразу отримувало великі проблеми» (Фото, відео)

Опубліковано:

День пам’яті захисників України, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України відзначають у нашій державі 29 серпня.

Тож чому важливо зберегти пам’ять про тих, завдяки кому маємо мирне небо, зокрема й на Закарпатті, сьогодні спілкуємося з нашим гостем, ветераном війни, полковником, викладачем кафедри військової підготовки УжНУ Петром Марком.

Пане Петре, перш за все, хочемо вам подякувати від імені України і небайдужої частини закарпатської громади за все те, що ви зробили.

-Спасибі, сприймаю це, як вдячність усім військовослужбовцям Збройних сил і інших військових формувань.

Ми би хотіли спершу познайомити читачів із вами. Багато хто вас пам’ятає ще з часів кінця Євромайдану, коли ви виступали на міському віче із палкою промовою. Той ваш виступ був спонтанним чи ви готувалися? І чи усвідомлювали ви тоді, як вплинули на людей, які вас почули?

-Підготовки тоді не було жодної. Я був у військовому комісаріаті, коли мені подзвонили і запросили на віче. Я приїхав, дали слово. Я бачив велику кількість людей, які хотіли щось почути. Пару слів розказав про заходи, які проводяться в Збройних силах, тому що на той час Збройні сили вже були переведені у повну бойову готовність, а військові комісаріати готувалися до проведення мобілізації. Навіть без оголошення мобілізації до комісаріатів приходила вже велика кількість людей. Доходило навіть до певних конфліктних ситуацій: чому, мовляв, ви нас не призиваєте, ви саботуєте. Довелося тоді на віче розказати про заходи, які ми проводимо, і переконати людей, що Збройні сили готові виконувати свій конституційний обов’язок. І бачачи прагнення людей до захисту Вітчизни, сказати, що скоро ми вас покличемо, чекайте. Я абсолютно був переконаний у тих словах, які казав. Я щиро у них вірив, як і в теперішній час вірю. Тому що ми громадяни, вільні люди, а не раби і не кріпаки інших держав. А те, що було емоційно – то це тому, що від серця.

З початком війни ви не стали сидіти у військовому комісаріаті, знаю, що ви довго добивалися того, аби вас відправили в зону АТО.

– Перший рапорт я написав ще 9 березня, під час кримських подій. Знаю, що тоді підрозділи Збройних сил готувалися до того, аби вступити в Крим. Мій товариш, з яким ми колись служили у 39-ій окремій десантно-штурмовій бригаді, тоді командував Високомобільними десантними військами сказав: «Почекай, скоро буде». Але потім відбулися події під Волновахою і я отримав розпорядження вибути у склад 51-ї окремої механізованої бригади. Ситуація на той час була дуже непростою, тому що відбувся певний злам у свідомості українського народу і військовослужбовців, ніхто не очікував, що Росія може напасти, що мирне населення буде закликати «Путин – прийди!», що російські прапори будуть вивішувати. В якості прикладу наведу 25-ту окрему повітряно-десантну бригаду Дніпропетровська. Одна з найбільших бойових бригад у Збройних силах тоді виявилася психологічно неготовою до війни. Еліта Збройних сил була просто не готова. Може, пам’ятаєте ці відео, коли люди зупиняли колони десантників, забирали в них техніку? Навіть в.о. Президента України Турчинов ставив питання про розформування цього з’єднання, але потім, дякувати Богу, це рішення не було втілене. Бо зрештою всі усвідомили, що треба воювати.

Стан армії був важким: бронежилета – нема, каски – нема, води бутильованої –  нема. Навіть форми належної не було. Якщо ви порівняєте фотографії того часу і фотографії теперішні – ну, це величезна різниця. А ще, крім того, військовослужбовці не вірили у свої сили, бо надивилися телебачення російського про «непобєдимый российский спецназ», який воює так, що кожен солдат самотужки здатен, мовляв, знищити половину роти супротивника. Я пам’ятаю, у 51-ій роті були хлопці, які казали: «Та як ми будемо проти них воювати, ми не зможемо, ви ж бачили, які вони сильні». Дякувати Богу, перші бої були вдалими, після чого хлопці вже питали: «Це ми зробили?». «Так, хлопчики, це ви, ви розгромили отих крутих, яких показували в телевізорі! – казав я їм. – Ви – прості хлопці, які пішли по мобілізації. Уявляєте, які ви тоді сильні?». Тому ці перші успіхи і перші перемоги були дуже важливими для бойового духу армії.

Знаємо, що за вашими плечима – величезний досвід служби, зокрема у морській піхоті, десантно-штурмовій бригаді, миротворчих місіях. Наскільки цей досвід допоміг вам на Донбасі?

-Коли я прийшов у 51-шу бригаду, там про мене і мій досвід ніхто не знав, тож авторитет треба було завойовувати. Але ми досить швидко порозумілися з хлопцями.

Після того у вас було поранення, ви повернулися додому, прослужили знову у військкоматі, але не могли всидіти на місці і знову пішли на війну, вже під час дебальцевських подій.

– Так, коли відбулося загострення у районі Дебальцева, я  знову написав рапорт, що кориснішим буду там. Минув час, і  19 лютого я вибув у Донецьку область, але це вже було під завершення подій, коли останні підрозділи виходили з Дебальцева, тож потрібно було зайняти нову лінію оборони, організувати її, системи вогню, інженерного обладнання тощо.

День пам’яті захисників України нагадує нам, що країна втратила тих людей, які мали би будувати фундамент держави, про яку ми мріємо. Як ви вважаєте, наскільки цей день є важливим?

-Насправді України втратила цвіт своєї нації, це ті, які би народжували нових патріотів України і працювали на її благо. Але незалежність не дається просто так, у нашому випадку за неї довелося платити кров’ю, на жаль. Є статистика за віковою категорію, за якою найбільша кількість загиблих – це чоловіки віком від 20-ти до 35-ти років, тобто молоді люди в розквіті сил, які поклали свої життя за незалежність. І це, звісно, треба пам’ятати. Як і про кожного з них, про членів їхніх сімей, про матерів, про вдів, про дітей. Цього апріорі не можна забути. Але є й інша причина, бо ми сьогодні все частіше чуємо в ЗМІ про якийсь внутрішній конфлікт, громадянський конфлікт. Внутрішній конфлікт можна було би вирішити інакше, за рахунок перемовин, а у нас іде російсько-українська війна. У військових підрозділах так  званих ДНР і ЛНР від командира взводу і вище всі – кадрові російські військовослужбовці, не кажучи про військову техніку. Натомість, нині певні сили намагаються заколисати українське суспільство. Якщо ми не будемо вшановувати пам’ять загиблих військовослужбовців сьогодні, не будемо знати, за яких обставин і за яку ідею вони загинули, то будемо мати і надалі величезну кількість нових втрат.

Чи важливо нині ветеранському руху, учасникам війни ставати активними учасниками громадського життя?

-Ми гуртуємося, часто зустрічаємося, обговорюємо ці питання. Звісно, нам важливо, все, що коїться в країні і на місцевому рівні. Якщо нам не було байдуже у 2014 році, якщо ми готові були покласти свої життя там, то, звісно, тут нам теж не байдуже. Ми втомилися не від війни, а від байдужості. Ми є,  і ми – серйозна сила. Ми сформувалися у команду і будемо спільно діяти. Якщо ви бачили Марш захисників України 24 серпня в Ужгороді, то можете оцінити, як ми здатні самоорганізуватися. Наступні заходи будемо організовувати ще краще, враховуючи побажання, які до нас надходили. Бо ми бачили, що такі заходи зараз потрібні.  

Напевно, до Дня пам’яті захисників України також будуть проведені заходи…

-Так, будуть заходи офіційні, до яких ми долучимося. Також уже готуємося до Дня захисника України 14 жовтня, будемо брати активну участь у цих заходах.

Нині ви працюєте з молодим поколінням на військовій кафедрі УжНУ. Як вам така робота і що можете сказати про нинішніх студентів?

– Знаєте, я отримую превеличезне задоволення від роботи з нашою молоддю. Вона у нас чудова. Часто чую, що раніше була краща, але це не так. Діти у нас прекрасні, лише треба старатися доносити до них знання, навики, вміння. А вони і тягнуться, і беруться, і отримують ті знання, які їм даєш. У мене певна частина заняття присвячена патріотичному вихованню у межах певної теми. І вони слухають, вчаться. І якщо вони таки підуть на військову службу, то я впевнений, що після короткої допідготовки добре виконають свій військовий обов’язок. Тішуся з тих дітей. Говорю з ними щиро і відверто. І коли задають запитання, я їх уважно слухаю і відверто відповідаю.

Насамкінець розмови ми попросимо вас звернутися до читачів і сказати, чому так важливо зараз бути небайдужими членами українського суспільства.

– Ми любимо свою матір не за те, що вона нам щось дала, а тому, що вона – наша мати. Історія показує, що як тільки суспільство відверталося від своєї державності, одразу отримувало великі проблеми. От у 1920-х роках більшовицькі війська, захопивши Україну, спершу заколисали її українізацією, а потім провели колективізацію і влаштували голодомор. Щоби не заколисали нас знову, ми не маємо права нині спати. Маємо любити свою Україну, свою родину, пам’ятати про загиблих, аби їхня кров не була даремною. Будьмо пильними весь час. А ми цьому будемо сприяти. Слава Україні!

Про Захід